Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

Потім випірнула. Хапаючи ротом повітря і відпльовуючись, виштовхала на сухе Дуві, який все ще борсався. Крихітка потяг його до себе, Сіріна ж, перевалюючись через край водойми, оступилась і впала на Дуві.

Раптом вона почула ще різкіший, пронизливіший крик; її грубо зіштовхнули з Дуві, і маленьке створіння опинилося на рожевих руках. Сіріна відкинула з рчей довге мокре волося і зустрілася з ворожим поглядом рожевих очей матері Дуві.

Тоді Сіріна схилилася над Крихіткою і притисла його до себе, насторожено стежачи за лінженійкою.

Рожева мати занепокоєно обмацувала своє дитя; тут Сіріна помітила, що у Дуві на ногах були перетинки і очі такого ж кольору, як хутро. Перетинчасті ноги! Святий Боже! Не дивно, що мати Дуві так перелякалася.

— Ти можеш розмовляти з Дуві? — спитала Сіріна Крихітку, що й далі рюмсав.

— Ні! Грати можна і без слів.

— Не плач, Крихітко. Дай мені зосередитись. Мати Дуві гадає, що ми хотіли завдати йому болю. Він не може потонути. Як нам пояснити його мамі, що ми не хотіли зробити нічого лихого?

— Ну, — Крихітка потер щоки долонею, — ми могли б обійнятися…

— Це не годиться, — мовила Сіріна майже у розпачі, помітивши в кущах яскраві постаті, які рухались, наближаючись до них. — Боюся, вона не дозволить і торкнути його.

На якусь мить вона піддалася паніці й хотіла втекти, та зробила глибокий вдих і спробувала заспокоїтись.

— Давай гратися, Крихітко, — мовила вона. — Покажемо, як ми гадали, що він тоне. Ти впадеш у ставок, а я витягну тебе. Вдаватимеш, що тонеш, а я — що плачу.

— Ой, неню, ти вже плачеш! — сказав Крихітка.

— Я лише вправляюся, — Сіріна спробувала втамувати дрож у голосі. — Ну, давай.

Край ставка Крихітка завагався, вода завжди вабила його, але тут рішучість йому зрадила. Сіріна раптом зойкнула — Крихітка злякавшись, втратив рівновагу і почав падати. Сіріна хутко підхопила його, не давши піти під воду, витягла на берег, усім своїм виглядом і вчинками показуючи, як вона боїться і хвилюється.

— Завмри, — прошепотіла вона. — Не ворушися, ніби ти вмер!

І Крихітка так природно обвис у неї на руках, що її зойки і голосіння лише наполовину виглядали вдаваними. Вона схилилася над нерухомум тільцем і в розпачі стала розхитуватися взад і вперед.

Чиясь рука лягла їй на плече, жінка підвела голову і зустрілася поглядом з яскравими очима лінженійки. Вони довго дивилися в очі одна одній, а тоді лінженійка всміхнулася, показуючі рівні білі зуби, і погладила Крихітку по плечі волохатою рукою.

Він розплющив очі й сів. Дуві визирав з-за спини своєї матері, потім вони з Крихіткою заходилися обійматися, а тоді весело борюкатись і перекочуватись попід ногами завмерлих у нерішучості дорослих.

Сіріна знайшла у собі сили розсміятися хрипким сміхом, а мати Дуві тихо засвистіла носом…

Тієї ночі Торн кричав уві сні й розбудив Сіріну. Вона лежала в пітьмі, а в думках у неї, наче вогник свічки, мерехтіла одна й та сама молитва…

Затим тихесенько ковзнула з ліжка і пішла до дитячої кімнати глянути, як Крихітка спить. Дбайливо підіткнула ковдру. Постояла над сином. Далі, опустившись навколішки, висунула нижню шухляду комоду. Провела рукою по блискучих складках схованої там лінженійської тканини — подарунок лінженійки, яка дала її, щоб Сіріна могла загорнутися, поки висохне одяг. В обмін вона запропонувала свою мереживну блузку.

У темряві на дотик відчувала візерунок на тканині; згадала, якою чудовою вона видалась їй у промінні призахідного сонця. Потім яскраве видиво зникло, і їй примарилося: вибухнув чорний зореліт, а слідом за ним, у вогняній круговерті почав гинути й пасажирський корабель — з потріскуванням обвуглювались яскраві — жовті, зелені, рожеві хутра, зморщувалися, перед тим як зникнути в останньому спалаху вогню, візерунчасті тканини. Вона зронила голову на руки і затремтіла.

Коли повернулась у спальню, Торн уже прокинувсь і лежав на спині, заклавши руки за голову.

— Не спиш? — спитала, сідаючи на край ліжка.

— Ні, — його голос бринів, мов напнута струна. — Ми не бачимо виходу. Обидві сторони тримаються своєї думки, і ніхто не хоче поступатися. Ми прагнемо миру, але, здається, нічого не можемо запропонувати їм. Лінженійцям теж щось потрібно, та вони не кажуть, що саме, ніби, сказавши, потраплять у залежність, а не отримавши це, вони не підпишуть миру. Як бути?

— Коли б вони пішли… — Ріна закинула ноги на ліжко й обхопила коліна руками.

— Це єдине, що ми встановили точно, — Торнів голос виповнився гіркотою. — Вони не підуть. Вони залишаться, подобається це нам, чи ні.

— Торне… — схвильовано заговорила Ріна. — Чому ми не можемо запросити їх? Сказати: “Ласкаво просимо!” Вони примандрували здалеку. Чи не краще бути просто гостинними?..

— Ти говориш так, наче “здалеку” — це десь у сусідньому штаті або державі! — Торн неспокійно звівся на подушці.

— Не кажи, що ми повернулися до старого рівняння: чужинець означає ворог, — різко відказала Ріна. — Хіба не можна припустити, що у них дружні наміри?

— Бути гостинними! — Торн аж підскочив. Йому забракло повітря. Перечекавши хвилину, вже спокійніше повів далі: — Чи наважишся ти відвідати вдів наших людей, які ходили в гості до приязних лінженійців? Людей, чиї кораблі було збито без попередження?

— Їхні кораблі також збивають без попередження, — тихо, але твердо мовила Сіріна. — Так само, як і наші. Хто стріляв першим? Мусиш визнати, що ніхто не знає цього напевне.

Запала напружена мовчанка; Торн неквапом ліг, повернувся до дружини спиною і не зронив більше й слова.

“Тепер я вже мовчатиму, — подумала Сіріна. — Він помре, якщо довідається про діру під огорожею”.

У наступні дні Сіріна виходила з дому разом із Крихіткою, і нора під стіною ширшала з кожним разом.

Мати Дуві — Крихітка називав її місіс Рожинка — вчила Сіріну вишивати по чудовим тканинам, схожим на ту, яку вона подарувала. Тим часом Сіріна навчала місіс Рожинку плетінню. Принаймні почала навчати. Показала, як пров’язуються лицеві та виворітні петлі, як треба їх набавляти і спускати, але тут місіс Рожинка взяла у неї плетіння — і Сіріна аж рота роззявила, дивуючись швидкості та спритності вкритих рожевою вовною пальців. От дурепа, і чого це вона вирішила, що лінженійка ніколи не чула про плетіння.