Приречені на щастя.

– Живим?
– зойкнула Єва і ледь не задихнулася від щастя, бо десь глибоко в підсвідомості мигнула божевільна думка: вони можуть! Вони такі всемогутні, що все можуть...

– Так, живим. Він буде таким, яким і був колись, тобто у своїй попередній формі. І ти забудеш, що таке втрата, і назавжди станеш щасливою. Але для того, щоб ми могли заново створити твого чоловіка, нам треба знати, яким він був до своєї загибелі.

– Ну... хорошим, - заквапилася Єва, ковтаючи сльози.
– Найкращим.

– Хороший, найкращий - це загальні поняття. Ти подумки відтвори його зовнішні дані в своїй пам’яті.
– Золотокоса зробила плавний рух до своєї “медузи”, та засвітилася, і з неї висунулися в напрямку Єви три промені: жовтий, зелений, голубий.

– Згадуй свого чоловіка, і ми з біополя твого мозку спишемо образ твого Адама. А вже потім його матеріалізуємо.

Єва розгубилася.

– Але що я маю пригадувати?

– Все, що вважаєш за потрібне. Тільки поспішай, у нас мало часу.

– Зараз, зараз...
– Єва почала гарячково пригадувати і жахнулась, що споквапу вона нічого не може придумати - в голові якась мішанина картин, образів, подій, слів...

“Адаме, любий? Де ти?
– хотілося крикнути їй.
– Ти завжди був у моїй пам’яті і в моєму серці. Де ти? Відгукнися. З’явися!..”

Зусиллям неймовірної волі заспокоїлась, заплющила очі і внутрішнім зором побачила Адама. Побачила, як живого.

– Готово!
– почувся голос, і Єва розплющила очі. Три промені, що простяглися від неї до “медузи” зникли.
– Ми вже зняли з біополя твого мозку відображення Адама. Зараз плазма, яку ти називаєш “медузою”, зв’яжеться з нашою сферою, і твій Адам, тобто його зображення, буде матеріалізоване.

– А в нас буде татко, а в нас буде татко!
– на радощах застрибав Адамчик.
– Я хочу, щоб татко швидше з’явився.
– І до Золотокосої: - А він буде... найсправжнісінький ?

– Ми зняли точну копію твого батька, - заспокоїла його незнайомка.

І тоді Єва все збагнула. А збагнувши, жахнулась. Посланці Великого Кільця Змії відтворять, тобто матеріалізують копію Адама. Лише його копію,

– Так, відтворимо копію твого Адама, - спокійно казала Золотокоса.
– Чому ти так дивуєшся? І навіть злякалася. Не жахайся, Єво, ми відтворимо і матеріалізуємо не просто його копію, а... найточнішу копію. Зовні відтворений нами Адам буде цілком схожий на того Адама, якого ти знала і любила. Тобто на оригінал.

– Копія... Копія...
– все ще не могла отямитись Єва.
– Я нічого не можу збагнути... Натуральна копія?

– Так. До всього ж Адам буде живим. І ніхто, глянувши на нього, не скаже, що це копія, так він буде схожий на оригінал. Що тобі ще треба, нещасна, згорьована жінко?

– Але ж копія ніколи... ніколи не стане оригіналом. На те вона і копія.

– Звичайно, - погодилась Золотокоса.
– Відтворити оригінал не в змозі навіть ми, щасливці Великого Кільця Змії, котрі керують галактиками. Але яка, зрештою, різниця: буде істота оригіналом чи копією? Головне, що ти матимеш свого Адама живого. Тобі цього мало?

– А хто і звідки відтворить його пам’ять, його свідомість, його помисли і думи, його неповторне “я”? Хто і звідки спише його багату душу, його радість і його сміх?
– говорила Єва із сльозами на очах.

– Його індивідуальної неповторності ми не знаємо, а тому й відтворити не зможемо. Та це й не потрібно.

– Тепер я все розумію. Ви створите мені просто людину, зовні подібну на колишнього Адама. Створите біоробота, схожого на Адама!
– жахнулась Єва і закричала: - Ні, ні! Не смійте цього робити! Адам єдиний і неповторний серед усіх десяти мільярдів людей Землі. Повторити його неможливо, а копія його мені не потрібна.

– А для чого тобі неповторність його “я”? Все це сентименти, - м’яко мовила незнайомка.

– Тепер я зрозуміла. У вас суспільство копій?
– пополотніла Єва.

– Так у нас суспільство копій, - спокійно відповіла Золотокоса.

– І ми вважаємо це найбільшим нашим досягненням.

– Але ж копії ніколи не стануть оригіналами.

– Я тебе не розумію, земна жінко. У мене, наприклад, чоловік теж копія свого оригіналу. І я щаслива з ним.

– А де ж оригінал твого чоловіка?

– Він колись покинув мене і подався до іншої. Бідолаха не знав, що вона вже давно копія. Ти, земна жінко, страждала б, писала б на нього скарги чи й потягала б за волосся свою суперницю. А в нас не так. Я замовила собі точну копію збіглого чоловіка і живу з нею. Зовні копія ідентична оригіналу, і таким чином чоловік від мене ніби й не втікав.

– Не погоджуйся, мамо, не погоджуйся!
– раптом заговорив Адамчик.
– Я боюся копії мого тата.

– Заспокойся, синку, - мати погладила його по голові.
– Ми люди, тож людьми й залишимося. Та й повторити вдруге нашого батька неможливо. А його біологічна копія нам не потрібна. Копія не може любити...

– Ах, ось що тебе хвилює, - весело озвалася Золотокоса.
– Заспокойся. Ми наділимо його любов’ю. Крім того, наділимо ще й вічним щастям і відчуттям вічного блаженства. Блаженства, якого ніколи не знали і не знають оригінали. Дивні ви істоти, люди, - зітхнула Золотокоса.
– І дивні, і незбагненні. Адже ви недосконалі, в особистому житті зазнаєте і горя, і нещастя. Лютий біль утрати близької людини терзає вас, то чого ж ви відмовляєтесь од вічного щастя й блаженства? Адже маючи все це, так легко жити. Ми в цьому переконалися давно. Ми - суспільство Вічного Щастя. Нас стільки, що навіть числа немає, щоб передати тобі, скільки нас. І ми оволоділи матерією вічного щастя. Ми так і називаємо себе: суспільство Вічно Щасливих.

– Я не розумію тебе, а ти мене, - зітхнула Єва.
– І, напевне, не зрозуміємо одна одну ніколи.

Почувся різкий тріск, від оранжевої “медузи” мигнула зеленкувата змійка-стрілка і простяглася до Золотокосої, але та виставила наперед руку, і змійка, ткнувшись їй у долоню, повернула назад.

– У нас закінчується час, - сказала Золотокоса.
– Що ж, не хочеш копії свого чоловіка, живи сама. Із своїм горем. А втім, якщо хочеш, ми легко зможемо позбавити тебе відчуття горя. І взагалі негативних почуттів та емоцій. В одній з півкуль твого мозку ми зафіксували ті нейрони, з яких ідуть негативні імпульси, що приносять тобі відчуття горя, біди, нещастя. Досить нам змінити частоту коливань імпульсів, і відчуття того, що ти називаєш нещастям, у тебе миттю зникне. І з’явиться зовсім інше відчуття.

– Ні, ні!
– злякано відсахнулась Єва.
– Це буде ще гірше. Моє горе - це моє горе. І я не віддам його нікому. Коли ви заберете в мене горе, змінивши частоту коливань, я стану бездушною і безтурботною істотою. Бо людина через страждання оновлюється і мужніє, відчує себе людиною. До того ж разом з горем зникне і пам’ять про Адама... Ще в сивій давності один поет-вигнанець сказав: “Мушу жити, щоб смак біди відчувати щогодинно”.

– Все, час вичерпується, канал зв’язку закривається, - сквапно попередила Золотокоса.
– Ми поспішаємо до свого суспільства, до Великого Кільця Змії. А Кільце Змії назавжди йде з нашої Галактики, бо ми все тут вивчили й спізнали... А я тобі заздрю!
– раптом зізналася Золотокоса.
– Я ніколи не знала і вже й не знатиму, що ж воно таке - справжнє щастя. Золотокоса йшла до своєї “медузи”, чомусь злегка опустивши голову. Потім піднімалась по світлих згустках-східцях, що спалахували і гасли у неї під ногами. На останній світлій плямі зупинилась і повернулась до Єви.