Приречені на щастя.
Шрифт:
– Прощай, жінко із щастям своїм і горем своїм! Терпи свою біду справжню, коли не хочеш Штучного Щастя.
І зникла.
Дві половинки “медузи” зійшлися позад неї, “медуза” спалахнула і, зменшуючись, завертілась навколо своєї осі. І коли вона стала завбільшки з кулю, звідкілясь виринула швидка оранжева змійка-стрілка, підхопила кулю і стрімко шугнула вгору, до хмарки, що висіла над зубчатими хребтами.
Мить - і її не стало.
А з нею і хмарки...
–
– Ти з ким розмовляла? З собою чи зі мною?
Та мати його не чула.
– Кільце Змії... Копії приречені на універсальне щастя...
– бурмотіла Єва сама до себе і терла чоло.
– Нічого не збагну.
– Мамо, мамо, - зрештою, донісся до неї голос сина.
– Все говориш і говориш, а тут нікого немає.
Мати схитнула головою і звелася з каменя.
– Здається, я задрімала, сидячи в холодку під скелею. От і приснився дивний сон.
– А мені теж сон снився, - сказав син, зазираючи матері в очі.
– Прилітає до нас гарна змійка і приносить жовту кульку. А з тої кульки вийшла людина, на тебе схожа, тільки волосся у неї золоте.
Єва була вражена.
– Тоді це не сон. То справді було. Плазма-цивілізація, що випереджає нас на мільярд років. Розум-матерія. Розум-енергія. Копії, що гуртуються у Кільці Змії...
Вона туго підперезалася широким шкіряним поясом з довгим бронзовим ножем, через плече повісила сумку із стрілами та луком, закинула на плече тушку гірського козла, взяла спис, уважно оглянула себе, чи все гаразд, і сказала:
– Ходімо, сину, додому. Щастя Кільця Змії - то не для нас, бо ми люди. Люди Сонця, тож мусимо цим пишатися і залишатися людьми.
Сива жінка з молодим гарним обличчям, із печально-сумними освітлими очима йшла з сином безлюдною планетою.
– Мамо, мамо, - підстрибом біг за нею син.
– А якщо ми люди, то чому до нас не летять люди?
– Скоро, синку, прилетять. Уже не так і багато залишилося чекати, всього якихось чотири роки. Треба лише набратися терпіння і чекати, всього чотири роки. Треба лише набратися терпіння і чекати.
– А коли земляни прилетять, то як ми їх побачимо?
– Вийдемо одного разу з печери, а в небі Леонії літає великий сріблястий птах. Пролетить над морем, над нами і зникне за Північними горами. Через п’ятнадцять хвилин знову з’явиться над морем і над нами. Від корабля до нас прилетить експедиційна ракета. Вийдуть з неї астронавти, ми побіжимо до них і скажемо їм: “Здрастуйте, люди! Як довго-довго ми вас чекали!”
– І ми полетимо з ними на Землю, еге?
– Полетимо, - мовила мати і спохопилась.
– А знаєш що, сину, чому ми повинні летіти на Землю? Я думаю, що на Землю ми з тобою вже не повернемось ніколи.
Адамчик ладен був розревітися.
– Чому ми не будемо повертатися?
– Як тобі пояснити, коли це треба передумати і вистраждати...
– То ми будемо тут самі жити?
– Ні. Житимемо з тими людьми, які прилетять сюди досліджувати й освоювати планету Леонія. Тут вони збудують станції, поставлять радіомаяки зв’язку... На станції житимуть члени експедиції, і ми будемо з ними жити й працювати. І вивчатимемо планету. А до нас з часом прилітатимуть все нові й нові кораблі з переселенцями - виростуть тут міста... От я і думаю: чого нам повертатися
на Землю, коли вже Леонія стала нашою планетою. Це планета твого народження, планета моєї любові і щастя, планета батькової вічності. То як ми її зможемо полишити, коли ми вже не земляни, а леонійці? Тут розпочнеться рід Адама. І розпочнеш його колись ти, мій сину.Єва поспішала, бо здавалось, що вдома її неодмінно хтось чекає, і вона ледь не бігла. Ноги самі несли до печери, а душа солодко-тривожно завмирала: а раптом, а раптом?..
Та ось вони, нарешті, вийшли з розпадку, і Єва ще здалеку побачила високий барвистий тотем, над яким розпростала крила Птиця Грому. Звідки б вони не поверталися до печери, тотем завжди першим вітав їх. І кожного разу при зустрічі з ним Єва згадувала Адама. Адже він його змайстрував і поставив на згадку про себе.
Ада-аме! Де ти, чоловіченьку мій?..
Уже з рік, як Єва живе з сином без батька і чоловіка на Леонії, а все одно здається, мариться і ввижається, що він десь поруч, що ось-ось вийде їм навстріч і запитає:
“Ну, що чувати?”
І Єва почне йому розповідати, як жила з сином рік без нього, як ходила на полювання, як навчилася володіти луком. “Подивись-но, Адаме, якого козла вполювала. З неприступної скелі зняла. Першою стрілою...”
– Мамо, а татко бачить тотем?
– запитує син, зазираючи матері в очі.
– Бачить, синку, бачить.
– А нас він бачить?
– Бачить, синку, неодмінно бачить. Він частинкою планети став, тож усе бачить. І радіє, що ми живі-здорові.
Єва скинула з пліч тушку козла і підійшла до барвистого стовпа.
– Тотеме, тотеме, чи все гаразд удома?
– Усе, все гаразд, - замість тотема відповів Адамчик і побіг у печеру, до Нявкунчика, за яким знудьгувався.
А мати голубила зажурено-усміхненим поглядом напис на тотемі: “Адам + Єва = Адам”.
– Як мало ми прожили з тобою під знаком плюс, - шепотіла Єва, водячи пальцями по літерах і притулившись щокою до кедрового стовпа.
Він був нагрітий Сонцем, і його тепло пестило приємно їй щоку.
Мовчить тотем, крила над жінкою розпростерши. І зненацька крикнув син:
– Ма-м-мо-о-о!!!
Єва рвучко повернулась, і тіло її в першу мить стерпло й похололо: з-за скелі перевальцем вийшов ведмідь. Спинившись, він витягнув морду на довгій худій шиї і закрутив нею, шумно нюхаючи повітря. Ведмідь був великий і старий, рудувато-буре його хутро в багатьох місцях було геть витерте і звисало рваним клоччям.
Заревівши, ведмідь став на задні лапи, а передні підняв угору.
Адамчик схопив наїжаченого Нявкунчика і, притискуючи його до грудей, сховався позад матері.
А вона навіть не ворухнулася. Стояла мов закам’яніла.
– Тікай, мамо!
– крикнув з-за спини Адамчик.
– Ні, синку, ні, - сама дивуючись своєму спокою, відповіла Єва.
– Пізно вже. Від цього звіра не втечеш, він бігає швидше за нас. А ось поборотися з ним - поборемося. Ми все ж таки з тобою люди епохи бронзи.
Ведмідь насувався на Єву з високо піднятими лапами і був на голову вищий за жінку. З його роззявленої пащеки била гаряча пара і стікала вниз густа жовтувата слина.