Пристань Ескулапа

— Гості їдуть, — пожартував Заплон. Але ніхто навіть не посміхнувся.

Після обіду Мацьошекова подала каву, і всі розійшлися по вестибюлю. Йонаш і Протоклицька розмовляли, сидячи у кріслах біля вікна. Заплон читав газету. Галінка принишкла в кутку біля столика.

Я підійшов до неї з цукром. Дівчина злякано глянула на мене.

— Ви п'єте гірку каву?

— Я навіть не помітила.

— Що з вами, Галінко?

— Нічого.

— Ви щось приховуєте.

— Ні, це вам здається… — вона з жахом глянула на мене: — Чого ви так на мене дивитесь?

— Я хочу, щоб ви пам'ятали про нашу умову.

Галінка кинула неспокійний погляд в сторону Йонаша і Протоклицької.

— Не тут, на нас дивляться! Нічого не кажіть. Відійдіть. Я боюсь…

— Не розумію вас, Галінко… — я здивовано глянув на неї.

— Через півгодини чекайте мене біля гаража, — прошепотіла вона. — Я щось вам скажу. А тепер відійдіть. Благаю вас.

Я вийшов у сад. Дощ уже перестав. Небо прояснялось, а поривистий вітер провіщав зміну погоди. Деякий час я гуляв, блукаючи пустими алеями, і намагався догадатися, що хотіла сказати мені Галінка. Зміна в її поведінці була настільки разюча, що я чекав сенсаційної звістки.

Нарешті в призначений час я пішов до гаража. Одразу ж прибігла й Галінка. Вона була без плаща і неспокійно оглядалася.

— Нас ніхто не бачив? — запитала, важко дихаючи.

— Думаю, що ні, — намагався я заспокоїти її, — усі в будинку. А кого ви так боїтесь, Галінко?

— Боюсь його. Якби він дізнався, що я… — в очах дівчини був страх, — ви думаєте, що він зупинився б перед другим вбивством.

Я мимоволі затремтів.

— Перед другим вбивством? Про кого ви думаєте, Галінко? Ви когось підозріваєте?

— Ні, — зніяковіла дівчина. — Я хотіла тільки сказати вам, що лютневий номер «Лікарських вістей», ну, той, якого шукав пан Журка… Його забрав професор Касіца.

— Ви бачили?

— Я бачила, як у суботу, одразу ж після приїзду, він копався в тих підшивках.

— А ви знаєте, що було в лютневому номері?

— Знаю. Там була стаття про агранулоцитоз. Я й назву пам'ятаю: «Нові дослідження про агранулоцитоз. Етнологія і патогенез».

— Агранулоцитоз? Що це таке?

— Це така хвороба крові. Я знаю, що професор Містраль працював над цим питанням. Він мав навіть опублікувати наукову статтю на цю тему. І це навело мене на думку… — Галінка, вагаючись, глянула на мене, — але, може, це смішно…

— Розповідайте далі, — заохотив я її.

— Це навело мене на думку, що вбивці, можливо, потрібна була та праця.

Я зацікавлено слухав.

— То була зовсім нова, ще невідома праця?

— Так. Ми знали тільки те, що професор має незабаром опублікувати її.

— Хто знав?

Ну, я… І доктор Йонаш.

А крім вас?

— Не знаю, — Галінка злякано глянула на мене.

— А ви не вважаєте, що хтось іще міг знати?

— Напевне, міг…

— Як виглядає рукопис цієї праці?

Він був у жовтій обкладинці з пластмаси.

Передрукований на машинці?

— Ні, писаний від руки. Професор писав на окремих невеличких аркушиках, наче з шкільного зошита, і зберігав їх у жовтих пластмасових обкладинках, таких, як ото продаються для книжок.

— Коли ви востаннє бачили у професора цю його роботу?

— В середу.

— Значить, це ще в Варшаві?

— Так, у Варшаві.

— А тут?

— Тут я вже її не бачила.

— Дякую вам, Галінко, — промовив я тепло і потиснув їй руку. Відчував, що вона тремтить.

— Ох, пане Павле!.. — в очах дівчини заблищали сльози.

Галінка вирвала руку і втекла.

* * *

Журка прийняв звістку з цікавістю, але спокійно.

— Я сподівався чогось подібного, — пробурмотів він. — Ще вчора я наказав обшукати «Ізолятор».

— Ну й що?

— Ніяких рукописів не знайдено. Ми не знайшли їх і тут, отже…

— Отже?

— Хто знає, чи не натрапили ми на мотив злочину.

— І я так думаю.

Журка, посміхаючись, закурив цигарку.

— Значить, це Галінка тобі розповіла?

— Галінка.

— Ти радий?

Я закусив губи.

— Везе ж тобі, спритнику, — мовив Журка. — Я б ніколи тебе в цьому не запідозрив!

— Про що ти? — зніяковів я.

— Ну, не прикидайся, ти повинен був чимось закрутити голову цій дівчинці, тільки чим? З твоєю фізіономією? Хай йому чорт, загадкові ці жінки! Сподіваюся, що й у мене є шанси…

* * *

Знизу чути було стукіт м'ячика. Зійшовши до вестибюля, ми побачили Йонаша, який грав з доктором Протоклицькою у настільний теніс.

Журка безцеремонно перервав гру.

— Я б хотів трохи поговорити з вами. Ходімо до вашої кімнати, докторе.

— Мене, здається, вже допитували, — незадоволено буркнув Йонаш.

— Мені дуже прикро, але ж тоді ви не сказали нам усього.

— Про що ви говорите?

— Довідаєтесь у кімнаті.

Коли двері за ними зачинилися, Журка сів на стілець і сказав:

— Я маю на увазі наукову працю професора про агранулоцитоз.

Йонаш здригнувся.

— Я не зовсім розумію, — видавив він.

— Хіба ви не чули про цю працю?

— Ні, цього я не сказав, але… — Йонаш завагався.

— У вас є якісь сумніви?

— Признаюся, ви мене спантеличили. Я просто не бачу зв'язку…

— Ця робота пропала, — сказав Журка.