Пристань Ескулапа

— Хвилиночку, — сказав я спантеличено, — а як же ти поясниш те, що отрута опинилася саме в відрі?

— Дуже просто, — сказав Журка. — Вбивця, як ми пам'ятаємо, взяв із скляної баночки чотири грами ціаністого калію. Один грам він домішав у порошок. Більше домішати він не міг, бо це підозріло збільшило б об'єм порошку.

— Навіщо ж тоді він узяв аж чотири грами? — намагався я захищатися.

Журка схвильовано глянув на мене.

— Може, не було часу точно відміряти, може, взяв приблизно, може, хотів ще когось послати на той світ — пояснень багато. Але важливо те, що в момент смерті професора у вбивці ще був ціаністий калій. Довідавшись, що тут міліція, він хотів якнайшвидше позбутися його. Єдине місце, де отрута не викликала б підозріння, це лабораторія. Але потрапити в лабораторію було неможливо, тому він і вкинув отруту в відро.

— А що ж тоді сталося з горілкою у графині?

— Її випив… Мацьошек. У тебе є ще сумніви? — посміхнувся Журка. — Можна зараз перевірити.

Ми повернулись у прохідну будку.

— Пане Мацьошек, — сказав суворо Журка, — ви тільки-но сказали, що в суботу після одинадцятої години виносили сміття з кухні. Це все, що ви тоді робили в кухні?

— Не розумію… — відповів Мацьошек, уникаючи наших поглядів.

— Ви не щирі з нами, Мацьошек, — процідив поручик. — Збрехали нам ще при першому допиті, а тепер брешете й далі. Хіба це розумно з вашого боку, пане Мацьошек?

— Про що ви говорите? — пробубонів садівник.

— Про те, що на графині є сліди ваших пальців, — рискнув Журка. — Ви хильнули тоді, га?

Закусивши губи, Мацьошек мовчав.

— Не бійтеся ж. Дружина не дізнається про це. Даю вам слово! — Журка підморгнув. — Ну то як, Мацьошек, хильнули трохи?

— Якщо казати правду, то ковтнув… — видавив садівник. — Ви ж, пане поручику, розумієте…

— Розумію, — перебив Журка. — Скільки там було?

— Дрібниці… Не було й півграфина.

— У вас чудовий апетит! — засміявся Журка.

Мацьошек вишкірив зуби.

— Можете йти, — сказав Журка і звернувся до нас. — Ну як? Тепер, мабуть, ясно? Горілка в графині не моглабути отруєною. Не шукай, Павелеку, дірки в цілому. Моя теорія перемагає по всіх пунктах. Убив Касіца! Тільки він міг винести рукописи. Тільки він мав можливість домішати чогось у порошок. Тільки у нього була ця можливість, а насамперед у нього був мотив. Такий мотив, панове! — Журка підніс руку — Повторюю: дайте мені один бодай маленький відбиток пальця, і я з'їм Касіцу з кістками!

Я глянув на Трепку — що він про все це думає. Проте обличчя капітана було непроникне.

* * *

Виявилося, що з тим «маленьким відбитком пальця» Журка мав деякі труднощі. За кілька хвилин я застав поручика біля телефонного апарата, — рознервований, він саме кинув трубку.

— Ні, це просто неможливо! — вигукнув Журка, побачивши мене. — Дактилоскопічні результати все ще не готові. Завжди так буває, коли не сидиш у них на шиї. Ні, так діла не буде. Їду до Варшави.

* * *

Того дня я ще раз міг дивуватись енергії поручика Журки. Він повернувся буквально через дві години. Побачивши машину, яка мчала алеєю, я попрямував до будинку. На моє здивування, Іполита не було дома. Я вийшов знову надвір і тільки тоді помітив Журку. Він сидів біля відчиненого вікна в лабораторії, притискаючи до голови рушник. Побачивши мене, швидко сховав його і відійшов од вікна. Я поспішив нагору. Двері лабораторії були замкнені.

— Іполите, що, в дідька, ти там робиш?

Журка впустив мене всередину і замкнув двері на ключ. Обличчя його аж позеленіло.

— Що з тобою?

— Макітра, Павле, в мене лопається від усього цього. Трепка мав рацію, — я занадто підірвав своє здоров'я. Ти не знаєш, де в цих ескулапів порошки від головного болю?

— Сумніваюся, щоб ти щось тут знайшов… — здивовано глянув я на нього. — Останнім часом у цьому домі в багатьох боліла голова, — навряд чи тобі щось лишилося. Якщо хочеш, попрошу Галінку, то вона щось приготує.

— Ні, облиш, — стримав мене Журка, — це може викликати погане враження. У того, хто провадить слідство, не повинна боліти голова. Так мені здається. Я почав дещо розуміти.

— Іполите, ти не кажеш мені про найважливіше. Що з відбитками?

Немов у відповідь мені, почувся несамовитий писк. То Кайтек виліз із соломи і, побачивши Журку, мов скажений, почав метатися в клітці.

— Чого ця тварюка від мене хоче? — спитав Журка.

— Мабуть, він голодний, і твоя присутність дратує його.

Журка оглянувся. У коробці під кліткою він помітив моркву. Просунув її через грати Кайтекові. Кайтек перестав пищати і недовірливо наблизився. Журка спокусливо помахав морквою. Тварина стала на задні лапи і клацнула різцями.

Поручик засичав од болю і почав оглядати палець.

— Вкусив тебе?

— До крові… — Журка замахнувся морквою й, помітивши, що тварина зовсім не боїться і спокійно поглядає на нього своїми свинячими очицями, вдарив її по носу.

Кайтек пронизливо квакнув, потім рвучко обернувся і почав шкрябати задніми лапами, сиплючи на нас полову, солому, різні нечистоти.

Затуливши очі, ми кинулися до дверей.

— Що тут діється? — на порозі з'явилася доктор Протоклицька.

— Маленьке дружнє непорозуміння, — пояснив я. — Поручик годував Кайтуся.

— Ви знову нишпорите по лабораторії, — докірливо сказала доктор Протоклицька до Журки. — Що у вас з рукою?

— Та… та це Кайтек… — видавив червоний від сорому Журка.

— Треба перев'язати, — Протоклицька відчинила аптечку. — А надалі пам'ятайте і не дратуйте тварини.

— Огидна потвора! Звідки ви взяли цього гризуна? — запитав Журка, кривлячись від болю. Протоклицька не шкодувала йоду.

— Тут допит?

В прочинених дверях блиснули випуклі скельця окулярів Йонаша.

— Мутант укусив поручика, — пояснила лікарка.

— Ви мусите пробачити Кайтека, — глузливо мовив Йонаш, — мутація дуже шкідливо вплинула на його характер.

— Зате дуже корисно на організм, — почувся позад нас веселий голос доктора Заплона.