Пристань Ескулапа

— Я хотів би його побачити, — буркнув Трепка і попрямував до сходів.

На наш подив, професора в кімнаті не було. Схвильований Трепка постукав у лабораторію.

За дверима почулося чалапання, а потім роздратований голос професора.

— Хто там?

Почувши, що це ми, Містраль прочинив двері. Він був у білому халаті. В руці тримав «тестфільм», прилад для виявлення шкідливого випромінювання. В глибині лабораторії перед рентгенівським апаратом ми побачили нерухому морську свинку.

— В чому справа? — запитав професор майже грубо.

Ми хотіли довідатись, як ваше здоров'я, професоре.

Живу, як бачите, і прошу не заважати. — І Містраль зачинив перед нами двері.

Трепка закусив губи і витягнув годинник.

— До вечері лишається півгодини, — сказав він. — Погуляймо в саду.

* * *

Надворі стояли вже густі сутінки. З тераси крізь чорну сітку голих гілок виднілися далекі вогні Пясечного. Постріли повторювались один за одним.

— Нервуючий звичай! — промовив Трепка.

Я кивнув головою. Не було нічого дивного в тому, що це його нервує. Бахкають за звичаєм, але в такій святковій стрілянині неважко зробити й справжній постріл.

— Боюся, хлопче, — почув я голос Трепки, — боюся, що він сьогодні повторить свій напад. І не перестаю думати, чи не підняти все-таки нам забрало. Як ти вважаєш, віднадило б це злочинця, якби він знав, що має справу з Каєтаном Трепкою?

— Я вважаю, що ми не повинні позбавляти себе тієї переваги, яку дає наше інкогніто.

— Якщо воно ще існує, — зітхнув Трепка. — Той п'яниця не дає мені спокою.

— Він же пішов, — нагадав я.

— Пішов, та чи надовго?

— Може, він мовчатиме. А коли розпатякає, то ми легко помітимо це з того, як поводитимуться присутні. Якщо вони знатимуть, то не зуміють приховати цього. По-моєму, нам треба лишатися замаскованими доти, доки це буде можливо. Якщо ми передчасно відкриємо свої карти, то злочинець злякається і причаїться, можливо, навіть на довгий час. А ми ж повинні не тільки захистити професора, але й знешкодити злочинця. Думаю, що нам не можна позбавляти себе цього шансу.

— З деякого часу ти, Павелеку, починаєш говорити зовсім розсудливо, — зітхнув Трепка. — Справді, ми не повинні позбавляти себе цього шансу. А все-таки я неспокійний. Боюся відповідальності, друже. Це надто велика ставка. Надто велика, — пробурмотів він.

— То що ж?

— Думаю, що нам треба було б зміцнити ряди, не розкриваючи в той же час свого інкогніто. Що б ти сказав, наприклад, якби ми викликали сюди нашого приятеля Журку в мундирі? Офіціально буде оголошено, що професор Містраль з такого й такого часу перебуває під охороною міліції.

Я слухав здивований. Журка з Трепкою жили, як собака з котом.

— Журку? Чому саме його?

— Зараз, друже, свято, і я не хочу морочити людям голову. А з Журкою — то інша справа. Цей хлопець — виняток.

— Журка у відпустці, — зауважив я.

— В тому-то й справа. Журка у відпустці і нудьгує. Крім того, не забувай, що наш друг Журка хоче відзначитися. Прибіжить, як кіт до сметани.

Я знизав плечима.

— Але ж у вас є серйозні застереження відносно методів його роботи. Недавно ви сказали навіть, якщо не помиляюся, що Журка — халтурник.

— Було таке, друже, було, — у тебе добра пам'ять. Між нами кажучи, Журка — це халтурник, але халтурник інтелігентний. Такий нам тут і потрібен. Не забувай, що, крім Журки, тут будемо й ми. Наш друг Журка має до того ж одну рису, яка може пригодитися нам: він любить лякати. Я думаю, що непогано було б привезти до «Пристані» нашого хороброго Журку.

Сказавши це, Трепка посміхнувся, немов школяр, що обмірковує якусь витівку. Але я надто добре його знав, щоб та посмішка могла ввести мене в оману. Я міг побитись об заклад, що, залучаючи Журку до справи, Трепка має на увазі щось набагато істотніше.

Ми розмовляли ще деякий час, гуляючи по алеях парку, а коли подзвонили на вечерю, я пішов не в їдальню, а до телефону і викликав Журку.

* * *

— Мій шановний колега Містраль завжди хворіє невчасно, — сказав професор Касіца, дивлячись на вільне місце за столом. — Йому справді так погано?

— У нього приступ сильного болю, — відповів Йонаш.

— Ото невдача. Зляже професорисько саме на свята, — зітхнув Касіца.

— А що, власне, за хвороба в нього? — запитав Трепка.

— Люмбаго, містер Ковальський. Просто люмбаго. Хвороба відставних полковників з Британських островів. До речі, панове, чи ви помітили, що в повістях дев'ятнадцятого століття літні люди завжди хворіють на люмбаго?

— Якщо не хворіють на подагру, — втрутилася доктор Протоклицька.

— Якщо не хворіють на подагру! — розсміявся Касіца, підсовуючи до Трепки блюдо. — Чогось тут невистачає, пані Мацьошекова. Графинчика до бігосу не буде?

— Та ж ви не любите? — Мацьошекова здивовано глянула на Касіцу.

— У нас гості, — сказав професор, — а гостей частують горілкою. Вип'єте ж, панове, по чарці? — звернувся він до нас.

— Велике спасибі. Якщо йдеться про нас, то прошу не турбуватися, — ввічливо відповів Трепка.

— Не, кажіть, пане Ковальський, ви — англійці — любите випити.

— Я ще не англієць, — посміхнувся Трепка.

— Отже, вип'єте як поляк. Жаль, що професорисько злягло, Містраль уміє заохотити навіть найстриманіших.

— Думаю, що доктор Заплон теж зуміє, — сказала Протоклицька.

— Заплон? — засміявся Касіца. — О ні! Мій енергійний асистент скоріше відстрашує серйозних людей. Він не вміє пити.

Ввійшла Мацьошекова, несучи графин вишнівки, три чарки і дві скляночки.

— Це все наше багатство, — зашарілася вона, розставляючи посуд на столі. — Треба буде колись поїхати до Варшави по ці чарки, бо аж соромно. Кого тільки я не просила, і ніяк не можу дочекатися, щоб хтось привіз. А тут, у цій глушині, навіть поганеньких чарок не можна дістати.