Притулок
Шрифт:
… Рішення прийшло якось несподівано, як це частенько трапляється у безвихідних ситуаціях… – Гаразд… Вам є над чим подумати… Давайте спочатку я розповім вам про себе… Слухачі пожвавились, і це надало впевненості – отже, я на правильному шляху… – Я робитиму це вперше в житті, тому заздалегідь прошу вибачення за можливу непослідовність… – я сказала правду. Запанувала цілковита мовчанка, що чути було, як муха настирно намагається пікетувати на присипані цукром-пудрою пиріжки. Вісімнадцятеро пар напружених очей і одна доволі здивована, що належала лікарю, невідступно стежили за мною, марно намагаючись вловити бодай натяк на нещирість. Проте мені справді захотілось розповісти ім про себе… І я наважилась…
– Сталося так, що я залишилася без батьків у неповних сімнадцять,
Вам знайоме відчуття, коли людина усвідомлює власну беззахисність, неспроможність самостійно існувати у світі?! Коли жодний штучний чинник, враховуючи алкоголь і наркотики, не здатен приспати пам’ять і біль?.. Коли ти лягаєш і прокидаєшся з єдиною думкою – усвідомленням власноі непотрібності, марності існування, приреченості…
…До того, як все трапилось, я переживала приреченість лишень у глибокому дитинстві… Пам’ятаю, коли мама наряджала мене до школи на перший дзвоник… Білий твердий від крохма– лю фартушок, пишні банти… А потім білий фартушок змінився на чорний, банти – на туго заплетені стрічки у косах… І коли я зрозуміла, що відтепер шкільна форма надовго замінить мені улюблені барвисті з воланами й рюшами сукеночки, я відчула розпач… Але те дитяче відчуття приреченості не здавалось фатальним. Адже я знала, що після уроків я мчатимусь стрімголов додому, аби мерщій зняти з себе ненависну робу і стати звичною, милою собі Даркою в рюшах чи у воланах, у клітинку чи в горохи…
А тут все сталося інакше… Наді мною ніби чатував фатум, межуючий з трагедією… У такому стані я знаходилась два роки, ледь не позбувшись студентського квитка і власноі гідності. Я перечитувала безліч книжок, я занурювалась з головою у знання, і з жахом усвідомлювала, що впираюся в глухий кут.
Отакою виснаженою, ледь притомною від перенапруження підібрав мене на зупинці під інститутською бібліотекою здивований і розчулений чоловік, із котрим ми невдовзі одружилися. Пізніше він зізнався, що просто пошкодував мене, сприйнявши за студенточку-заучку, котра от-от знепритомніє від непомірного навантаження протягом сесіі. Вже пізніше він збагнув причину моєі слабкості, фізичноі і моральноі, що й спонукало його до твердого рішення невідступно піклуватися про мене. А мені було байдуже, хто буде поряд. Я могла довіритись кожному, хто по– дарує мені бодай трохи тепла та ласки… Він привіз мене до себе в будинок і рішуче, не передбачаючи супротиву, сказав: «Віднині ти нікуди звідси не підеш»…
Я і не пішла. З того часу на заняття мене привозила автівка і власний водій забирав мене з-під інститутського корпусу. Я ще більше відокремилась від людей, і ті дівчата, котрі намагались, співчуваючи, товаришувати зі мною, позиркували відтепер заздрісно і з насторогою. Часом, узгоджуючи моє прохання з чоловіком, водій відвозив мене до батьківського дому, де припадало пилом і окутувалося павутиною все, що було безмежно дорогим мені протягом багатьох років. Я забрала звідти лишень книжки і світлини. Згодом мене відвозили назад, до немилоі оселі, де я без ентузіазму засвоювала роль чуйноі порядноі дружини. Отримавши незабаром диплом психолога (моє прагнення до знань не пропало марно), я усвідомила, що практикувати мені ніколи не доведеться, як і просто працювати – будь-де і будь-ким. Я зачинялася годинами у кімнаті, всоте гортала як колись, студенткою, кіпи книжок і не могла збагнути потрібність нагромаджених хаотично знань при неможливості застосування іх на практиці… Чоловікові приятелі та іхні дружини вважали мене пришелепкуватою і частенько при зустрічах перешіптувались поміж собою, кепкуючи, мовляв, чого ій, надибанці, не вистачає? Я умисне уникала отих зустрічей та публічних збіговиськ, усвідомлюючи, що ніколи не стану однією з них… Здавалось навіть, що чоловікові імпонує отака моя поведінка: попри все він любив мене і намагався оберегти від злослів’я. Він усвідомлював існування в мені іншого, потойбічного світу, і часом, у рідкісні хвилини нашого інтиму, він казав: «… Я знаю напевне,
що я тебе втрачу, питання лишень, коли це станеться?»… Я мовчала, а на ранок він застерігав охорону, аби посилити за мною нагляд, і контролював кожен крок… І так було до останнього дня, аж допоки я не дізналася про найстрашніше…Я замовкла… Про оте «найстрашніше» я ще не готова була говорити вголос. І відчувала, що варто почати, як я тут же вибухну зливою сліз…
– Знаєте, коли пташка, що прагне волі, потрапляє в клітку, вона стає вдвічі безпомічнішою. Адже іі природний інстинкт до самозбереження атрофується і навіть, коли з часом ій вдається вивільнитися з тенет, у виключно рідкісних випадках вона здатна вижити…
…Я знайшла шлях, як виборсатись з в’язниці… Та й в’язниця виявилась несправжньою, а так… Для розваги комусь… Тепер головне – адаптуватись у природних умовах. І ось тому я тут, з вами, просячи допомоги у перших в моєму житті пацієнтів, від котрих залежить моя віра в себе, у власне покликання, у власну самореалізацію… Ви потрібні мені, а я намагатимусь бути потрібною вам…
Тиша нависла над ідальнею… Я стояла перед збентеженими та серйозними пацієнтами божевільні (!!!), наче гола, знявши з себе натільну сорочку і вивільнивши душу…
«Рвіть мене на кавалки», – волала та душа. А натомість я вихоплювала серед них спантеличені погляди, що красномовно свідчили про повне усвідомлення та порозуміння щойно почутого. Дмитро Михайлович сидів у кутку якось неприродно низько, наче у поклоні, схиливши голову, і могло на перший погляд здатися, що він від перевтоми задрімав. Єдине, що порушувало гнітючутишу, – це тихеньке схлипування баби Гальки, що доносилося з привідчинених дверей кухні.
– Я думаю, що наступного разу кожному з нас буде що розповісти про себе… Я вас прошу про це… І буду вдячна за порозуміння…
Ошелешена публіка поволі підводилась з-за столів… Про пиріжки якось забулося, і Мітя, збираючи таці зі столу, коментував: «Роздам усім у корпусі».
Коли пацієнти пішли, я, ніяковіючи за несподівану відвертість, виправдовувалась перед Дмитром Михайловичем: «…Не могла ж я ім розповідати про основи психоаналізу…»
Лікар мовчки вийшов услід за мною надвір і аж до будиночку не порушив мовчанки… йшов він якось важко, наче зістарівся чи непомірно виснажився, і вже перед тим, як попрощатися, сказав:
– Ви все зробили вірно… Єдине, що… Хочу вас застерегти… Він (чоловік) вас обов’язково знайде, Даро… На жаль, я це відчуваю… Тому ваша втеча – не вихід. Втекти від самоі себе – дуже важко, майже неможливо, – і потискаючи на прощання руку, додав: – попри все я вас вітаю з вдалим першим робочим днем… Впевнений, що сьогоднішня зустріч дасть певні результати. Може, не відразу, але згодом… Ви – молодчина!
… Пішта-бачі налагодив засув на дверях, і я зраділа – принаймні, не боятимусь нічних шпигунів. Я не знала, як триватиме моє подальше практикування у галузі психологіі, проте на душі було напрочуд легко…
… Макс жбурнув ненависну слухавку і, підвівшись з-за столу, задумливо підійшов до вікна. Там, за скляною тонованою стіною, вирувало звичне життя: снували назустріч одна одній автівки, перегукуючись гучними клаксонами, кудись поспішали люди, заклопотані побутовими проблемами… Все було як завжди, і нікому не спадало на думку підвести голову до верхніх вікон непідступного склобетонного монстра, за одним з яких спостерігав за марною людською метушнею донедавна незворушний вольовий чоловік, що наразі відчував себе слабким та безпомічним…
Макс укотре намагався проаналізувати безвихідь ситуаціі. Всі існуючі адреси роботодавців було перевірено. В жодній із клінік, санаторіів, профілактичних та реабілітаційних центрів молодий спеціаліст на ймення Дарина Фішбейн не значилась. Аркуші, заготовані Корнелією Олександрівною, пістріли рядками, закресленими виразним червоним маркером, що означало «вилучити з переліку». Залишалося всього кілька пропозицій зі вказаною адресою, та не вказаним телефонним номером… Останнє Макс сприймав як недбалість самих роботодавців, адже не може існувати жоден медичний заклад без телефонного зв’язку. Це нонсенс… його урбанізована свідомість не здатна була навіть припустити думку, що таке можливо!!!