Притулок
Шрифт:
А вранці, щойно його джип виіхав за ворота, я зірвалась на ноги і, нашвидкуруч поснідавши тапохапцем, але сердечно попрощавшись з Лізою, вигулькнула через задній вхід будинку і пішки (вперше, відколи сюди потрапила) почимчикувала до міськоі автобусноі станціі…
Я цілком чітко усвідомлювала, що для мене починається нове життя. Щодалі я йшла від ненависних мені відтепер мурів, тим легше і світліше ставало на душі, наче скидала з себе непосильну ношу, непотріб, котрий пригнічував роками, а позбавитись його не було змоги… І я чомусь несподівано пригадала настирливий образ із дитинства, сформований завдяки мамі-небіжчиці. Коли йшлося про когось бідного, знедоленого, ображеного, вона любила співчутливо повторювати: «Що зробиш… Така в нього
Отак, крокуючи пішки вперше за десять років до автостанціі, я роздумовувала над приреченістю і над тим, наскільки важким видасться мені мій власний хрест. Я не шкодувала себе… Мене не відлякувала невідомість завтрашнього дня… Єдине, що породжувало сумніви щодо вірності рішення – чи зумію я викреслити Макса з власного життя назавжди?
Запитання без відповіді…
Подзьобаного віспою водія з’ідала цікавість і, маючи в запасі трохи часу до зворотнього рейсу, він вирішив розпочати здалеку:
– А нашо тобі в дурку? Провідати когось, чи так, на прогулянку?
– А шо, хтось приіжджає туди з цікавості? У таку далечінь?
– йо-йой, ще як приіжджавуть! Андика журналіста віз’ім, той повів, же пожиє там з тиждень, оби «увійти у ситуацію», а пак на другий день віз’ім го назад у варош. Тікав вудтить – лем п’яти му блисли…
– Я не втечу…
– Угу… – водій єхидно мугикнув (знав, вочевидь, дещо більше за мене). Так ти шо, там жити збираєшся? Ось журналіста недавно віз, він сказав, що поживе там бодай тиждень, аби «заглибитись» у обставини, а опісля наступного дня відвіз його назад до міста.
– Збираюся… працювати. Я – психотерапевт, іду на роботу…
Він трохи знітився, не надто мене розуміючи і, подумавши, перепитав:
– То ти дохтор, чи шо? Тать там уже є єден дохтор. Лем тих пацієнтів уже нико не вилічить. Іх лем жаліти треба – тих, ко безобідний… Вни – геби з другого світу. А є й такі, же біду у селі чинять страшну. Люди, шо туйки жиють, ничим зарадити не годні – на хворих не мош богувати [1] . Всьо, шо ся обстає – лем хреститися услід, – водій розмовляв місцевою говіркою, і мені довелось напружувати увагу, аби зрозуміти почуте.
1
Богувати – сердитися (діал.)
Я не стала заглиблюватись у тонкощі власноі професіі і ще раз перепитала:
– То як до «Притулку» добратися?
Він мовчки показав рукою напрямок у бік, протилежний від села, загасив слиною недопалок і підвівся.
– Сокотися [2] , – коротко порадив, наче розсердився чомусь, виліз на рипуче сидіння і завів двигун.
2
Сокотися – бережися (діал.)
– Скоро побачимось.
Я постояла трохи на дорозі, спостерігаючи, як він розвертається, подумала про те, що означає слово «сокотися» і що йому, мабуть, заважають вимпели, безліч яких коливається на склі, особливо, коли автобус підстрибує на вибоінах. Далі для чогось помахала йому рукою і рішуче попрямувала у вказаному водієм напрямку.
«Притулок» знаходився кілометри за два від села, під горою, яка називалася Соковицею. Пізніше я довідалась, чому іі так назвали: схили, що, з одного боку, тулилися
до старих клінічних забудов, а з іншого, оперезані урвищем, напувалися льодяними навіть влітку водами гірського потоку, були рясно вкриті яфинами [3] . В селі ту гору ще називали «гадяче лігво», і без гумових чоботів у яфинник ніхто не ходив.3
Яфини – літ. чорниця
Далі тягнулися ще пасма гір, що, як здавалося мені на той час, вели у кінець світу, але насправді місцеві досить впевнено орієнтувалися в них і могли без компасу дістатися у сусідні села пішки і доволі швидко, нехтуючи будь-яким транспортом та безпекою.
«Притулок» уособлював у собі кілька старих кам’яниць, оперезаних невисоким обшарпаним муром, який при потребі можна було переплигнути без перешкод. З тильного боку мур переходив у збитий із дощок паркан, а далі й зовсім закінчувався, упираючись незграбним боком у підгір’я. Я здивувалася, аже моя уява змальовувала специфічний лікувальний заклад більш захищеним і безпечним. Утім, навколо панував спокій, і якби не двійко схожих на лисиць гостроносих кошлатих псів, що ліниво загарчали, натягуючи ланци, зачувши чужий дух, могло б здатися, що стерегти тут нікого.
Серед кількох одноманітних будівель, котрі нагадували типовістю корпуси пересічного навчально-виробничого комбінату, якби не заґратовані шибки на вікнах, вирізнялась одна – з витягнутими шпіцами даху та надщербленою ліпниною на фасаді, що благала про термінове втручання реставратора. ймовірно, у минулому вона складала маєток знатного роду…
Замок був майже зруйнований. Але попри облуплені стіни, загрозливо скособочену мансарду з облізлими різьбяними балясинами, що підпирали вишукану в минулому фігурну балюстраду, готика надавала йому певного респекту і навіть урочистості.
Жодних табличок, що свідчили б про сучасне призначення будівлі, не було, але обабіч дверей сіріла рапата вмурована у стіну дошка: «Маєток графа Шенборна. Пам’ятка історіі та архітектури XVIII століття. Оберігається державою та законом.» Отже, я не помилилась. Як інтуітивно відчула і те, що потрібно саме туди. На одних із внутрішніх дверей красувалася табличка: «Головний лікар».
За столом незатишноі вузькоі, наче келія, кімнати, що впиралася у видовжене заокруглене зверху вікно, сидів невиразний, на перший погляд, чоловічок невизначеного віку. У коротке стрижене іжачком волосся де-не-де вкраплювалася сивина, проте обличчя його було доволі молодим, якби не змучені, сповнені цинізму очі. Спочатку він здався мені сутулим і незграбним, гармонійно доповнюючи своім виглядом архітектуру замку.
Побачивши відвідувачку, він припинив заповнювати формуляри і якийсь час вивчально сканував мене поглядом. Аж поки не вказав мовчки на стілець.
– Що привело? – здавалось, він не надто налаштований на гостинну зустріч. Або ж ті, хто мав нагоду сюди завітати, не виправдовували його сподівань.
Я вмостилась на краєчку стільця, трохи розгублена отакою «гостинністю», адже, здавалося б, тут мали тішитися кожній залітній пташці.
– Я приіхала за оголошенням, яке ви давали в Інтернеті. Вам потрібен психотерапевт…
– Мені?!! – його очі несподівано ожили і в них заплигали насмішкуваті бісики. – Мені особисто, дорогенька, психотерапевт вже не допоможе…
Я знітилась, усвідомивши безглуздість формулювання, але побачивши, як вмить запалила іскру життя у відсутніх, як здавалося, очах, вирішила не падати духом.
– Бачу, ви не надто вітаєте ентузіастів, готових знехтувати цивілізацією заради власного альтруізму. – Я свідомо провокувала до діалогу, котрий, судячи з всього, йому не хотілося підтримувати. І як доказ рішучості власних намірів, видобувши з наплічника свій зелений із тисненими золотими літерами диплом, поклала перед ним на стіл.