Привіт, Синичко!

Мама. Вгамуй його, вгамуй його, Колю!

С е р г і й. Ну от. Усе «Коля» та «Коля». Як що — зразу «Коля». А авторитет матері як основоположного начала? Я не дуже розумно висловлюю свої думки? Тепер усі дуже розумні. Куди не кинь — самі вундеркінди. В кого не плюнь — у генія влучиш. Я не занадто брутальний? І от ці генії, вони дуже розумні, вони затикають за пояс електронно-обчислювальні машини, вони примушують червоніти своїх учителів і завдають сорому викладачам у вузах, вони ловлять на невігластві власних батьків і з трьох років обігрують усіх підряд у шахи; їх учать усього, усього-усього: англійської, музики, тенісу, балету, карате, фігурного катання; вони пишуть вірші, малюють, співають, чорт його знає, чого вони ще не роблять; до них ходять викладачі, які непритомніють, коли ти береш виделку у праву руку... Але цих геніїв не учать зовсім маленькій штучці, їх не вчать порядності. У шкільній програмі немає. У вузівській теж. Я цікавився. То що ж робити? Обходитись без неї. Але! Відкриваю маленький секрет. При цьому слід, навіть необхідно, говорити, що ти порядна людина. Цьому поки що вірять на слово. Атестат від тебе вимагають, диплом — покажіть, будь ласка, паспорт — пред'явіть, громадянине, а порядність... Отож-бо воно і є! Дякую за увагу. (Похитнувся.)

Зойкає Мама. Тато підхоплює сина, і так удвох вони зникають у кімнаті Сергія. Гасне світло. Ті ж декорації, ті ж люди. Здається, шо вони так і не розходилися з учорашнього вечора.

Б а б у с я. Не дзвонить.

М а м а. Не дзвонить.

Підняв голову, мовби хотів щось сказати Тато, передумав.

Хоч би все було добре.

Бабуся. Вже дванадцята година.

М а м а. Ну чому він не дзвонить? Бабуся. Певно, не склав іще.

Мама. Скільки ж можна! Я говорила по телефону з Клав-дією Миколаївною. Вона пообіцяла сама прийти на іспит. Невже щось сталося? Хоч би подзвонив, сказав, що ще не складав.

Бабуся (іронічно). Він зараз тільки про нас і думає.

Мама. Що їм наші нерви!

Лунає телефонний дзвінок.

(Хапає трубку.) Алло?.. Та ні, Господи! Ні, кажу. Ви помилились номером. (Роздратовано кладе трубку.) Саме зараз він із своїм ательє! Коли ж це скінчиться? Може, мені подзвонити у школу? (Ступає до телефону.)

Тато (різко). Ні! (Відхідливо.) Зачекай ще.

Мама. Так, мабуть, незручно. (Зиркає на наручний годинник.) П'ять хвилин на першу. Коли ж?

Телефонний дзвінок. Усі напружено дивляться на апарат. Мама у замішанні несміливо ступає до телефону, зупиняється.

Тато (хоче підійти сам, але теж завмирає, не наважується). Ну, чого ж ти?

Мама (кидається до телефону, знімає трубку). Алло! Серьожо! Хлопчику мій! Нарешті! Привіт-привіт! Що?! Боже мій! Яка синичка? Яка синичка, Серьоженько? Що ти отримав? Що ти отримав, Серьожо?

Подалися вперед, дивляться на неї Бабуся і Тато.

(Повільно опускає руку з трубкою.) Він сказав: «Привіт, синичко! Привіт...»

Гасне світло.

Завіса