Привіт, Синичко!

Сергій. Справді?

Оля. Ага. Тут недалеко. А Вітя не образився, що ви не з ним пішли?

Сергій. Ні... Мабуть, ні.

Оля. Вже пізно.

Сергій. Так. Вам не перепаде?

Оля. Ні, я ж сказала, що йду на день народження. Але все одно... Я пішла?

Сергій. Так...

Мовчання.

Ми ще побачимося?

Оля. Звичайно. Завтра у школі.

Сергій. А-а... Так-так. Це добре.

Оля. Що?

Сергій. Ну, що ми... ходимо в одну школу. Шкода, що не в один клас. Я з вашого класу майже нікого не знаю. Так тільки, наочно в основному. А то ми з вами були б уже давно знайомі. Дев'ять років.

Оля. Один рік. Я ж тільки цього року до вас у школу прийшла.

С е р г і й. А-а, ну тоді...

Оля. Але це навіть добре. Бо якщо людину давно знаєш, уже не помічаєш, хороша вона чи погана. Звикаєш. А так поглянеш — і видно...

Сергій. Що?

Оля. Хороша... (Спохвачусться.) Чи погана.

Сергій. А-а... Ну, так... (Хвилюючись.) Олю!

Оля запитально дивиться на нього.

А... Ви уроки на завтра зробили?

Оля. Так. Я завжди роблю того ж дня, коли задають. Зостається багато вільного часу.

С е р г і й. А я — ні. Не всі... То у вас багато вільного часу! Може, підемо завтра в кіно? Чи ще куди-небудь?

Оля. Добре. Після шостої.

С е р г і й. А до шостої?

О л я. Я роблю уроки.

С е р г ій. Олю!

Оля. Що?

Сергій. А... У вас хімія завтра є?

Оля. Ні. Післязавтра.

С е р г і й. То завтра ми йдемо, так?

Оля. Так. До побачення. (Відступає.)

Сергій (неголосно). Олю! Ви знаєте, мені чомусь не хочеться йти од вас.

Оля (секунду мовчить. Іще тихіше). І мені теж... (Знову ступає до нього.)

Сергій. Олю... (Бере її за руку, цілує.)

О л я. Все, Сергію. Мені треба йти. Сваритись будуть.

Сергій. Так. Іди. (Цілуються.)

О л я. Я вже іду.

С е р г і й. То ми завтра побачимось?

О л я. Так. Так. Так... (Відступаєу темряву.)

В освітленому колі повільно розплітаються їхні руки. Гасне світло. Оля і Сергій знов сидять за тим же столиком вдома у Сергія.

О л я. От так у нас і почалось. Уявляєш, якби ти тоді не прийшов, якби Вітька не взяв тебе з собою... Невже ми не познайомились би, не зустрілись? І якби ти мене не облив? Могло ж таке бути? Ти просто налив би мені шипучки — і все, і пішов би танцювати. Або мене хтось запросив би. А потім це місце коло столика хтось би зайняв, і ми вже не сиділи б разом. Як добре, що ти мене облив. Це просто здорово! Але більше не смій нікого обливати. Якщо ти ще кого-небудь обіллєш — я просто не витримаю. Не будеш?

С е р г і й. Не буду.

О л я. І не сідай ні з ким. Тільки зі мною.

Сергій. Добре.

О л я. А в кіно ми не пішли, так? Ми блукали по Піонерському парку і цілувались. І всі пенсіонери дивились на нас осудливо.

С е р г і й. А деякі, мабуть, заздрили.

Оля. Так. А потім у школі був вечір, і ми теж цілувались, а Ніна Платонівна побачила і подзвонила нашим батькам.

Сергій. Ага.

Оля. Мої просто жахнулись, а твої — ні. Твоя мама, пам'ятаєш, сказала...

Сергій. «Не можемо ж ми з батьком ходити до сина на вечори і стежити, щоб він ні з ким не цілувався».

Оля. Так, у тебе чудові батьки. А бабуся — я просто закохана у твою бабусю. Завжди, коли я приходжу, вона іде до сусідки. Вона ані крапелиночки не ханжа. Мама теж... Але мама, мені здається, останнім часом гірше до мене ставиться.

Сергій. Ну, от іще!

Оля. Так-так. Якось вона сухувато по телефону розмовляє. І, здається, коли я дзвоню, вона тебе дуже неохоче кличе.

Сергій. Вона з усіма так. їй, певно, не хочеться мене від уроків відривати. Чогось вони оце за мене взялися. У мене з ними теж... конфлікти. Нікуди не пускають, нічого не дозволяють. Учись і учись. Чого вони хочуть — я не знаю.

О л я. І ми з тобою тепер так рідко бачимося.

Сергій. Узяли мені якихось репетиторів. Навіщо?

О л я. І Вітька мені жалівся.

Сергій. Вітька?

Оля. Каже, ти став якимось не таким, самі п'ятірки отримуєш.

С е р г і й. Не таким? Дурниці! А п'ятірки — що я, винен? Нехай і він отримує.

Оля. Каже, тебе всі вчителі тягнуть...

Сергій. Що? Хто мене тягне? Ти думаєш, що кажеш?

Оля. Чого ти кричиш? Це ж не я...

Сергій. Нехай він стільки над книжками попосидить, скільки я, тоді й розводитись буде. Теж мені повітовий суддя! Сам ні чорта не робить і хоче, щоб і всі так.

Оля (здивовано). Ну навіщо ти так?

С е р г і й. А затим, що нема чого патякати, якщо сам учитись не можеш.

О л я. У нього батько...

С е р г і й. То що йому батько — вчитися заважає? Він тільки радий був би. Це все відмовки — «батько, батько»!

О л я. Та як ти можеш? Він же твій друг!

Сергій. Ну то й що, що друг. Хто йому дав право мене судити?

Оля. Він же не судить. Він уболіває за тебе. От тільки зі мною поділився...

Сергій. Нехай про себе турбується... Дурень.

Оля. Який ти грубий, Сергію!

С е р г і й. О! Правильно! Давай! Грубий! Зарозумілий? Що іще? Може, ти мені ще почнеш вичитувати?

Оля (нервово збирає свої книжки, вкладає 'іх у портфель. Крізь ледь стримувані сльози). Ні... Вичитувати я тобі не почну. Роби як знаєш. (Швидко йде до дверей.)

Сергій. Олю! (Наздоганяє її. хапає за руку.) Олечко! (Хоче поцілувати.)

Входить Мама.

Мама. Здрастуйте, діти!

Оля. Здрастуйте! (Хоче щось сказати Сергію. Роздумує.) До побачення. (Виходить.)

Розгублено стоїть Сергій.

ДІЯ ДРУГА 

Сценою у промені прожектора йде Сергій. Зупиняється. Дивиться в темряву.

Сергій. Вітька?

Одразу з'являється другий промінь. У ньому Вітька.

Вітька. Ну?

Сергій. Привіт.

В і т ь к а {у тон йому). Привіт.

Сергій. Чому це ти такий дивний? (Ніби згадавши.') Чому не заходиш?

В і т ь к а. А що, можна вже?

С е р г і й. Не зрозумів.

Вітька. Та щоб не нав'язуватись.

Сергій. А-а... (Виправдовуючись.) Ну, ти ж знаєш. Я зайнятий...

В і т ь к а. Я теж.

Сергій (досить-таки жорстко). Чим же це ти зайнятий? До іспитів готуєшся?

Вітька. Так. До іспитів. І терпіти не можу, коли зі мною розмовляють таким тоном. Ти втямив? Я багато чого пробачав тобі, поки ми дружили...

Сергій. Хіба ми сварилися? Ви що всі, з глузду з'їхали?

В і т ь к а. А ти не з'їхав?

Сергій. Я?!