«Привид» не може втекти
Шрифт:
Той не відповів.
– Ця людина назвала прізвище мого товариша, – наполягав Лежнєв.
– У вас чудовий слух, – скривив губи фон Бюлов.
– І все-таки, хто цей чоловік?
– Полковник Улінгер.
Це була ще одна дуже важлива новина. Хто такий полковник Улінгер, Лежнєв знав: це прізвище неодноразово згадували в Москві.
– Ваш шеф завжди приїздить на шапкобрання?
– Ні, не завжди, – розгубився фон Бюлов.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Секретар комітету комсомолу хіміко-технологічного інституту, статурний хлопець
– Це ви слідчий Супрун?
– Так. Не схожа?
– Та ні, – знітився секретар, – не в тому річ. Просто я вас знаю… Ви вчилися в сорок другій школі.
– Справді.
– А я в тридцять четвертій. Бачив вас на тренуванні. Якщо не помиляюся, ви були в гімнастичній секції.
– Був такий гріх, – усміхнулася. Наталя.
– Сідайте, будь ласка. Я такий неуважний, навіть не запросив сісти!
– І не відрекомендувалися, – усе ще всміхаючись, мовила Наталя.
– І справді! Роман… – він затнувся, а потім додав: – Роман Корнійович Білан.
– Супрун Наталія Сергіївна, – подала вона йому руку і розсміялася. – Який ви офіційний. Я вас теж пам’ятаю, Ромо! Ще з шкільних років.
– Як летить час! – вигукнув Роман. – Одне одного на ім’я й по батькові величати стали.
– Не кажи, – переходячи на «ти», мовила Наталя. – Вузи вже закінчили. Жах! Ти давно тут секретарюєш?
– Четвертий рік, – скрушно зітхнув Білан, – наче в казані… Сім тисяч комсомольців!
– Зате приємно, що тобі сім тисяч виявляють довір’я.
– Приємно то приємно, але ж доводиться крутитись, як білці в колесі. Та всяка писанина заїдає. – Він згріб зі столу купу паперів, запхнув їх у шухляду. Потім якось спідлоба зиркнув на Наталю, насторожено спитав: – Ти в якійсь справі до мене?
– Минулого року у вас тут була історія на вечірньому відділенні…
– Вечірників у нас немає на обліку, – швидко і, як здалося Наталі, з полегкістю сказав Білан.
– Я знаю. І все-таки допоможи мені.
Вона коротенько розповіла про Сільву Пєтухову.
– Джон, кажеш? Щось не пригадую. Інститут, звісно, великий, але таке ім’я я б запам’ятав.
– Співробітника з таким ім’ям у вас немає, – сказала Наталя. – Мабуть, це кличка.
– Кличка – річ непевна.
– За словами Пєтухової, він чи то асистент, чи методист.
Білан скуйовдив волосся.
– Канікули тепер. Майже всі співробітники у відпустці; про студентів і казати нічого. Навіть не знаю, як тобі допомогти.
– Ну що ж, нема то й нема, – спроквола мовила Наталя. – Вибач, що потурбувала.
– Стривай-но, – затримав її Білан. – Ми зробимо ось що: ти посидь тут, а я скочу в четвертий корпус. Там наш комсомольський будівельний загін орудує – лабораторію полімерів власними силами будуємо. Побалакаю з хлопцями, може, щось узнаю. Подивись поки що журнали, газети.
Білана не було з півгодини. За цей час Наталя встигла подзвонити в прокуратуру області і міський карний розшук. Та ні Лежнєва, ні Кравчука на місці не було.
Переглянула всю підшивку «Смены», доки повернувся Білан.
– Є такий! – ще з порога крикнув. – Лаборант кафедри колоїдної хімії Георгій Палій.
– Ти певен, що це він?
– Абсолютно! І Джоном його називають. Встановлено точно! Якщо хочеш, можу запросити його сюди.
Він в інституті.– Навіть не знаю, – розвела руками Наталя.
Вона й справді не знала, як бути. Не сподівалася так швидко знайти Джона. Якби не Білан, хто знає, скільки б ще тривали ці пошуки.
– Я можу викликати його в якійсь справі, – запропонував Білан, наче вгадавши Наталині сумніви. – Тобі не обов’язково представлятися.
– З тебе вийшов би непоганий оперативник, Ромо, – всміхнулася Наталя.
– А що ти думаєш! – підхопив він. – Ну то як?
– Запрошуй, – сказала Наталя.
Всупереч сподіванням Наталі, Георгій Палій був звичайний собі молодик. Поводився скромно: на Наталю глянув мельки, не сів. «Дарма, я постою, насидівся в лабораторії». Завдання, яке дав йому Білан, занотував у блокнот, од сигарети, яку йому запропонували, відмовився. Та коли задзвонив телефон і Білан узяв трубку, Наталя відчула на собі погляд Палія: навдивовижу нахабний, оцінюючий, слизький. Так безсоромно і нахабно на неї ще ніхто не дивився. Та ось Білан поклав трубку, і Палієві очі знову стали байдужі.
Коли він вийшов, Наталя подякувала Біланові.
– Нема за що: все-таки давня знайома. Треба допомогти! До речі, це тобі дзвонили з управління міліції. Передавали, що Пєтухова знайшлася…
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
На сході вже сіріло, коли Лежнєв попросив зупинити автобус і вийшов на шосе. Полковник Шпітцмюллер ні про що не питав. Удавано приязно потис руку і навіть легенько поплескав Лежнєва по плечу.
– До зустрічі в Москві, Зінгер! Я буду там зі своїми хлопцями щонайбільше через два тижні! – крикнув він з вікна.
«Якщо ти там і опинишся, то тільки в таборі військовополонених», – подумав Лежнєв, а вголос мовив:
– Буду радий зустрітися з вами в Москві.
Він зачекав, поки вдалині стихне гудіння автобуса, прислухався. Голоси ранкових пташок ще не порушували тиші; ніщо не виказувало і близької присутності людей. Усе йшло як слід. Але треба було поспішати: він був за два кілометри від того місця, де мав зустрітися з Олійником.
Зійшовши на узбіччя, Лежнєв рушив назад, тримаючись ближче до придорожніх кущів. Ішов швидко, але обережно – зустріч з патрулем не входила в його розрахунки. Йому заважав кортик, якого подарував Шпітцмюллер. Лежнєв одстебнув його, сунув за халяву. Пройшов уже понад кілометр, коли раптом почув далекий крик. Він повторився три чи чотири рази, і стільки ж разів котилася лісом стоголоса луна. Помилитися було важко – кричала людина: кричала від нестерпного болю. Визначити в лісі напрям далекого звуку нелегко, проте Лежнєву здалося, що крик лине звідти, де мали бути його товариші. Він занепокоївся.
Темінь швидко танула: уже проявилася стрічка шосе, що збігала вдалину, проступили силуети дерев. Висока трава на узбіччі бризкала на чоботи росою.
Лежнєв прискорив ходу. До водостоку лишалося менше кілометра, коли його наздогнав приглушений гуркіт мотора – по шосе мчав автомобіль. Не роздумуючи, Лежнєв перестрибнув через невисокі кущі і ліг за деревом. Мангалу він побачив не одразу – минуло хвилини три, поки в просвіті поміж гілками виринув невеликий автобус, на криші якого поверталася пеленгаційна антена.