«Привид» не може втекти

На шосе він уже не виходив. Зачекавши, поки зовсім розвиднілось, попрямував лісом, не випускаючи з поля зору дорогу – іншого орієнтира в нього не було. Крик, що занепокоїв його півгодини тому, не повторювався, але позбутися напруження Лежнєв не міг. Коли попереду за деревами тріснула гілка, він миттю скочив за найближчу сосну, присів, приготувався стріляти. Але то був Петро Олійник.

Товариші чекали на нього в молодому ялиннику; біля водостоку було небезпечно – поблизу гадючилася стежка, якою нещодавно пройшла група солдатів.

Перше запитання було, певна річ, про Оскара. Лежнєв обрадував товаришів: з Оскаром поки що все гаразд. А що діяти далі – треба вирішити. Від цього залежало саме існування групи. Помилятися не можна, баритися теж. У цій частині лісу, де вони сиділи, лишатися далі небезпечно – судячи з усього, гітлерівці відчувають тут себе господарями. Іти навмання в глиб лісу теж не можна. Німецькі контррозвідники шукатимуть десантників. Відрізавши групу од Совиних боліт, німці позбавили її можливості з’єднатись із загоном Бородатого, але після того, що сталося вчора, до Бородатого і його загону треба було ще придивитися. Тепер Лежнєву і його товаришам нічого іншого не лишалось, як пробиватися в глиб Русанівського лісу і шукати Дробота. Німці, без сумніву, враховували цей варіант і за минулу добу, очевидно, вжили заходів, щоб відрізати групу. Напевне, вони влаштували засідку коло річки, обійти яку група не могла.

Вихід був один: розшукати фільварок Гімпеля і попросити у господаря допомоги.

Розгорнувши на колінах карту, Петро швидко знайшов на ній фільварок. Він був за шість кілометрів, поблизу річки. Від річки до самого фільварку підступав ліс, а з заходу і півдня прилягали поля, від дороги, що перетинала їх, будинок і садибу Гімпеля було чудово видно. Та й місто, вважай, рядом.

– Це під самим носом у німців, – зауважив Петро. – Отут на роздоріжжі неодмінно має бути їхній КП, а до фільварку звідси якихось триста метрів.

– Через те нас і не шукатимуть там, – відказав Лежнєв.

– Гімпель живе сам?

– Мабуть. Інакше б Оскар попередив мене.

– А якщо в нього… – попав Ян, та його мову обірвав протяжний крик.

– Знову кричить, – прислухавшись, мовив Андрій Терьохін.

– Ви теж чули? – швидко спитав Лежнєв.

– Хвилин сорок тому кілька разів кричав, – кивнув Петро.

– Невдовзі після того, як стежкою пройшли солдати, – уточнив Ян.

– Це буде не менше як за півкілометра звідси, – визначив Терьохін.

Вони почекали ще трохи, крик не повторювався.

– Все, – сказав Лежнєв. – Ходімо.

До фільварку вони добралися тільки о пів на десяту ранку. Можна було встигнути й раніше, та Лежнєв суворо дотримувався усіх заходів обережності. Підійшли від лісу і деякий час стежили, що робиться в садибі. Здавалося, все було спокійно: по двору ходили кури, в одному сараї хрюкала свиня, а під повіткою по-селянськи одягнена жінка доїла корову.

Те, що на фільварку була жінка, збентежило Лежнєва. Ось вона взяла дійницю, пішла до хати. Невдовзі вийшла з високим худорлявим старим чоловіком, про щось погомоніла з ним, узяла в нього якийсь згорток і пішла з двору. Старий подивився їй услід, неквапливо дістав кисет, люльку, закурив. Тютюновий дим плутався в його світлій широкій бороді і пишно закручених вусах. На старому були штани, заправлені в добротні юхтові чоботи, фуфайка; під нею камізелька, а кишені якої звисав ланцюжок від годинника. Усі ці деталі Лежнєв розгледів у бінокль, яким уже обмацав кожен метр порівняно невеликої садиби.

Викуривши люльку, старий узяв під повіткою граблі й заходився згрібати якусь траву, що сохла на подвір’ї.

Момент був підходящий. В одному з рюкзаків Лежнєв дістав офіцерський плащ. Через плече про всяк випадок перекинув автомата.

Першим помітив його велетенським пес-вовкодав, який вискочив з-за будинку і, люто гавкаючи, кинувся до непрошеного гостя. Старий крикнув на собаку, той зупинився, перестав гавкати.

– Доброго здоров’я, дядьку Франце, – підійшовши до самісінького паркана, по-російськи привітався Лежнєв.

Старий поставив граблі, допитливо глянув на незнайомця.

– Щось не пам’ятаю таких родичів, – не дуже привітно буркнув.

– Мені треба побалакати з вами, – не звертаючи уваги на бурчання старого, вів далі Лежнєв. – Можна ввійти?

– Заходьте, коли прийшли.

Лежнєв пішов прямо на пса. Той загарчав, показуючи ікла, але відступив. Гімпель здивовано глянув на Лежнєва, щось сказав собаці. Пес одійшов, сів осторонь.

– Що ви хотіли, пане офіцер? – без особливої цікавості спитав старий.

– Ми тут самі? – в свою чергу спитав Лежнєв.

У погляді старого знову майнуло здивування.

– Я, ви і Полкан, – відповів, показавши на собаку.

– Типово російська кличка, – зауважив Лежнєв.

– Тут усе російське, – з викликом мовив Гімпель.

– Але ж самі ви не росіянин.

Старий усміхнувся.

– Націю людині дає земля, яка її породила. Недарма вона батьківщиною зветься. Я народився на російській землі, через те і вважаю її батьківщиною, а себе росіянином. А прізвище – це тільки прізвище. От у вас, даруйте, яке прізвище? – він скоса поглянув на Лежнєва.

– Звіть мене Василем, – усміхнувся той.

– Василем то й Василем, – байдуже сказав Гімпель. – Що ви не німець, я здогадався одразу.

– Тому, що розмовляю по-російському?

– Більше з поведінки вашої визначив. Я обережність у людині примічаю. От ви Полкана не побоялись, а його вовки сахаються, виходить, людина ви смілива. І все-таки обережність у вас є, хоча ви й намагаєтеся приховати її. А чого німецькому офіцерові на моєму фільваркові остерігатися?

– Ви спостережливі.

– Мисливець я, а без спостережливості в мисливському ділі не можна.

Лежнєв дістав і подав Гімпелю фотографію.

– Це велів передати вам Оскар.

У старого затремтіли руки, він не взяв – вихопив у Лежнєва фотографію. Вовкодав знову загарчав.

– Сиди, Полкан! Сиди! – схвильовано крикнув старий, не відриваючись од фотографії. – Марта… Ви були Оскаровим товаришем?

– Чого ж був? – усміхнувся Лежнєв. – Я й тепер його товариш. Оскар живий.

– Живий?! – геть розхвилювався. старий. – Але ж мені сказали…

– Заспокойтеся, дядьку Франце. Сталася помилка. Оскар живий і незабаром навідається до вас.

– Ви не обманюєте?

– Вірте мені: з Оскаром усе гаразд.

– Чого ж ми тут стоїмо? – заметушився старий. – Прошу вас, Василю… не знаю, як по батькові.

– Просто – Василь.

– Прошу вас, Василю, до хати.

– Я не сам, – зупинив його Лежнєв і стиха додав: – Зі мною троє товаришів.

Він показав очима на ліс. Якусь мить Старий мовчав, потім, стишивши голос, мовив: