«Привид» не може втекти

Справу Савицького-Бородатого не розглядали. На третій день після його допиту, коли основні підрозділи загону «Месник» без особливих пригод з’єдналися з рейдовим загоном, Дробот запросив до себе Лежнєва.

– Частину завдання ми з вами виконали, – сказав він. – Але становища в місті поки що не знаємо. Я не вірю, що гітлерівці дощенту розгромили підпілля. Є немало свідчень того, що деякі групи борються з окупантами. Певно, ці групи діють самостійно – грудневий провал, безумовно, породив настороженість, підозріливість. Зв’язатися з ними нелегко – контакти втрачено, а їхнє довір’я до місцевих партизанів, скажемо прямо, підірване. Допоможіть нам. Давайте спільними зусиллями налагоджувати зв’язок з сосновськими підпільниками. Візьміть із собою Бородатого. Ризикніть! Може, він справді знайде провокатора?

– Хто його знає, – Почав Лежнєв, але одразу ж махнув рукою. – Ризикнемо. Тільки б не впізнав хто в дорозі Бородатого – дуже вже відома він особа в цих місцях.

Довелося Бородатому позбутися своєї знаменитої бороди і надіти окуляри. А відповідний костюм надав йому вигляду заможного хуторянина з колоністів.

До міста, крім Лежнєва і Бородатого, мали піти Петро Олійник, Сміливий і ще один «мушкетер» – уродженець Сосновського. Компанія зібралася надто велика. Вирішили розділитися на дві групи – в одній Лежнєв, Сміливий і Бородатий; у другій – Петро і «мушкетер». Домовилися зустрітись наступного дня у сосновській церкві, де мала відбутися велика відправа. Лежнєв, Сміливий і Бородатий вийшли з загону наприкінці дня, сподіваючись іще завидна добратися до фільварку Гімпеля і там заночувати.

Спочатку цей план викликав заперечення не тільки у Сміливого, але й у Бородатого.

– Кручений старий, – сказав Сміливий про Гімпеля. – Не вірю я йому.

– Баронський холуй, – ще категоричніше мовив Бородатий. – Хазяйську доньку виховував. І так виховав, що фашисти її з відкритими обіймами прийняли. А другий гімпелівський вихованець мало не в самого Гіммлера в помічниках ходить. Та що там казати – німець завжди лишиться німцем.

Лежнєв не сперечався, але як старший групи твердо сказав:

– І все-таки заночуємо у Гімпеля.

Старий єгер зрадів Лежнєву, подав руку і Сміливому, а Бородатому ледь кивнув – певно, не впізнав. Коли Сміливий і Бородатий полягали спати, старий покликав Лежнєва на кухню і дав йому згорнутий трубкою папірець.

– Оскар просив вам або комусь із ваших передати. Він одужує. Живе в місті. Можу сказати адресу, але ходити вам туди не слід; коли щось треба, передавайте через мене.

Лежнєв розгорнув папірець, геть змережаний колонками цифр. У правому верхньому кутку стояв загальнокодовий знак «Спішно». Зрозумів, що це донесення в Центр.

– Коли Оскар дав вам цю записку?

– Вчора.

– От тобі й спішно! Минуло більше доби.

Лежнєв розбудив Сміливого, вручив йому шифрограму.

– Це треба якнайшвидше передати в Центр. Повертайтеся в загін, знайдіть мого радиста, хай негайно зв’яжеться в Москвою.

– А як же з ним? – Сміливий кивнув на Бородатого.

– Якось упораюсь. Збирайтеся, не баріться.

Отак і вийшло, що до міста Лежнєв пішов удвох з Бородатим. Хто міг передбачити, що трапиться така оказія на фільварку. Не могли передбачити й іншого…

До міста вони дісталися благополучно. А от у церкву насилу протовпились. Лежнєв не відпускав од себе Бородатого. Та невдовзі впевнився, що той не збирається тікати. Занепокоїло його інше. Визираючи Петра Олійника і «мушкетера», Лежнєв несподівано побачив Кіру Назаренко. Насилу впізнав її: у хустині, полотняному платті, в якихось дивних черевиках, вона була схожа на сільську дівчину. Лежнєв несамохіть опустив руки в кишеню, де лежав пістолет. Невже втекла з загону? Але Петро Олійник, який з’явився біля неї, розсіяв його підозри. Лежнєв пройшов мимо і, не дивлячись на них, процідив крізь зуби:

– На площі, біля церковного рундука…

Вони зустрілися біля рундука, де продавали свічки, ікони, хрестики та інший церковний дріб’язок. Лежнєв, не стримавши роздратування, тихо спитав:

– Це що за фокус?

Перебираючи мальовані іконки, Петро відповів так само тихо і спокійно:

– Ідіть за нами. Є квартира, де можна побалакати.

На брудній вуличці, що петляла навколо старого ринку, у напівпідвальній, бідно вмебльованій кімнатці, де пахло квашеною капустою, шкірою і просмоленою дратвою, на металевому ліжку сном праведника спав неголений господар-швець. Петро одвів Лежнєва в куток і сказав:

– Чого психуєш? Мій провідник зламав ногу. Довелося повернутися і взяти іншого. От і все.

– Корінна городянка, москвичка дорогу тобі в лісі показувала? – глумливо спитав Лежнєв.

– У лісі я сам дорогу знайшов, – незворушно відповів Петро. – Зате в місті дуже допомогла. Навіть квартиру знайшла. Не розкішну, як бачиш, зате швидко знайшла. Господар – її знайомий. Правда, гіркий п’яниця, але гарний чоловік. Свого часу допомагав підпільникам. Я його зранку про всяк випадок почастував.

– Хто дозволив Назаренко лишити загін?

– Дробот. На моє прохання.

– Чи не забагато ти на себе взяв?

– Скільки треба, – витримуючи важкий лежнєвський погляд, сказав Петро. – Крім усього іншого, у неї в місті є знайомі. А нам треба відновлювати зв’язок з підпіллям. Не навпомацки ж шукати. Хто ж допоможе, як не вона та не Бородатий?

– Що й казати, помічнички в мене першокласні, – в’їдливо мовив Лежнєв. – Тільки гляди, щоб не повтікали.

– Я не втечу, – всміхнувся Петро. – Кіра теж нікуди не дінеться. До речі, вона добре знає діда Ярощука, і він її знає.

Кіра знала не тільки Ярощука. Увечері вона привела літнього сухотного на вигляд чоловіка у формі залізничника. Розмовляли насторожено, хоча залізничник, якого Кіра називала дядьком Яковом, упізнав Савицького-Бородатого.

– Не довіряєте нам? – прямо спитав Лежнєв.

– Вас я не знаю. Назаренко сиділа в гестапо. Як звідти вибралася – невідомо. Та й про товариша Савицького, – він кивнув на Бородатого, – різні чутки ходять.

– Тільки чутками й живете? – чомусь образився Лежнєв і подав своє посвідчення на клаптику шовку.

Дядько Яків прочитав посвідчення, подумав трохи, потім сказав:

– А ви станьте на моє місце. У грудні через довірливість ми більше половини людей втратили. Хтось же їх виказав. Хто? І досі не знаємо. А щодо чуток, то це ви даремно. Живемо не тільки чутками. Радіоприймач зібрали. Москву слухаємо. Знаємо про німецький наступ. З цієї нагоди німецький військовий склад на Петропавлівській горі підпалили, паровози несправні з депо випускаємо, листівки поширюємо. Рукописні. Друкарського причандалля у нас немає.