«Привид» не може втекти

– Ні, він не казав мені…

– А вона – перекладачка в німецькій комендатурі; через неї ми діставали бланки документів. Костю, її та багатьох інших підпільників виказав провокатор.

– «Привид»?

– Не думаю, щоб один агент зумів виказати стількох людей. Мабуть, у підпілля пролізло кілька агентів, але діяли вони спільно… Костю і Кіру Назаренко, так звали ту дівчину, допитував сам Брюнінг – начальник сосновського гестапо. Які тортури вони витримали – не знаю. Костя не любить про це згадувати. Знаю тільки, що тоді він і посивів… Судили їх на початку березня сорок третього. Обох засудили до розстрілу. Та буквально в останню мить партизани визволили засуджених. Так Кіра і Костя опинилися в партизанському загоні «Месник», яким командував Михайло Юзефович. Не можу сказати, як склалися у них стосунки потім. Товариші розповідали, що після чистки загону від кримінальних елементів – було таке діло – на Кіру впала підозра. Кажуть, вона жила з ватажком бандитів. Можливо, це плітка. Про красивих жінок часто розпускають плітки, а Кіра була гарна. Лукава, метка, вона розбила не одне партизанське серце. Словом, як би там не було, але після липневої чистки її взяли під варту. Костя дуже переживав, навіть хотів, як батько, покінчити життя самогубством. Та невдовзі підозру з Кіри зняли, хоча в загоні її не лишили – відіслали літаком у Москву. До речі, вона москвичка; у Сосновське попала випадково – застала війна. В лютому 1945 року Костя – після визволення Сосновського пішов на фронт – був поранений і попав у московський госпіталь. Кіра, дізнавшися про це, розшукала його. Виписавшись із госпіталю, Костя оселився в неї. Влаштувався на роботу і водночас продовжував перерване війною навчання. Повторюю, я не знаю, які в них були стосунки – Кості тоді щойно сповнилося вісімнадцять. А через три роки, покинувши навчання в Першому Московському медінституті, він повернувся в Сосновське. Причину своєї втечі з Москви не пояснював. Тут у нього нікого не лишилося – тітка після війни повернулася в Дніпропетровськ. Він оселився в мене, і я доклав немалих зусиль, поки вмовив його продовжити навчання. Отоді він і одружився. З ким і як – ви знаєте.

– Більше він не зустрічався з Кірою? – спитала Наталя.

– На це запитання я не хотів би відповідати, – сказав Бадюк. – Але моє мовчання може бути витлумачене як завгодно… Кіра приїжджала в Сосновське. Зупинялась у своєї двоюрідної сестри Тамари Нетреби.

– Нетреби? – перепитала Наталя.

– Ви повинні її знати, це дружина Ярослава Нетреби. Ярослав, по-моєму, теж був не байдужий до Кіри, і я навіть підозрюю, що він одружився з її сестрою тільки тому, що та схожа на Кіру.

– Коли Назаренко востаннє була в Сосновському? – спитала Наталя.

– Не пам’ятаю.

– Ігоре Семеновичу, мені це важливо знати! Вважайте, що це запитання не жінки, а слідчого. Даю вам слово, хоч би що сталося потім – Савицький не дізнається про нашу розмову.

– Кіра приїжджала недавно, – трохи помовчавши, відповів Бадюк.

– Коли?

– Місяців півтора тому. Була тут кілька днів. Зустрічалася вона з Савицьким чи ні – не знаю. Коли раніше приїжджала – зустрічалася…

Лежнєв уже повернувся в готель, прийняв душ і випив кефір, коли задеренчав телефон, в трубці озвався голос Супрун.

– Василю Тимофійовичу?

– Добрий вечір, Наталю Сергіївно.

– Василю Тимофійовичу, мені треба з вами зустрітися.

– Не дуже підходящий час для зустрічі, пів на дванадцяту, – сказав Лежнєв, – та коли це важливо…

– Дуже, – перебила його Наталя. – Прошу, приїжджайте до мене…

– А чи не потривожимо ми ваших батьків? Ви, здається, живете з ними?

– З мамою. Вона спить. Ми не заважатимемо їй. Прошу вас, приїжджайте.

Спитавши адресу, Лежнєв пообіцяв приїхати.

Двері йому відчинила Наталя. Лежнєв вивчаюче подивився на неї. Трималася вона спокійно, мабуть, аж надто спокійно.

– Мама спить у їдальні, – пошепки сказала Наталя. – Я б запросила вас до своєї кімнати, але треба проходити через їдальню. Ходімо на кухню. Ви вже пробачте.

– Пробачаю, – якомога приязніше всміхнувся Лежнєв.

Він гадав, що знає, про що розповідатиме Наталя, і думав тільки, як би заспокоїти її. Та почув більше, ніж чекав. Особливо зацікавила його згадка про Кіру Назаренко.

– Ось що, Наталю Сергіївно, – подумавши, мовив Лежнєв, – усе треба старанно перевірити. Я це зроблю особисто. Розумію ваш стан – Савицький вам не сторонній. Але саме тому я прошу вас: постарайтеся поводитись так, наче нічого не сталося. Зумієте?

– Не знаю, – призналася Наталя. – Спробую.

– Ну, я піду, – сказав Лежнєв. – Завтра буде нелегкий день: розмовлятимемо з Анісімовою – чекісти здобули цікавий матеріал.

– Я проведу вас, – захапалася Наталя.

– Тільки до дверей.

Біля дверей Лежнєв затримався і якось дуже пильно подивився на Наталю.

– Ви вірите мені, Наталю Сергіївно? – несподівано спитав він.

– Авжеж.

– Так от: все буде гаразд. Через тиждень, максимум через вісім-десять днів, усе стане на свої місця. Але ці дні треба триматися. Розумієте?

– Розумію.

Наталя зачинила двері і якусь хвилину постояла в коридорі, спершу прислухаючись до кроків, що даленіли внизу, потім до своїх думок. Вони вже не гупали в скроні, – ніби стомившись, заспокоювались, відступали.

– Все буде гаразд, – мимоволі вголос повторила вона лежнєвську фразу і недовірливо всміхнулася.

– Наталю, – покликала з кімнати Ірина Дмитрівна, – хто це приходив?

Наталя ввійшла до їдальні. Над диваном горів нічник. Ірина Дмитрівна, кутаючись у халат, стояла біля кахляної груби.

– Ти не спиш? – здивувалася Наталя.

– Хто це був? – знову спитала Ірина Дмитрівна.

– Вибач, ми розбудили тебе, – Наталя підійшла до неї. торкнулася її плеча.

– Наталко, хто до тебе приходив? – В Ірини Дмитрівни тремтіли куточки уст.

– Мамо, що з тобою? – злякалася Наталя. – До мене приходив у справі мій начальник. Я тобі розповідала про нього. Слідчий в особливо важливих справах Лежнєв Василь Тимофійович. Дуже серйозна і гарна людина. А хіба що?

– Нічого, – мовила Ірина Дмитрівна, одводячи руку доньки. – Мабуть, спросоння здалося.

– Що тобі здалося?

– Голос… Дуже знайомий голос.

– Тобі справді здалося, – всміхнулася Наталя. – Василь Тимофійович москвич. У Сосновське приїхав два тижні тому. Де ти могла його чути?

– Це правда, – сказала Ірина Дмитрівна. – Лягай спати.

– А ти?

– Я теж ляжу.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Ірина Дмитрівна потушила світло, лягла. Та сон не брав. Вона й не пробувала заснути, знаючи, що це їй не вдасться.

Як мало, виявляється, треба, щоб розбудити спогади, які колись день і ніч переслідували її. Як далеко відійшло те повне відчаю і ненависті літо сорок третього. Одне тільки літо і роки споминів про нього. Спомини приходили, як навождення, день за днем, місяць за місяцем. Спершу вони мучили Ірину Дмитрівну, примушуючи заново пережито те, що, здавалося, не можна пережити й один раз. Потім вона звикла до них, як звикають до тривалої хвороби. Минали роки, і спогади тьмяніли, втрачали свою гостроту. Найдовше вони живили надію. Дуже слабеньку, майже нездійсненну…

Вона потрапила на фронт у березні сорок третього, склавши достроково екзамени за четвертий курс медичного інституту. Їй минав двадцять другий рік, але Ірині не давали й вісімнадцяти. В армійському госпіталі її однокурсники були асистентами на операціях, давали наркоз, робили переливання крові, а її навіть не пускали в операційну – «тут не дитячий сад». Вона образилась і попросилася в медсанроту стрілецької дивізії. Дивізія стояла на передовій у районі ріки Псьол, південніше Обояні. Точилися бої місцевого значення: артнальоти, бомбування, перестрілки… Та в медсанроті роботи вистачало. А незабаром стався безглуздий випадок, яких загалом немало на війні: шофер санітарки збився з дороги і повернув не в той бік – ніч була темна, сльотава. Машину зупинили люди. Ірина Дмитрівна прийшла до тями після того, як її витягли з кабіни, відібрали пістолет і хтось здивовано сказав по-німецьки: «Дас іст вайб»[7]. Німецьку мову вона знала непогано.