Прокляті

Будь ласка, не треба думати, наче мені жилось весело. Моя мати каже стилісту: «Меді не готова носити чубок». Вона каже костюмеру: «Меді трохи непокоїться через свою велику nono».

Не треба уявляти, наче мені дозволяють хоч рота розкрити. Більше того: мама постійно скаржиться, що я завжди мовчу. Тато сказав би вам, що життя — то гра, і треба закасати рукава і щось зробити: написати книжку. Станцювати танок. Для моїх батьків світ являє собою арену битви за увагу, за те, щоб тебе почули. Може, саме це мені і подобається в Ґорані: чітка відсутність метушні. Ґоран — єдиний серед моїх знайомих, хто не веде переговори з компанією «Парамаунт» стосовно угоди на виробництво шести фільмів. Він не організовує виставку своїх полотен у Музеї д'Орсе. І не відбілює зуби у стоматолога. Ґоран просто є. Він не плете інтриги, щоб змусити дурнувату Академію дурнуватих кінематографічних мистецтв і наук вручити йому блискучу статуетку під оплески юрби зиліона глядачів. Він не проводить маркетингові дослідження, аби отримати долю на ринку. Де б Ґоран не знаходився цієї миті — незалежно від того, стоїть він чи сидить, сміється чи плаче, — він усе робить із переконаністю дитини, яка знає, що ніхто і ніколи не прийде їй на допомогу.

Коли фахівці з косметології лазером знищують волосся у мами на верхній губі, вона зазначає: «Правда, це чудово, Меді? Ми з тобою наодинці, разом…» Кожного разу, коли нас оточують близько чотирнадцяти чоловік, мама вважає цей час приватною бесідою між матір'ю і дочкою «наодинці».

Ні: незалежно від того, він один чи оточений мільйонами спостерігачів, люблять його чи ненавидять, Ґоран завжди залишається тією самою людиною. Можливо, саме це мені в ньому подобається понад усе: що він настільки НЕ схожий на моїх батьків. Чи на будь-кого, що я їх знаю.

Ґоран абсолютно, стовідсотково не потребує любові.

Манікюрша з циганським акцентом, пережиток якоїсь країни, де брокери аналізують фондовий ринок, читаючи по нутрощах голубок, — ця жінка полірує мені нігті, обережно притримуючи мою руку. Хвилину поспіль вона перевертає мою долоню й дивиться на нову червону шкіру на тому місці, де відірвався шар старої, коли вона примерзла до металевої ручки в Швейцарії. Вона нічого не каже, ця великоока циганка-манікюрниця, але відверто дивується тому, як я знищила зморшки на шкірі. Тому, як лінії мого життя й любові не просто перервалися — а зникли. Все ще стискаючи мою червону руку в своїх грубих, шершавих пальцях, манікюрниця переводить погляд з моєї долоні на моє обличчя — і пальцями другої руки швидко торкається лоба, грудей, плечей, роблячи знак хреста.

Розділ шістнадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Сьогодні, працюючи на телефоні, я знайшла подругу. Вона не мертва поки що, але можу сказати напевно: ми з нею неодмінно станемо най-найкращими подругами».

За моїм годинником, я мертва вже три місяці, два тижні, п'ять днів і сімнадцять годин. Відніміть це від вічності, і ви отримаєте уявлення про те, чому така кількість проклятих душ втрачає будь-яку надію. Не хочу хвалитися, але мені вдалося зберегти достатньо презентабельний зовнішній вигляд, незважаючи на повністю захаращені тутешні умови. Останнім часом у мене з'явилась нова звичка: я ретельно чищу свою гарнітуру й протираю стілець від пилу, перш ніж почати робочий день. Цієї миті я розмовляю зі старенькою затворницею, яка живе на самоті в Мемфісі, штат Теннессі, судячи з коду її телефонного номера. Бідолашна старенька по кілька днів сидить вдома, розмірковуючи, чи варто йти на ще один цикл тортур хіміотерапії, коли вона так погіршує якість її життя.

Бідолашна немічна жінка відповіла на геть усі запитання, що я їй поставила: про її уподобання щодо жувальної гумки, про звички у придбанні скріпок, про вживання бавовняних дисків. Я давно вже зізналась їй, що мені тринадцять, і що я мертва, і що потрапила до Пекла. Зі свого боку, я розповідаю їй, що смерть схожа на легкий вітерець, і що коли їй цікаво, куди їй судилося потрапити: до Раю чи Пекла, — то їй потрібно миттєво вискочити на вулицю й скоїти якийсь огидний злочин. Пекло, кажу я їй, це дуже жваве місце.

— Джекі Кеннеді Онассіс теж тут, — кажу я їй, — ви ж, безсумнівно, хочете познайомитись із нею.

Власне кажучи, тут вештаються усі представники родини Кеннеді, але таке уточнення, напевно, є значно гіршим засобом продажу.

Утім, незважаючи на біль від раку й нудоту як побічний ефект лікування, пані з Мемфіса сумнівається, чи варто їй скоротити собі життя.

Я попереджаю її: ніколи не буває так, щоб люди просто прибули до Пекла і досягли миттєвого просвітлення. Не буває так, щоб людина опинилась у замкненій брудній клітці й відразу ж луснула себе по лобі й крикнула: «Авжеж! Я така негідниця!»

Не буває так, щоб вимушеність магічним чином розчинилась у повітрі. Можна навіть сказати, що вади характеру миттєво вириваються з-під контролю. У Пеклі задираки залишаються задираками. Роздратовані люди продовжують дратуватися. Люди в Пеклі, можна сказати, продовжують чіплятися за свої погані звички, які, власне, й допомогли їм отримати квиток в один кінець.

І, попереджаю я хвору на рак жінку, не очікуйте, що демони стануть вам гідами чи наставниками. Звичайно, коли ви не будете постійно підлещуватися до них цукерками «Чік-о-стик» і шоколадними батончиками з горіхами «Хіз». Ці демонічні бюрократи можуть прикидатися, ніби уважно передивляються якісь папери, потім пообіцяти, що переглянуть вашу особисту справу, але ставлення їх таке: оскільки ви вже потрапили до Пекла, то, напевно, щось погане таки зробили. У цьому розумінні Пекло дуже пасивно-агресивне. Як і Земля. Як і моя мати.

Коли вірити Леонарду, саме таким чином Пекло ламає людей — дозволяючи їм прикидатися у все більших і більших масштабах, ставати злобними карикатурами на себе самих, отримувати все менше і менше винагород, доки вони, нарешті, остаточно не зрозуміють свою дурість. Мабуть, розмірковую я по телефону, це той єдиний, але ефективний урок, який ми отримуємо в Пеклі.

В залежності від того, в якому вона перебуває настрої, Джуді Гарланд може бути значно жахливішою за будь-якого демона чи чорта, на якого ви можете наштовхнутися в Пеклі.

Вибачте. Насправді, мені не доводилося зустрічати Джуді Гарланд. Пробачте мені мою маленьку брехню. Врешті-решт, я ж у Пеклі.

У найгіршому сценарії, кажу я жінці, коли рак все ж таки вб'є її, та вона опиниться в геєні, нехай пошукає мене. Мене звуть Меді Спенсер, номер у телефонній компанії 3717021, рядок дванадцять. Я — метр сорок на зріст, ношу окуляри та вихваляюся найкрутішими сріблястими черевичками на ремінцях і високих підборах, які хтось колись бачив.

Телефонна компанія, в якій я працюю, розташована в штаб-квартирі Пекла, продовжую інструктувати вмираючу жінку. Треба пройти повз Океан розлитої сперми. Потім повернути наліво коло бурхливої Ріки паруючої блювоти.

Краєм ока я бачу, що до мене просувається Бабетта. Завершуючи розмову, я бажаю хворій жінці вдалої хімії та попереджаю її не палити занадто багато травички, щоб здихатися нудоти, адже, безперечно, саме косяк і став причиною того, що я експресом потрапила до свого власного одвічного ув'язнення в геєні вогненній. Перш ніж завершити розмову, я кажу:

— Не забудьте спитати Медісон Спенсер. Мене всі знають, і навпаки. Я вам тут все покажу.

Тієї миті, коли Бабетта опиняється біля мого столу, я кажу: «Бувайте», — і від'єднуюсь.

Програма автонабору вже набрала інший телефонний номер, і у гарнітурі дзеленчить дзвінок. На маленькому брудному екрані висвітлюється номер з кодом Су-Фолс, де, напевно, якраз настав час обідньої перерви. Таким чином, зміну ми починаємо, дратуючи людей у Великій Британії, потім — на сході Сполучених Штатів, потім — на Середньому Заході, на західному узбережжі і т. д.

Бабетта зупиняється біля мене й каже:

— Привіт.

Прикриваючи долонею мікрофон гарнітури, я теж здоровкаюсь із нею. Потім одними губами промовляю: «Дякую за черевички».