Прощавай, кохана!

Жінка сіла у гойдалку, скинула з ніг капці і не зводила з мене очей. Я сів на краєчок канапи і глянув на приймач. Вона помітила мій погляд. Удавана щирість осяяла її обличчя:

— Оце й усе моє товариство, — сказала вона. Потім захихотіла — А що там ще Майк міг накоїти? Не так-то часто мене відвідує поліція.

В її сміхові бриніла п'яна нотка. Я торкнувся спиною чогось твердого, сунув назад руку і витяг порожню пляшку з-під джину. Жінка знову захихотіла:

— Я пожартувала, — мовила вона. — Сподіваюсь, там, де він тепер, безліч дешевих блондинок. Тут їх йому була замало.

— Мене більше цікавить руда, — сказав я.

— Йому, певне, й руда б сподобалася.

Вигляд її вже був не такий розгублений.

— Та мені однаково. Але щось рудої не пригадую.

— Дівчина на ім'я Вельма, — нагадав я. — Забув її прізвище, та воно, здається, було не справжнє. Я шукаю її за дорученням родичів. Ваше кафе на Центральній авеню зараз належить неграм, вони навіть назви не змінили, але там, звісно, ніхто не чув про неї, тоді я згадав вас.

— Чомусь родичі раніше не дуже поспішали розшукувати її, — задумливо мовила жінка.

— Віднайшлися якісь гроші, хоч їх і не вельми багато. Але, як я зрозумів, щоб їх одержати, треба розшукати дівчину. Гроші завжди загострюють пам'ять…

— Випивка теж, — докинула жінка. — Спека сьогодні, га? Ви казали, що ви з поліції? — Хитрі очі, напружене обличчя, нерухомі ноги у чоловічих капцях.

Я взяв порожню пляшку, побовтав. Тоді засунув руку в задню кишеню й витяг пінту «Бурбону». Така сама пляшка сприяла нашій бесіді з негром. Поставив її на коліно.

Очі жінки враз застигли. Потім недовіра майнула на її обличчі, мов у кошеняти, яке не наважується погратися.

— Ви не поліцейський, — промовила вона лагідно. — Ніколи жоден поліцейський не приносив такого питва. Що за жарти, містере?

Вона висякалася у такий брудний носовичок, яких мені ще не доводилося бачити. Погляд її вп'явся у пляшку. Підозра боролася з бажанням випити, але, як це й завжди буває, бажання перемогло.

— Вельма танцювала, співала у кафе. Ви могли її й не знати. Адже ви не часто туди ходили?

Вона не зводила з пляшки своїх зеленавих, слизьких, мов морські водорості, очей. Білим, пошерхлим язиком вона весь час облизувала губи.

— Слухай, чоловіче, це спиртне. — Вона потягла носом повітря. — Мені все одно, хто ти. Але тримай пляшку обережніше, щоб часом не розбити.

Вона підвелася, перевальцем рушила до кімнати, принесла дві брудні склянки.

— Розбавляти нічим. Те, що приніс, оце й усе, — сказала вона.

Я налив їй добрячу порцію, від такої й сам би сп'янів. Вона миттю схопила склянку і проковтнула налите в неї, мов таблетку аспірину. І знову втупилась у пляшку. Я налив їй ще, собі менше. Вона взяла склянку і сіла в крісло-гойдалку. Очі їй затуманилися.

— Пішла, як брехня по селу, — сказала вона. — Ніколи не знаєш, коли тебе розбере. Про що ми балакали?

— Про руду дівчину на ім'я Вельма, яка працювала у вас на Центральній авеню.

— Ага. — Вона випила вдруге. Я підійшов і поставив пляшку біля неї. Вона схопила її. — Угу, так хто ж ви?

Я витяг свою візитку і подав їй.

Вона заворушила язиком і губами, прочитала, що там написано, кинула візитку на стіл, поставила на неї порожню склянку.

— А, приватний детектив. Ви не сказали про це. — Вона посварилася на мене пальцем. — Але ця пляшка засвідчує, що ти попри все непоганий чолов'яга. Що, вчинено якийсь злочин? — Вона налила собі втретє і випила.

Я витяг сигарету, почав її розминати, вичікуючи. Все дуже просто. Коли вона щось знає, то, може, розкаже, а може, й ні.

— Маленька руда красуня, — сказала вона повільно й глухо. — Так, я пам'ятаю її. Співала і танцювала. У неї були гарні ноги, і вона вміла скористатися з цього. Десь вона зникла. Звідки мені знати, де вештаються ці приблуди?

— Ну, я бачу, ви й справді нічого не знаєте, сказав я. — Даруйте, але я не міг не завітати до вас, місіс Флоріан, щоб не запитати. Пригощайтесь віскі. Може, я ще зайду, коли в цьому буде потреба.

— А ви не п'єте, — сказала вона раптом.

Я взяв склянку, почав поволі відпивати, удаючи, що питва там набагато більше.

— А де мешкають її родичі? — спитала вона.

— Хіба не все одно.

— О'кей! — усміхнулась вона. — Всі поліцейські однакові. О'кей, красеню! Детектив, який приносить мені пляшку, славний хлопець.

Вона потяглася до пляшки і знову випила.

— Я не обдурюватиму тебе. Коли вже хтось сподобався мені, тому я довірятиму. — Вона посміхнулася. Схожа на старі ночви, жінка ще манірно кокетувала.

— Оце твоє місце, сиди маком. У мене щось є.

Вона підвелася з крісла-гойдалки, чмихнула, мало не загубила халата, загорнулася ним і вичікувально подивилася на мене.

— Краще не підглядайте, — попередила вона і вийшла з кімнати, зачепивши плечем одвірок.

Було чутно, як вона прочовгала непевною ходою в задню частину будинку.

Необрізані гілки пальми шурхотіли по стіні. Порипував дріт, на якому висіла білизна. Проїхав продавець морозива, калатаючи дзвоником. Новенький розкішний приймач у кутку нашіптував щось сентиментальне про палку любов.

Згодом долинув якийсь гуркіт. Чи то стілець перекинувся, чи шухляда вивалилася з столу. Потім долинули ледь чутні кроки, човгання взуття і незрозуміле бурмотіння. Невдовзі клацнув замок і зарипіло віко скрині. Знову щось зашаруділо й загуркотіло. На підлогу впав піднос. Я підвівся з канапи, скрадаючись, проминув вітальню і потрапив у невеличкий коридор. Зазирнув у напіврозчинені двері.

Жінка, похитуючись, стояла біля розчиненої скрині, щось виймала звідти, весь час роздратовано відкидаючи волосся з лоба. Вона сама не розуміла, яка вона п'яна. Нахилилася, тримаючись за скриню, тоді стала на товсті коліна і занурила у скриню обидві руки. Потім руки виринули, непевно стискаючи щось. Це був товстий пакет, перев'язаний подертою стрічкою. Довго, невправно жінка розв'язувала стрічку. Витягла з пакета конверт, нахилилася і сховала його в правому кутку скрині. Тоді зав'язала стрічку неслухняними пальцями.