Прощавай, кохана!

— Ні. Але тільки за такі, де все у межах закону.

Голос у телефоні став крижаним:

— Не сумнівайтесь, інакше я б ніколи не зателефонував вам.

З його відповідей можна було безпомилково впізнати випускника Гарвардського університету.

У мене виникло бажання послати цю добре виховану людину під три чорти. Але мій банківський рахунок ледве животів. Я додав до свого голосу меду і сказав:

— Дякую, що зателефонували, містере Маріотт, я приїду.

Він поклав трубку. Мені здалося, що містер Рембрандт глузливо всміхається. Я витяг із шухляди пляшку і хильнув. І враз зникла глузлива посмішка містера Рембрандта.

Сонячний промінь ковзнув зі столу на килим. Світлофори, блимали на вулиці, гули машини. За стіною, в офісі адвоката, монотонно клацала друкарка. Я набив люльку й запалив, коли телефон задзеленчав знову.

Цього разу був Налті. Його голос звучав так, ніби у роті було повно печеної картоплі.

— Ну, мені знову не пощастило, — сказав він, упізнавши мій голос. — Ми прогавили Меллоя, який приходив на побачення до цієї місіс Флоріан.

Я стиснув трубку так, що вона мало не тріснула. У мене аж губи похололи.

— Далі! Я думав, ти вже загнав його у куток…

— Чоловік, якого бачив кондуктор, зовсім не Меллой. Зателефонувала одна з наших інформаторів з п'ятдесят четвертої Західної. Вона стежила з вікна і бачила, як до місіс Флоріан приходило двоє. Перший припаркував машину на протилежному боці вулиці й поводився як детектив: усе добре оглянув, перш ніж зайти до будинку. Пробув там з годину. На зріст футів шість, чорнявий, середньої статури. Вийшов із будинку неквапливо.

— І від нього тхнуло спиртним, — докинув я.

— Точно. Це був ти? Ну а другий, що завітав до неї, був саме Лось. У чудернацькому одязі, здоровенний, мов шафа. Він теж приїхав машиною, але стара не розгледіла номера — машина стояла далеко. Це сталося десь за годину, як ти пішов. Лось зайшов до будинку і пробув там хвилин п'ять. Стара бачила, як він, збираючись уже йти, витяг великий револьвер. І тоді вона стала телефонувати нам, хоча пострілів у будинку не чула.

— Уявляю собі її розчарування, — сказав я.

— Дотепно. Нагадай мені свій жарт у неділю, щоб я посміявся. Стара могла й не почути пострілу. Поліцейські підійшли до дверей, не дочекалися відповіді й тоді зайшли всередину, вхідні двері були не зачинені. Жодного трупа на підлозі. Взагалі нікого. Місіс Флоріан щезла. Тоді поліцейські завітали до сусіднього будинку, до старої — нашої інформаторки, розказали їй усе, та аж скипіла й почала доводити, що Флоріан з дому не виходила. Вони доповіли мені, я наказав стежити далі. Десь через годину чи півтори агент зателефонував і повідомив, що місіс Флоріан повернулася додому. От я й хочу спитати тебе, що змусило її залишити будинок?

Налті затамував подих, чекаючи моєї відповіді, але я мовчав. За хвилину він пробуркотів:

— Що ти про це думаєш?

— Нічого особливого. Те, що Лось завітав до неї, мене не дивує. Адже він мав знати місіс Флоріан дуже добре. І, звісно, він би не стримів довго поблизу, розуміючи, що поліція може стежити за її будинком.

— От що я думаю, — сказав спокійно Налті. — Може, мені варто завітати до місіс Флоріан і спробувати довідатися, куди вона ходила.

— Це було б добре, — відповів я. — Та хіба щось зможе відірвати тебе під стільця?

— Ха! Знову жартуєш. Уже нема чого поспішати з тим побаченням. Гадаю, мені не слід турбуватися.

— Атож, — сказав я, — якось воно буде.

Він засміявся:

— Ми обложили Лося. Цього разу він не втече. Ми його злапаємо, у Джірарді, бо він поспішатиме на північ у взятій па прокат колимазі. Поліцейський упізнав його за описом, який ми розіслали. Він твердив, що незнайомець дуже схожий на Лося, правда, за його словами, костюм на ньому був темний. Коли ж Лось справді прямує на північ, то його схоплять по дорозі на Вентура-Лайн, а якщо він проскочить Рідж-Рут, то змушений буде зупинитися в Костаїку для перевірки. Якщо ж він не зупиниться, то поліцейські повідомлять пости, розташовані далі, і блокують дорогу. Не хочеться ризикувати хлопцями, якщо можна уникнути стрілянини. Пастку на Лося налаштували непогану, га?

— Усе це слушно, — сказав я, — з умовою, якщо це справді Лось і коли він робитиме саме те, на що ви сподіваєтесь.

Налті відкашлявся:

— А що б ти робив у цьому разі?

— Нічого. Чому я маю щось робити?

— Ти добре порозумівся з тією місіс Флоріан. Може, вона ще чимось нам допоможе.

— Якщо надумав до неї завітати, не забудь прихопити з собою пляшку, — порадив я.

— Ти добре її розкрутив. Може, як твоя ласка, ти б ще з нею зустрівся.

— Думаю, це робота поліції.

— Авжеж, звісно, поліції. А про ту дівчину що ти думаєш?

— Слід шукати її, бо місіс Флоріан могла й набрехати про її смерть.

— Жінки брешуть заради брехні, — сказав Налті. — Ти ж не дуже зайнятий?

— Я маю одну невідкладну роботу. Мені її замовили після того, як ми попрощалися. Мені за неї заплатять. Отже, вибачай, я зайнятий.

— Умиваєш руки, га?

— Я так не вважаю. Просто я маю заробити собі на прожиття.

— О'кей, чоловіче, якщо ти так до цього ставишся, о'кей!

— А як я маю ставитися? — майже заволав я. — У мене просто немає часу виконувати твої функції чи когось із поліцейських.

— О'кей, сердься собі на здоров'я, — сказав Налті і поклав трубку.

Я заволав у трубку, хоча на тому кінці вже лунали короткі гудки:

— В місті тисяча сімсот п'ятдесят поліцейських, а я маю за них бігати!

Кинув трубку і випив із пляшки, що стояла на столі.

Трохи згодом спустився вниз, щоб купити вечірні газети. Але в одному Налті мав рацію. Розшуковий відділ не дуже буде займатися вбивством Монтгомері.

Коли я залишив свій офіс, був час обіду.

Розділ 8

Вже посутеніло, коли я приїхав у Монтемар-Віста. Але вода ще виблискувала вдалині, широкими рівними валами накочувався прибій. Зграї пеліканів, мов бомбардувальники, пікірували і розбивали край пінистої хвилі. Одинока яхта прямувала в гавань для човнів у Бей-Сіті. За нею розстелялася безмежна пурпурно-сіра гладінь Тихого океану.

У Монтемар-Віста, що розташувався на віднозі гори, було кілька десятків будинків — різних розмірами і формою. Вони стриміли то там, то там якось безладно, а поміж ними уздовж берега тулилися маленькі кафе.

Упритул до пляжу бігла стрічка шосе, над якою височіла широка бетонна арка — міст для пішоходів. З боку автостради круто піднімалися вгору бетонні сходи з оцинкованими з одного боку поручнями. За аркою — чистеньке й веселе придорожнє кафе, про яке казав мій клієнт. Пластикові столики на металевих ніжках під смугастими тентами були порожні. Якась темноволоса жінка ліниво курила й задумливо дивилася на океан. Перед нею стояла пляшка пива. Фокстер'єр робив своє біля одного з металевих стільців, певно, сплутавши його з ліхтарним стовпом. Вона по-доброму картала собаку, коли я проїжджав мимо, шукаючи місце, щоб припаркувати машину.