Прозові твори
Шрифт:
Іван обернувся до парубків:
– Позвольте, браття, най вам одну казку скажу.
– Просимо, просимо!
– обізвалися усіма.
Іван став розказувати за якихось двох парубків товаришів, як вони одну дівку оба полюбили, як вони з-за неї стрілялися, як один пішов у опришки, - геть-геть розповів усю свою долю, нібито він якої казки каже, а нарешті обернувся до своєї тещі:
– А що ви, нене, казали б з такою жінкою учинити?
(Що ніби на свого чоловіка стріляє.)
– Я би такій жінці казала відразу голову врубати, як тій гадині, без суду, без права.
Топорець лиш блиснув, а Оленина голова покотилася
Ніч ясна була та тиха, місяць сіяв серед неба, зорі плакали, а Йван копав у чагорі гріб; стояв над ним та й думав. Далі нарубав самим тим топірцем, що своїй жінці голову стяв, зеленого віття смерекового, вистелив яму, розкрив Василя, зложив легесенько до гробу, поплакав над ним, а відтак поклав те пістоля, що його застрілило, а друге, що з його раз в лісі на міру стріляв, товаришеві на груди та й промовив:
– Маєш, - каже, - братчику, пам'ятку навіки! Я не забарюся!
Накрив його знов зеленим віттям, засипав яму та й пішов.
Третьої днини витягли його рибарі аж коло Тюдева з Черемшу та й дали старій знати, щоби йшла ховати свого єдинчука.
Не прийшла стара мати: як учула - таки впала на порозі, без душі. Лиш сестричка Одокійка побивалася над братчиком, а старий дєдик давав порядок дома.
Господи, що плакали парубки, як Івана до гробу спускали!.. Але я сього не запам'ятав, бо то ще тоді діялося, як Буковина волоська була. От що чув від других, те й вам розповів.
(1862)
ХТО ВИНЕН?
Ой, кажу, не то що, але й порох аби їм святився, тим молодим літам! Учорашнє не пам’ятаю, а що тогді діялося - що й до крихіточки тямлю.
А нікого я вже так гаразд не запам’ятав, як ту стару Лавриху, що сиділа онде у Тисницькій. Багатирка, знаєте: і полонина своя, і худоби без ліку, а що вже двори побудувала собі, двори... батьки мої! Аж з лядського боку майстри в її робили, та писали, та малювали, та перемальовували.
Лавра я не зазнав. Кажуть, що він ще замолоду отемнів та й скоро і помер. А славлять люди, що йому, покійникові, ні раз якось не велося. Чи мушка, чи скотинка: де що, бувало, піде - відти не прийде, де що пішло - відти не прийшло. Мабуть, йому так уже починено, чи що. Вороги, знаєте, та лихі душі,- бог би їх не простив!
От скоро, кажуть, Лавра спрятали - молода удова не загнула руки, як то друга зробила б, але приймилася за діло: і сему дала розвід, і тому дала розвід, а все розумно, все обачно. От і дав їй господь парть: діждалася і худібки помалу, і пасіку собі розвела, і полонину купила, і ще докупила, ба відтак і побудувалася, що вже краще таки не може бути. Усі їй, бувало, дивуються.
– Ви, лєлє Матроно, далі нас заплатите,- жартують не раз передні газди у селі, чи там ідучи з церкви, чи як.
– Батьки мої любі, голуби мої сизі,- стане вона їм, бувало, правити.- А я ж би гріха не мала, якби я для своїх сиріт не старалась? В мене господар, знаєте, як був... (а тут, бувало, як заплаче!). Я мушу своїм діточкам бути і вітцем, і матір’ю. Ой, так, газди мої славні, газди мої любі!
А діточок було в її лиш
двійко: дві дівчині. Одну звали Калиною, а меншеньку Оленою. Господи, що красні обі в світі були! Як з образа, а що вже господині!– то пари їм не було: чи упрясти, чи виткати, чи вишити, чи закрасити - ніхто, як вони; а що вже коло худоби та до пасіки знали - то най і старе сховається!
Але жив у сусідстві молоденький легінь хорошого зросту та личка рум’яного; Марком його звали. Господи, що покохала його наша тихонька Калинка, а він її! Одно за другим аж гине. Було, зійде місяць з зіроньками - Калинка викрадеться з хати да й уже у садочку, уже коло свого Марочка білявенького. Нічо не говорять, лиш цілуються та обнімаються... Ох!..
– Марочку, серденько, а чого ти оце такий смутний та невеселий? Уповіж мені, душечко.
– Фіялочко моя препишная! Мабіть, літа твої молоденькі баламучу. Я сирота без вітця і без матері, я бідний, дуже бідний, а ти...- та й не доказав, лиш слізоньки покотились по мальованім личку та по молоденькому вусочку.- Дівчино моя, лишім ми хіба кохатись.
– Ти мене можеш лишити, а я тебе не лишу ніколи!
– промовила та й прилипла йому, мов листочок, до серденька.
– Ні, я тебе не покину, ангеле мій небесний,- дійся божа воля!
– аж скрикнув Марко, да й знов цілувались да пригортались до самого світа.
А вічні зорі усе сіяли над ними. Хто би знав прочитати, що там написано!..
Кохаються наші молодята якийсь час, аж тут їдуть старости кіньми, далекі дуже люди - аж геть десь з Лядщини. Сватають Калину за одного вдівця, багатиря без міри. Він покойному Лаврові якось і родич доводився.
– А який бог вас аж на нашу Волощину приніс?
– питає стара.
– Та гаразд, паніматочко!
Та й стали розказувати, як старий Микитула повдовів, як чув через майстри, що тогідь в її робили, про Калину та як їх аж сюда за рушниками вирядив.
– Пов’яжіть, паніматочко,- кажуть.- Там стадо коней, там п’ятеро сот рогатого товару, там кошара нерахована, а сам удовець бездітний.
Стара така рада!
– Іди,- каже,- доню, та пошукай, що там понатикала та понашивала.
– Калина бух!
– до землі:
– Ненечко, ох, ненечко моя, не топіть мене за нелюба! Або лучче встроміть ніж у серце - та ліпше мені буде.
Стара мов і не чує.
– Що ти знаєш,- каже,- ти ще молода! Або, може, я тобі не мати? Іди та давай лиш рушники.
Присилувала, віддала.
По весіллю забрав молоду з собою. Посагу й ниточки не хотів.
– Нащо мені,- каже,- посагу, нащо мені віна, коли в мене скриня грошей в земнику.
Поїхали...
По новій господі ходить Калина, мов не по свому світу. Все лиш він один їй на гадці. Що старий не вмовляє, що не діє,- дарма.
Одної неділеньки сидять собі обоє - одно в один бік дивиться, а друге в другий: нічичирк. Аж тут уходить у світлицю легінь молоденький, увесь чорно убраний. Поклонився.
– А відки, легінь?
– пита старий.- Куди дорогою?
– Буковинський,- каже.- Іду, служби шукаючи.
– Наймися в мене.
– Та добре.
– А що правиш?
– Що другим даєте, то й мені дасте,- каже.
– Згода. Просимо ж у хату.
Старий сказав та й пошкатульгав у корчму. Бачив він свою недоленьку та й топив її у горілці. День в день у корчмі напивається.