Прозові твори

Засвітив. Дивлюсь - батечка мого вже й не пізнав, такі- то вони стали.

–  Чого ви самі в хаті, батечку, де сестри?

–  Зараз поприходя, синку; Марія пішла в млин, а Аксеня коло худоби порається.

–  А Мітрана?

Батечко тільки заридали.

–  Мітрани, синку, вже немає. Подякуй свому товаришеві!.. Гарного собі побратима вибрав, о, гарного!..

Я затетерів.

–  Що тут сталося? Кажіть, бійтеся бога!

–  Історія коротка, сину: звів бідну дівчину, насміявсь... Пішла до Черемшу глибокого - та вже не вернулась. До тижня і стару поховали...

Ще батейко і не розповістили гаразд, а я вже був у Сидора. Гострий ніж, пара пістолят за чересом. Вбігаю - а він стоїть коло стола та кріс набиває.

–  Здоров, брате!!! Де моя сестра, де моя неня!?

Він став як укопаний,- ні пари з уст.

–  Боронися, товаришу, бо гинеш!!
– крикнув я тогді, а сам пустився на него з ножем.

Да він швидший був: імив мене обома руками за мою руку що тільки сили мав.

–  Стій,- каже,- побратиме! Ще слово-дві позволь мені сказати!

–  Говори,- кажу,- да не барися,- я не маю коли.

–  Добре,- каже,- я зараз готовий. Ти жовняр: наробиш головництво - марне загинеш, а за кого? За одного фальшивого товариша, що з твої руки і кульки тої не варта. Ні, брате Іване. Я лиш раз тебе зрадив, а другий раз того не буде!

Що оком кліпнути - вирвав мені пістоля з-за череса, кулька забриніла, а він тільки повалився мені в ноги. Добрий стрілець був: в саме серце трафив. Якби в війську, то би капітан за такий цент і лева срібного не пожалували.

Гуцульськая славо, Яка ж ти кривава!..

* * *

«А відтак?» - поспитаєте, панове молодці.

Ну, та відтак: сидів у штокгавзі, вийшов на волю, вислуживсь, вийшов додому, оженивсь сеї осені, та й тільки. А що вже красну жіночку собі маю, то і не сказати: хіба пречиста одна краща!

Батечко при мені. Господи, що їх моя Марічка жалує! Щоб ся ні ворухнули на печі, так вона зараз і стрепенеться: «А це ви куда, батечку? Не виходьте з хати, а то надворі холодний вітер віє,- щоб вас не підвіяв, абощо!» А де ні обернеться - вже їм і їсточки на піч: «Ану-ко, кушайте оцего, що я вам зварила,- це добреньке, ану-ко! Та-бо ви нічого таки і не вживали,- ви у нас ще з голоду загинете!» Така моя Марічка, моя щебетушечка співоча! А як-то там бог дасть ще й дитинку, що тогді аж буде? Боже мій милий!..

Сестри мої вже давно віддані, ще я був у війську. Марія пішла за Тимофія Ковалюка, а Аксенія за Никифора Дарашанюка. Парубки усе годні, усе господарські. А що вже мене поважають, то і не сказати! Котрий відки - а все до мене: «А я вам, пане Іване, на зиму 100 ковбків маю своїми волами привезти!» А другий знов собі: «А я вам з своїми наймитами маю 10 фалеч трави уробити!» Таке-то. Навіть і женитися не хотіли, доки я сам з війська не написав, що можна.

Лиш моя Мітраночка не діждала вінка! Як упилася в Черемші, так ще і донині не проспалась, сиза моя!.. Висипаєсь собі за цвинтарем (бо на цвинтарі не дав піп), а коло неї близько-близесенько Чобанюків Сидір - мій побратимко коханий!

Гуцульськая славо, Яка ж ти кривава!

КОБЗАР І ЖОВНЯРИ

1862-го року стояли ми ув одному містечку на Семиградах - Кезди-Вашаргели звалось. Містечко це було маленьке, негарне; от і не волочивсь я по базарі, а сидів собі дома: читав, абощо.

А по розказі і тільки вже мене не кортіло на місто. Не встигну, було, і шаблі одчепить, а тут уже і наші хлопці позлітаються до мене, мов ті соколи ясні.

–  Здорові були, пан лекман!

–  Дай вам боже, пани! А що ж там?

–  Нічо, добре, богу дякувати.

–  Сідайте, братики.

Посідали. А поштар з двома паками на двері:

–  Чи тут мешкає п. лекман Федькович?

–  Тут! Що там такого?

–  А ось вам дві паки: одна зі Львова, а друга з Черновець.

Я зараз і одібрав як треба. А хлопці до мене:

–  Ану розпечатайте, пан лекман,- любий, дорогий, ану розпечатайте!

А я давай дрочитися з ними.

–  Еге, - кажу, - не розпечатаю, аж завтра.

–  А я сам розпечатаю!
– каже фір Хрестик.

–  А штокгавз нащо?
– кажу я.

–  Або в штокгавзі не люди сидя?
– Печатки тільки захрупостіли, а Хрестикові остались у руках дві книжці, в червоний сапіян оправних, а ще до того і гарно назолочених.

Всі так зараз і обступили його:

–  Ох, а оце що?

–  Оце, - кажу, - часловець для фіра Стихаря з 15 компанії, коли знаєте. (А я був уперед у 15 компанії, доки пішов до 13.)

– А Стихар же ніби знає читати?
– питає капрал Ур- банський.

–  Правда, що знає, - я його вивчив. Да ще до того і фрайтера Германа, і Антонюка. Ось для Германа псалтиря. А Стихар учить тепер капрала Близнюка, Герман - Сухарюка.

–  Оце ж то!
– каже Дучак.- Таже Герман волох?

–  Ану скажи йому, що волох, чи зараз ти в писок не дасть!
– каже Урбанський.
– Я його знаю: ми ходили оба до піонерів.

Доки ми оце говоримо, а Хрестик уже і другу паку розпечатав.

–  Мой-мой!
– каже.
– Отут книжок!!

Дивимось - а оце львівські парубки поприсилали мені і «Кобзаря», і Квітку, і Марка Вовчка, і Куліша. Спасибі їм.

–  Та-бо оце не по-німецьки, - каже капрал Павлинчук, що в срібних перснях ходив (а він знав потрохи німецької азбуки, - мабіть, те, що німці вже позабували).

–  А я знаю, по якому оце!
– каже фрайтер Тевтул.

–  Ну, по якому?
– питає Павлинчук.

–  Або по-руськи!
– каже фрайтер.

–  Ти хіба знаєш, котре по-руськи, а котре ні?

–  Правда, що знаю.

–  Ану, то читай, коли знаєш.

Став фрайтер читати, а оце був «Кобзар». Читав він його аж до чапістраху, а ми тільки утираємось. Не то що, але і Хрестик заплакав.

–  А я, - каже, - хочу вчиться читати.

–  І я, і я, а я также!
– стали усім казати. А Дучак

–  А ви, - каже, - як мене не виучите по-руськи читати, абих так знав, як ви самі, то не маєте ся чого і крутити в цугу! (А Дучак був старшим капралом у 4-му цугу.)

–  А я з тобов буду учиться, - каже Павлинчук до Дучака.

–  А мене таки пан лекман самі навчуть!
– каже Хрестик.

–  А мене також, - каже Урбанський.

–  І мене, і мене, а мене ні?..

За три місяці знали усі не тільки читати, але і писати.