Пульс безконечності

— Наші датчики показали те ж саме, — додав Сайко.

— Та-ак, — Данилін замислено оглянув панораму плато, — отже, планета може становити для нас чималий інтерес. Запаси коштовних металів на Землі у значній мірі вичерпано і…

— Ти забув про печери.

Данилін поглянув на Касаша.

— Ти забув про дивні печери, Кириле, — повторив той.

— Так, будь ласка, ми вас слухаємо, — погодився Данилін, не висловлюючи далі своїх міркувань.

— А далі сказати нічого, — приглушено відповів Берилі, — крім того, що, коли наближаєшся до печери, тебе охоплює панічний страх і ноги самі біжать назад…

— Чому ж нічого, — ніби заперечив йому Сайко. — Ми почували те ж саме, але із наших печер, я маю на увазі тих, що виявили ми з Джейсоном, долинали ще якісь звуки, приглушені і монотонні, так, неначе шумлять підземні води, А зайти в печеру справді неможливо… ніби якась сила тримає тебе.

— Що звук? Звук і ми вловили, — махнув рукою Рей Берилі, — а от психіка при цьому починає завихрюватись, — і він покрутив пальцем біля скроні.

— Обставини, звичайно, дивні, та все ж проби брати треба. На те ми й тут, — підсумував Данилін і звернувся до Чезаре Рінальді, бортового лікаря. — Провести якнайдетальніший аналіз психіки всіх чотирьох. А завтра… завтра на першому всюдиході я сам поїду до печери Рея. Зі мною будуть Рей і Мохандас. Другий всюдихід тримати біля корабля напоготові. Юрій і Іштван — у всюдиході. Сіглер, Лафай, Рінальді стежитимуть на куполі. Все. А зараз — відпочивати…

Коли до заглибини лишалося метрів з тридцять, Данилін скомандував:

— Вистачить.

Всюдихід зупинився. Не закриваючи за собою боковий люк, Данилін, Берилі і Шрівастава неквапливо рушили до печери. Кроків за п’ятнадцять до неї Рей зайшов наперед і підніс руку:

— Зупиніться! Прислухайтеся!

Вухо справді вловило безперервний шум, приглушений, далекий, що долинав аж ніби з надр.

— Чуєте?

— Так. Шум є.

“Від чого ж він іде?” — подумав Данилін. Однак ніякого пояснення він не знаходив.

— Ходімо.

— Я не піду, Кириле. Мої нерви не витримають, — раптом заявив Берилі.

Він не відривав погляду від печери, очі в нього розширилися від жаху.

— Перестань, Рей, не вигадуй. — Данилін поправив про-менемет, що висів у нього на поясі, і рішуче попрямував до заглибини.

— Кириле! — різонуло в шоломофоні. — Поглянь, Кириле! — Мохандас показував рукою кудись убік.

— Що там таке?

Не відповівши, Шрівастава і Берилі побігли в напрямку, куди показував індієць. Данилін кинувся за ними.

Дещо збоку, на північ від печери, за навислою брилою скелі жовтіла і променилася на сонці гірка з дбайливо складених безформних шматків металу. В висоту вона сягала до пояса. Зачудованими очима астронавти розглядали це диво, не знаючи, що й думати. Великі шматки золота були складені так, що вони щільно прилягали один до одного.

— Оце так дива! — вихопилося в Берилі. В його очах спалахнув вогник захвату. — Це ж… скільки ж його тут!..

— Воно і вчора лежало тут? — запитав Данилін, важко дихаючи.

— Вчора? — Берилі довго розмірковував, ніби згадував про щось давнє і далеке. — Вчора… ні. Вчора його не було зовсім!

Данилін серйозно замислився.

— Невже, — по спині пробіг неприємний холодок, — невже тут господарюють розумні істоти?

Троє астронавтів з тривогою почали озиратися довкола. Але навкруги були тільки гори, плато, небо і… гірка золотого каміння.

Шоломофони розривалися. Ті, хто залишився на кораблі і на резервному всюдиході, вимагали негайно пояснити, що це за купа жовтого металу, яку вони бачили на своїх екранах.

Аж раптом Данилін помітив, що Шрівастава нервово посмикує плечима.

— Мохандас?! — звернувся він до індійця.

— Друзі, мені щось недобре, — пробурмотів той. — У мене з’явилося неприємне передчуття чогось…

“Пора на корабель, — промайнуло в голові Даниліна. — Чортзна-що діється”.

Він уже розкрив було рота, щоб наказати повертатись, та так і завмер на місці. Те, що він побачив, не вкладалося ні в які рамки реального.

Із розщелини повільно виростала, наче спливаючи на поверхню, якась істота. Спочатку з’явилася кудлата голова з двома темними плямами-очима. Замість звичних для людини рота й носа вона мала якісь знаки з овальних вигадливих ліній. Далі виплив тулуб, велетенський, могутній, весь вкритий шерстю, з довгими руками, в яких щось поблискувало. Нарешті істота вилізла на поверхню цілком. Побачивши потвору, астронавти мимоволі сахнулися від жаху: просто на них прямував гігант кількаметрового зросту, людина — не людина, мавиа — не мавпа, хоч він дуже нагадував доісторичних приматів, тільки набагато збільшених.

Рей вихопив променемет. Все його тіло тремтіло. Шрівастава, швидко відступаючи назад, махав руками і закричав охриплим від хвилювання голосом:

— Втікайте! Кириле, Рей! Втікайте! йому вторили з корабля:

— Рятуйтесь! Швидше в корабель!

Данилін теж, конвульсивно стиснувши в руках променемет, прокричав:

— Відступаємо до всюдихода! Всі! Стріляти лише в крайньому випадку!

Гігант і далі неквапно рухався, не звертаючи уваги ні на людей, що в паніці кинулися втікати, ні на машину, що темніла збоку. Він різко, з деякими затримками, переставляв могутні ножиська. Підійшовши до гірки золота, гігант зупинився, глянув у бік всюдихода, в який уже вскочили астронавти, і поклав зверху на гірку ще один шматок блискучого металу, що приніс у руках. Потім він так само неквапно повернувся і закрокував назад до печери, ступнув у неї, сховався по коліна, далі по пояс і врешті зовсім зник…

— Ну, що ви про все це скажете? — запитав Данилін, трохи віддихавшись і опам’ятавшись після побаченого і пережитого. Всі вісім членів екіпажу зібралися в куполі корабля. — Примати добувають з надр планети золото. Незбагненно! Неймовірно!

— Чому “примати”? Ми ж бачили тільки одного.

— Я переконаний, Рей, що їх там багато. Інакше як ще можна пояснити весь той гул?

Астронавти були вкрай збуджені. Ще з космосу планету було прозондовано на предмет виявлення біологічних ознак, і аналіз дав цілком негативну відповідь: на планеті нема життя взагалі, не кажучи вже про наявність високоорганізованих тварин. І раптом — людиноподібні гіганти, які добувають коштовні метали. Що все це означає?

— Недаремно мене весь час щось мучило, — озвався Шрівастава. — Тільки… яка ж тут логіка? — він завагався і змовк. Його погляд блукав десь далеко в горах.

— Говори ж далі, Мохандас, — нетерпеливо сказав Лафай.

— Бачите… прилади показали відсутність живих організмів, а я реагую на живе. Виходить, помиляюся або я, або прилади. Проте ми знаємо, що наші прилади бездоганно надійні, так, в усякому разі, гарантують їхні творці. З другого боку — всі ми бачили на власні очі цих чудовиськ, вони рухались, отже, вони живі. Виходить, і я, і всі ми теж не помиляємося. Що ж це врешті таке? Тупик, — відповів сам собі Шрівастава.