Пульс безконечності

— Співгромадяни! — почав він сумовито, але спокійно. — Я уважно слухав усіх моїх колег і, залежно від характеру думок, їхні виступи то утверджували мене в моїй позиції, то гірко пригнічували. Я відданий своєму народові, пишаюся нашою високою цивілізацією і разом з вами гірко сумую за тими, кого не вдалося врятувати на нашій армаді… Тоді ми вирішили шукати нову планету з кисневою атмосферою і утворити там планету, яка стане нам батьківщиною. І ось ми нарешті знайшли те, що шукали. Але П-4 виявилася колискою іншої цивілізації, наших менших братів по Всесвіту, братів по розуму, які починають робити перші кроки у космосі. Тож чи маємо ми право стерти їх з лиця їхньої ж твердині? Ні, ні і ні! Їхнього суверенітету ми не порушимо! Розум, у якій би формі він не існував, повинен шанувати інший розум!

Біолог зробив паузу.

— Хто загалом висунув варіант “X”? — це запитання, мовлене на підвищеній тональності, сколихнуло весь зал. — Я вважаю, що це ганебний акт для цивілізації п’ятого ступеня. Планету П-4 ми не зачепимо! — і, помовчавши, тихо додав: — Навіть якщо нам загрожує загибель… Ми — люди, отже, знайдемо інший вихід.

Присутні у залі закивали головами, виражаючи загальну згоду…

Другу добу Куров не покидав обсерваторії. Вдень він дрімав в апаратній, де його колеги всіма засобами намагалися проникнути у таємницю диво-комети, а вночі невідривно, до запаморочення, вдивлявся в осяйну хмарку, в якій танула велика кількість яскравих, симетрично розташованих цяток. Зондування не давало жодних наслідків. Інфрачервоні та лазерні промені, радіохвилі до комети не доходили, а може, й доходили та гасились, розчиняючись у ній безповоротно. Дивну гостю вже всі звали не кометою, а куровським феноменом. Вона з’являлася увечері на сході, а під ранок зникала на заході, що означало — вона нерухомо висить у співвідношенні до Землі, яка обертаючись, не сходить зі своєї орбіти.

О 13-й годині 42 хвилини третьої доби з протилежної кулі, з Х’юстона, де в цей час була ніч, було отримано термінове повідомлення: “Вона відходить!”

Куров, як і всі працівники обсерваторії, не знаходив собі місця. Він буквально зненавидів Сонце, що заливало півкулю своїм яскравим промінням. День довго не відступався. Страшенно повільно, як ніколи в житті, повз час. Та ось нарешті звечоріло, прийшла ніч. І в її царстві відразу визирнули зі своїх глибин зорі… та комети не було.

Довго і вперто вдивлялися астрономи у безодню простору, намагаючись відшукати дивну комету, та зусилля виявилися марними. У високості сяяли знайомі вже зорі, глумливо переморгуючись між собою і ніби шепочучи одна одній: “Погляньте на цих диваків… Вони хочуть нас розгадати… Їм це ніколи не вдасться…”

А може, зорі помиляються?..

Повернення

Він ішов якоюсь невідомою місцевістю. Під ногами шаруділа дрібна галька і збивалася густа сіра пилюка. Вона звихрювалася, пливла вгору, осідала на одяг, обліпила ноги аж до колін. Йти було легко. Хоч невеликі пологі пагорби зустрічалися часто, та підіймався він на них не напружуючись, майже так само, як сходив униз. Незвичайна бадьорість і легкість у всьому тілі не поєднувалася зі скованістю, що опанувала його свідомість. Всією своєю істотою він відчував незрозумілу тривогу, якесь почуття підвладності долало його мозок. Куди він іде? Звідки? Відповідей на ці питання він не знаходив. Якась незрима сила примушувала його діяти, рухатись.

Високо в рожевому небі висіло чуже сонце. Воно розливало по поверхні планети тепле тьмянувате проміння, зігріваючи повітря, грунт і каміння, надаючи всьому клімату м’якості. Різких, відконтрастованих тіней тут не було: світло ніби заломлювалося і заповзало за предмети, творячи плавні, дещо розпливчаті переходи від освітлених місць до затінених. Сухе повітря, здавалося, без найменшого вмісту вологи, все ж не виснажувало, а навпаки, вливалося в легені вільно і з кожним подихом народжувало в організмі новий приплив енергії. Довкола тяглася невиразна горбкувата рівнина. Беззвучна, сонна. Час від часу траплялося безформне каміння, що сиротливо притискалося до грунту, наче боячись втратити відведене йому місце. На округлих згірках мляво дув вітерець, доповнюючи своєю кволістю загальну картину напівсонного стану навколишнього середовища. Проте омертвілість і загальмованість природи спостерігалися не скрізь: то тут, то там, розсунувши гальку, пробивалися на простір тоненькі, але пругкі стебла якихось рослин, що здаля здавалися схожими на мох. Висунувшись з-під пилюки та гальки, ці синьо-зелені рослинки розповзалися в усі боки і теж западали в сон, живучи за законами тієї неквапливості, яка визначала буття всієї планети. Рослини, невідомо звідки узявшись тут, виступали єдиними представниками життя, інших ознак його не спостерігалося більше ніде і ні в чому. Погляд мимоволі спинявся саме на них, живих, адже живе завжди тягнеться до живого…

Сонце перевалило за полудень, коли в небі, прямо в зеніті, спалахнула яскрава зірка. Саме її появи він не вловив, але вмить відчув непоборне бажання глянути вгору. Він підняв голову і враз зупинився. Дивитися на зірку було важко, — заважало сонце, промені якого якщо не сліпили, то неприємно, до болю, врізалися в зіниці. Незважаючи на сильне зорове подразнення, він відчув дивне заспокоєння у грудях, рівновагу і впевненість. Десь у глибині його свідомості промайнула думка, що саме ця зірка, яка зараз наближається до планети, і була тією метою, до котрої він не цілком усвідомлено, невтомно, з якимись забутими перешкодами пробивався.

Він сів на камінь і став чекати. Вітер ліниво куйовдив волосся і приємно лоскотав обличчя. Він уже не дивився на небо, бо знав, що зірка ніде не дінеться, мине деякий час, і вона стане звичайним кораблем з чіткими, реальними обрисами, який поволі сяде на цю планету. Раптом його вразила думка, від якої стало моторошно: адже на всій планеті нікого, крім нього, не було. І дивно — досі він чомусь не відчував страху. Той наринув лише тепер, коли він усвідомив, що наближається порятунок. І ще дивніше: а звідки така певність, що летить саме корабель?! Він швидко звів очі до неба і радісно набрав повні груди повітря. Все так і є. Яскравий диск був уже більшим за призахідне сонце. Корабель робив гальмівні розвороти перед посадкою…

З вершини пагорба, на якому він зупинився, добре було видно рівну ділянку, на яку націлювався сісти корабель. Очі спокійно простежували всі рухи корабля, а мозок заполонила болюча думка, що, здавалося, вирвалася з якогось полону і тепер владно вимагала логічної відповіді. Чому він сам? Де всі решта? В пам’яті поступово відновлювалися минулі події, чітко, послідовно, аж до тієї миті, коли все ніби провалилося в безодню небуття. І ось цей його перехід пішки у цілковитій самотності до точної мети, про яку він спочатку нічого не знав. А все ж він ішов, ніби хтось спрямовував його! Він ні про що не думав, просто рухався вперед і вийшов туди, де зараз здійснював посадку корабель. Нарешті корабель, трохи повиснувши в повітрі, обережно сів на поверхню і завмер. “Пора, — промайнуло в нього в голові, — з кілометр ходи”. І він швидко попрямував до корабля…

З самого ранку в Центрі керування міжзоряними польотами панувало напружене пожвавлення. Метались репортери, телекамери ловили кожен жест, вираз і рух учасників експедиції, які по черзі виходили на трибуну. Запально сперечалися вчені. Часом напруження переростало у нервозність.

— У звіті я виклав усе, що стосується цього трагічного і загадкового явища, свідками якого ми стали на Дейтерогеї, — говорив Саєв, начальник першої космічної експедиції, яка півроку тому була відправлена до шістнадцятого сектора сузір’я Ліри.

Ставилася мета дослідження однієї з його сонячних систем з планетою Дейтерогея. Давно вже було виявлено, що Дейтерогея — майже двійник Землі: у неї була атмосфера, хоч і з меншим вмістом кисню, а сила тяжіння відповідала земній. Але наявність атмосфери, та ще й насиченої киснем, у планети, на якій майже немає рослинності, що виділяє кисень, — залишалася загадкою для вчених.

Саєв геть виморений і пригнічений. Йому нелегко зараз виступати і вести дискусію.

— Глибокошановний колего, — пролунав голос Головного координатора ЦКМП, — ми розуміємо ваш стан, але… Тут зібралося багато представників різних інформаційних агентств, відомих учених, які звернулися в ЦКМП з проханням зустрітися з експедицією і почути з уст безпосередніх учасників і очевидців розповідь про цю таємничу пригоду. Нам усім, особливо нашим гостям, хотілося б, щоб ви все-таки детально розповіли про те, що сталося на Дейтерогеї з екіпажем корабля.

Саев скоса поглянув на Головного, той знизав плечима і опустив очі, мовляв: “Треба, Саєв, люди чекають твого слова…”

Хіба про все те розкажеш з трибуни, але сотні очей з німим питанням були звернені до нього. А поруч за довгим столом сиділи стомлені, дещо пригнічені двадцять два члени експедиції… Двадцять два, а повинно б бути двадцять три…

— Я не заглиблюватимусь у науковий розгляд справ, — почав дуже тихо Саєв. — Усім уже добре відомо, який великий інтерес для нас становить Дейтерогея, особливо в наш час, коли наростають надшвидкості та проблеми космічного дослідження… — Він неквапливо взяв склянку з водою, відпив з неї і вів далі: — Отже, наша “Ліра” стартувала… Та й про це я не говоритиму. Немає потреби повторювати те, що нині знає навіть школяр… Політ ішов нормально, посадка на Дейтерогею — теж. Після зондування ми приступили до збору і накопичення інформації про планету. Все йшло за визначеним планом. Та раптом…