Пульс безконечності

Я стояв біля кабіни Станки-ІІ дуже довго, вона помітила мене і кілька разів стурбовано зиркнула в мій бік. Довкола всі були чимось зайняті, я не зустрів у місті жодної людини, яка б тинялася без діла: Джунго була повнокровним прагматичним світом, не схильним до рефлексів. Неподалік виднілися ще три хромопульти, ними управляли чоловіки. Нарешті я покинув глянцевий білдінг із сильним порушенням зору і з певністю, що Станка-ІІ цілком чужа мені, недосяжна, як Магелланові хмари…

В Теті — релігійні чвари. Жінки носили головні убори, що нагадували густі накомарники, які майже цілком закривали обличчя; можливо, як обіцяв Нестор, у мене були чудові шанси для пошуку саме тут. Але цей убір-маска… І все ж я пробув у Теті досить довго, сподіваючись на чудо. Станка-ІІІ, я відчував це, була десь поруч, лише руку простягни… Вервечки задрапірованих жіночих постатей у затишних вуличках білокам’яних поселень, оточених гігантськими платанами, протяжні голоси глашатаїв, котрі закликали до молитви, — відчувалося, що віки тут минали одноманітно, плелись, як караван верблюдів.

Я майже звик подорожувати з реальності в реальність, наче пасажир, котрий набирає код маршруту в пневматичному метро. Одного разу я навіть скористався табличкою перехідника в Еко, щоб завершити суперечку з одним доморощеним філософом, котрий стверджував, що реальність може бути лише єдина (він, звичайно, мав на увазі свою). І все ж було ясно, що багато мешканців різних реальностей настільки відповідали їхнім умовам, що не змогли б і дня прожити в якійсь іншій реальності.

Лиш тепер я збагнув, яким своєрідним був розвиток моєї рідної реальності, яка досягла такого високого розвитку, що стала використовувати феномен проникнення утилітарно. Яскравий приклад — мій вирок.

У Зет, серед пуритан-аграріїв, які возвели жебрацтво в культ (незважаючи на досить високий розвиток техніки), я розмовляв з одним із ідеологів цієї течії, який поставив собі за мету максимальне зменшення власних потреб. Розмова наша відбувалася на ріллі. Мій співбесідник, босий, в рубищі, важко ступав піщаною борозною, налягаючи на самохідний плуг. Я крокував поруч.

— Витратити всі свої душевні сили на пристрасть до жінки? Невже у тебе немає справжньої любові?

У діалекті Зет існувало чимало тонкощів, тому я не одразу збагнув, про що говорить мій співбесідник.

— Але ж… кохання до жінки… що може бути прекраснішим?

По правді сказати, я відчував, що фраза ця звучить трохи фальшиво. Життя мешканців Зет — щоденна важка праця, а кохання зводилося в них до тілесних утіх. Однак у моєму арсеналі був чималий досвід знайомства з іншими реальностями. Жодна з них не могла дати мені якоїсь альтернативи з цього приводу. По суті, вони цікавили ме”е лише як такі, де перебувала Станка-І.

— А може, брате, ти маєш на увазі любов до ближнього?

Старий зупинився, витер піт з чола подолом брудної сорочки. Великий овід сів йому на вилицю. Орач скосив на нього оком і лише тоді, коли той наситився і полетів, продовжив нашу розмову. Я перепитав:

— Любов до ближнього?

— Саме так.

— Але ж це справа автоматів!

— Автоматів? — здивувався він.

— Звичайно, усілякої автоматики сервісу. Вона набагато надійніша, ніж люди. Автомати не сплять, не забувають, не грублять, на все реагують правильно і вчасно.

Аскет здивовано дивився на мене. Зет сповідувала терпимість і всепрощення, внаслідок чого почуття її мешканців виснажились до краю. Мабуть, у слово “любов” старий вкладав абстрактний смисл.

— Тобі треба до нашої общини, брате мій. Ти самотній. Так скінчилася наша бесіда. Ти пропонуєш мешканцеві

Зет душу, а тобі пропонують навзамін полювання на зебр (Афро), віщунку-знахарку (Сублімат), п’ять дівчат різної масті (Еро), місце в привілейованій гробниці в області закоренілих некрофілів (Стікс). Тепер ось цей обідранець заманює мене в общину, щоб серед фанатичних подвижників я чимскоріше позбувся гніту навіяного мені згубного потягу.

— Іди до нас, брате, треба шукати єднання з людьми.

Старий узявся за плуга й уклонився мені. Худі лопатки напружились під вицвілою сорочкою, старечі ступні стрягли у грунті. Я дивився йому вслід. Він аж ніяк не приваблював мене, я не збирався заглиблюватись у принципи їхнього добровільно-каторжного гуманізму, однак старий усе ж спантеличив мене: він поставив запитання, але не підказав відповіді.

Чи може статися так, що все своє життя я проведу в цьому засланні, у далеких, чужих мені областях буття, в безрезультатних пошуках своєї коханої? І які сумнівні ці пошуки мініатюрного, замкнутого щастя серед численних варіацій людського буття, свідком яких довелося мені бути! Як примирити їх масштаби? І чи може бути у мене ще якесь призначення?

…У безликій реальності Анга, у придорожньому кафе сидів я вже не одну годину, міркуючи, що діяти. Важко було в цьому зізнатися, але переходи з одного буття в інше, безконечні, марні пошуки Станки починали мені добряче набридати. Я став подумувати про притулок на тривалий час — може, й на все життя — в одній із реальностей, яка найбільше приглянулася мені.

Звичним рухом я набрав код Імперії і ввімкнув варіатор.

До моменту, коли я потрапив в Імперію, вона вже цілком забрехалась, пропилась і прокралась, була охоплена анархією, розкладалась. Центральною, колись розкішною, вулицею брів різношерстий люд: на узбіччі — острови згорілих машин, з розбитих вітрин несло смородом паленої синтетики, попіл і листя кружляли в повітрі, падали на голови людей, як снігопад. Та ніхто не звертав на це уваги.

Я дістав з портфеля светра і надів поверх сорочки. Два підозрілі типи дивились на мене, перемовляючись у півголоса. Попереду, кварталів за два, щось відбувалося, чулися крики й одноманітні короткі повискування сирени. Промчав патрульний джип з солдатами у глибоких касках — мені здалося, що всі вони, а також водій добряче п’яні. Зі стіни косо звисав портрет опасистого лисого старигана, прострелений у двох місцях.

За весь час своїх мандрів з допомогою варіатора я не відчував якихось незручностей, все було гаразд. Мимоволі я схопився за кишеню, де лежала табличка, — вона була на місці. Цей мій жест, очевидно, злякав волоцюг: вони повернулись і почимчикували геть.

Три геліокоптери з’явилися над високими будинками, один з них випустив хмарку листівок. Я підібрав одну: той самий портрет диктатора, ті ж заклики до вірності йому й самопожертви, що й скрізь на стінах, у вікнах, навіть на стовпах. Все це не вельми подобалось мені. І все-таки шанси пошуку тут були досить високими, як казав Нестор. Я повинен був використати їх максимально, перш ніж оселитися в Анга.

Поки я стояв у нерішучості перед сяючим фасадом нічного клубу, дещо попсованим розгонистим написом по всьому вітражу, вулицю заповнив натовп, який висипав із ближнього провулка. Це був згусток, тромб, що закупорював вулицю метрів за сімдесят від мене. І в цей натовп ударили струменями брандспойти чи то піною, чи газом, я не міг розібрати. Крики, гуркіт танків, що з’явилися невідомо звідки, і, головне, — вибух газової міни неподалік від мене. Я метався у темному під’їзді нічного клубу, щосили гамселив у зачинені скляні двері.

З-за конторки біля входу хтось підвівся (то був швейцар), байдуже глянув на мене і знову зник.

— Чого ти там товчешся, недотепо? — гукнув мені на бігу хлопець у розірваній куртці. — Линяй чимдуж!

Пролунали постріли — звук, що нагадував відкупорювання пробки. Гумові кулі застрибали, наче м’ячики, по плитах панелі. У паніці я тупцював під дашком входу, гарячково намагаючись вийняти з кишені рятівну табличку, щоб набрати код будь-якої реальності, бо тільки всемогутній варіатор міг визволити мене звідси. І саме в цю мить страшний удар у сонячне сплетіння майже переломив мене навпіл…