Пульс безконечності

Гутков підійшов до нього, поклав руки на плечі. Сказав тихо:

— Я розумію тебе, Ваню. Це тепер важливіше, ніж наш зв’язок у часі. Тебе можуть не розшифрувати, не зрозуміти, тобі можуть не повірити взагалі, але треба, необхідно спробувати. Та я зараз не про це… — Він помовчав, підбираючи слова. — Ти розповідав мені, що твоя мати була евакуйована і познайомилася з твоїм батьком в Іркутську після його демобілізації. Ну, і так далі. Я ось до чого все це веду: твоя поява на світ обумовлена війною. Зрозумій, якщо твоя передача досягне мети, все, можливо, піде іншим шляхом. Але для тебе в тому майбутньому вже не буде місця. Я хочу, щоб ти це збагнув.

“Не буде його, Івана Кита, радіолюбителя, спортсмена, старости курсу? Не буде зустрічей з Галинкою? Не буде його взагалі — життєрадісного хлопця на самому початку чесного, світлого шляху? І, можливо, не буде другої світової війни…”

Іван, не вагаючись переключився на передачу і знайшов потрібну частоту…

В дорозі

Мати добре закутала хлопчика, і вони вийшли на вулицю. Передмістя вже спало, лише десь далеко валував недремний собака. Вони спустилися східцями із плитняку. Попереду, в тьмяному освітленні нечастих ліхтарів, виднівся довгий тротуар.

Хлопчик, як завше, йшов попереду і, задерши голову, дивився на небо.

— А на тому малюнку не так. — Він несподівано зупинився і обернувся до матері, вона ледь не налетіла на нього. — Там цяточки з гострими шпичечками.

— А-а, он ти про що. Це дуже стара книжка. Так колись зображували зірки. З промінчиками.

— Зірки? — здивовано запитав хлопчик. — Ти ніколи мені про них не розповідала.

— Ще розповім. Завтра, коли увімкнуть день.

— У тій книжці написано, що день не вмикався, а наставав.

— Це майже одне й те саме… Скажи, нащо ти взяв цю книжку? Тато дуже гніватиметься, коли дізнається.

— Я сам йому скажу. І попрошу, щоб розповів мені, коли ти не хочеш.

Якийсь час вони йшли мовчки повз похмурі сплячі будинки, які ледь вгадувались у мороці. Врешті хлопчикові, мабуть, набридло мовчати.

— І вони світились? — запитав він у матері.

— Хто — вони? — Жінка вже загубила ниточку розмови, думаючи про своє. — Ах, зірки? Звичайно. Тільки неяскраво.

— Слабше, нілі оці ліхтарі?

— Набагато.

— Слабше, ніж; лампи у теплицях?

— Звичайно.

— Слабше, ніж денні світильники?

— І порівняти не можна.

Хлопчик замислився.

— І від них не було ніякої користі?

Він уже звик, що все довкола приносило якусь користь, було на найсуворішому обліку, тепло і світло — особливо.

— Ніякої, синку, — неуважно відповіла мати.

— Все одно… — зітхнув хлопчик, — це було, мабуть, дуже гарно.

— Не знаю… Уже давно нема тих людей, котрі бачили їх. Зірок було багато…

Жінка невизначено махнула рукою у бік тьмяної заграви над горизонтом, в якій крижинами проступали численні прозорі остови теплиць. Від світної хмари тягнувся в зеніт тонкий, ледь помітний промінчик. Жебоніла вода — в теплицях увімкнули дощ.

— А це що? — запитав хлопчик, кивнувши на промінчик.

— Це наш інверсійний слід, — відповіла мати.

— Інве… іне..?

— Цей слід ми залишаємо за собою, коли летимо в порожнечі.

— Але ж ми нікуди не летимо!

Хлопчик розсердився. Він подумав, що з нього кепкують.

— Тобі так здається, синку, — ласкаво сказала мати. — Насправді ж ми летимо. З жахливою, величезною швидкістю. Ми витрачаємо на це майже всю свою енергію. І, напевне, надаремно.

У материному голосі хлопчик вловив стримувану гіркоту.

— Чому надаремно? І навіщо нам летіти? Адже нам і так добре, правда, мамо?

— Ні, маленький. Ми мусили полетіти, щоб урятуватись. Там, де ми жили колись, усе мало загинути — сонце, зірки, цілий світ…

— О-о! І ми вчасно втекли?

— Так, мій хлопчику. Але наша енергія вичерпується, а нам треба дістатися ген до тієї плямки. Вона зветься Другою метасистемою.

Хлопчик подивився туди, куди вказувала мати, і побачив над дахом будинку струмування світла.

— Ми на півдорозі туди. Вся наша енергія затрачається на рух — ось чому довкруг так холодно й темно. Дехто уже сумнівається, чи варто взагалі летіти.

Жінка раптом піймала себе на тому, що розповідає синові про серйозні, малозрозумілі йому речі. І все ж продовжувала:

— Вони кажуть: давайте припинимо прискорення, нам однаково не долетіти до світлового порога. Давайте зробимо невеличке сонце, схоже на те, що вибухнуло там. його вистачить на тисячі років. Поживемо, як люди, а не як кроти.

— Сонце? Це, напевно, добре?

— Добре, синку, але тоді ми не долетимо. Тобто долетимо, але занадто пізно. Це сонце вигорить, і тут, на землі, також усе остигне, І туди долетить лише мертва крижина.

Світна плямка так само невідступно висіла у високості.

— А там?

— А там чудово, дитино. Це молодий Всесвіт зі сліпучими, гарячими зірками. Ми оберемо собі хороше сонце з привітними зеленими планетами, оселимося там і забудемо про ці століття мороку. Ми не загинемо…

Мати замовкла. Вдалині, в прорізі дверей наземної станції, з’явилася постать. Хлопчик кинувся до чоловіка й повис у нього на шиї.

— Татку, мама мені про все розповіла! Ти, напевно, нічого не знаєш? Ми всі летимо. До зірок! Енергії не вистачає!

Батько посадив хлопчика на плече й усміхнувся дружині:

— Не забивай дитині голову. В сім’ї досить одного прибічника руху.

А хлопчик не вгавав:

— Коли ми долетимо, татку? Коли?

— Коли ти виростеш. — Дощ в теплицях різко припинився. — І якщо вистачить пороху. Якщо придумаємо, як з усього цього викрутитись.

— Придумаєте, татку. — Хлопчик свято вірив у батька і його товаришів.

Батько невесело посміхнувся:

— Не певен, — сказав він. — І тоді вся надія на тебе, синку. Ти не підведеш.

Татко, як завше, жартував. Та хлопчик уловив — а може, йому здалося? — глибоко затаєну надію в голосі дорослого, сильного чоловіка. І по-новому подивився на світну пляму, наче прикидаючи відстань, яку ще залишилося здолати.

Тільки не зупинятись на півдорозі. Не губитись, не розтрачувати намарне сил! Далі, до зірок!

Музична шкатулка