Пульс безконечності

Сержант дістав портативну рацію, та в цю мить з-за горизонту з’явився велетень у нарукавниках і громовим голосом став про щось питати у симпатичного дідка, що сидів за письмовим столом. Жінка палко захищала його. Довкола голови дідка, наче німб, неначе хмарка комарів танцювали стовпці цифр.

У дідкові Крук упізнав порушника, та підступитися до нього не міг: морська хвиля понесла в туманну далечінь невеликий шафоподібний ковчег з бухгалтером, а на чистому небі вже проектувалося табло портативного калькулятора, на якому з’явилися зелені літери: “Клюєв — дурень!”

— От так влип! — подумав сержант з прикрістю.

Він раптом збагнув, що розгулює по підвіконню, широкому, наче тротуар, між величезними горщиками з кактусами. Ні мотоцикла, ні рації ніде не було видно.

…Бухгалтер Сорока вже давно солодко похрапував, згорнувшись клубочком під атласною ковдрою, а похмурий сержант Крук все ще намагався виплутатись з лабіринтів чужого сну, куди закинула його нелегка й небезпечна міліцейська служба.

Окуліст

Він узяв мене за підборіддя і став роздивлятися очі. Трохи згодом мовив:

— Кепські справи, одразу видно.

Я був переконаний, що з зором у мене все гаразд. Сорок п’ять років стукнуло, а про окуляри і думати не думав. Та спеціалісту, звичайно, видніше.

Клацнув вимикач — і в напівтемному кабінеті засяяли, як екрани з магічними письменами, дві іспитові таблиці. Лікар звелів дивитися на них. Я бачив усі літери аж до третього рядка знизу, далі йшла така дрібнота, що розпізнати її міг хіба що легендарний Соколине Око. Куди вже краще?

Та незважаючи на це, лікар запросив мене на кушетку і уважно обстежив. Довго водив над обличчям своїм гострим, як воронячий клюв, носом. Чимось закапав очі, помасажував скроні, а відтак посадив мене перед апаратом з червоними присосками. Підвів їх мені до очей, увімкнув апарат. Я сидів, наче кінь у шорах, а лікар розпитував і записував — вік, професію, сімейний стан, звички, алкоголь, куріння…

— У вас змалечку такий зір? — пильно глянув на мене.

— Який? Ви, лікарю, говорите так, наче у мене катаракта. А я зроду-віку на очі не скаржився.

— Даремно, даремно… Основна функція зору у вас ледве визначається.

— Я бачу дорожній знак за три квартали…

— Це для зору не головне. Це все одно що сказати, ніби основна функція руки — дотик.

— Я що — дальтонік?

— Не в цьому річ. Дещо ми сьогодні виправимо. На мій погляд, у вас дуже потужна система зору, бачення, однак повторюю — блокована від народження. Ця штукенція зніме блокаду. Можливо, обійдеться одним сеансом. Він підійшов до мене, вимкнув апарат і відвів присоски. Я подивився довкруг — жодних зорових змін. Шарлатан, та й годі!

До кабінету вже заходив інший пацієнт. Роздратований, я вийшов на вулицю. Був уже полудень, вересневе сонце на і мить осліпило мене. Коли я розплющив очі, одразу збагнув, що бачу інакше!

Було таке враження, наче пласка, стерта чорно-біла фотографія ожила, стала кольоровою, об’ємною і рухомою, вражаючи деталями. Знайома вулиця здалася мені грандіозним руслом глибокого каньйону, утвореного двома рядами височезних будинків, їхні плоскі фасади, сполучаючись, як величезні кольорові соти, створювали таку складну геометричну гру, що у мене запаморочилась голова. Просто перед моїм обличчя злегка гойдався розлапистий листок каштана. Він загіпнотизував мене вишуканим симетричним ажурним опахалом, якого вже торкнулася осінь.

Уздовж вуличного русла мчали автомобілі — блискучі металеві істоти. Я був вражений. Я знав вулиці по назвах, будинки— по номерах, відрізняв вишню від горобини за формою листочків, міг за самим лише силуетом сказати, якої марки автомобіль. Але так я не бачив їх ніколи. Я крутив головою, як школяр на гонках по вертикальній стіні.

Мене заворожила металева брама — раніше вона була для мене лише ворітьми, через які я входив до парку. Чавунна кришка люка на тротуарі також привернула мою увагу: опуклі літери, відполіровані тисячами підошов, таємниче сяяли на запиленому дискові. Раніше я помітив би люк лише в тому випадку, коли б він був відкритий — можна оступитись.

Ось так, зупиняючись на кожному кроці, брів я додому. Не скажу, що все довкола виглядало таким досконалим, як каштановий лист чи, скажімо, автомобілі. Будинок з колонадою, що стояв на перехресті, густо обліплений грубими бетонними скульптурами, прикро вразив мене своєю потворністю. До сьогоднішнього дня я знав лише, що в ньому міститься Академія мистецтв. Вигляд річки в кам’яному обличкуванні, що несла свої чорні, мертві води, з намулистим дном, в якому застряли пляшки й різний непотріб, змусив мене спішно одвернутись.

Прийшовши нарешті додому, я, не роздягаючись, упав на ліжко. Калейдоскоп болісно-яскравих вражень закрутився переді мною й розсипався, як гроно фейєрверка. Я заснув.

Ганна стояла біля ліжка й з огидою дивилася на мене. Я завжди вважав, що моя дружина-красуня. Зараз я бачив перед собою випещену жінку, котрої вже торкнулася невмолима старість, з обличчям жадібним і солодкуватим водночас, вкритим товстим шаром косметики, на якому застигло здивування.

— Ти що, п’яний? З ногами на ліжку!

Спальня завжди була її святилищем. Я розгледівся. Згідно з моїм новим розумінням це було втілення дорогої низькопробності. Я вибачився й підвівся. Пройшов у ванну, зазирнув у дзеркало, сподіваючись на дальші переоцінки, однак усе виявилось не таким уже й поганим: на мене дивився чоловік середніх років, позбавлений індивідуальності, — такі обличчя забуваються вмить. А я й не підозрював, що у мене вигляд типового: формаліста. Вважав себе оригіналом, неповторною особистістю.

Ну й клопоту завдав мені цей окуліст, думав я, заходячи в кімнату. Раніше я знав, що живу в найкращому районі міста, що умови у мене чудові. А зараз навіть вид з вікна на задвірки буквально образив мене.

Погляд зупинився на папці з репродукціями імпресіоністів, що їх останнім часом колекціонувала дружива. Я завжди кпив з неї — імпресіоністів та й усіх інших художників мав за ніщо. Я розкрив папку — і забув про все на світі. Дружина ледве відірвала мене від цього заняття — настав час вечеряти.

Ми їли й дивились телевізор. Почалась моя улюблена розважальна програма. Уже з перших кадрів зрозумів, що це дешева фальшивка, вимучена від початку до кінця, із заяложеними дотепами й нудотними пісеньками. Засмучений, я взяв свою тарілку й подався на кухню (Ганна не дозволила мені вимкнути телевізор) і там уже доїв вечерю, не підводячи погляд від тарілки, аби не побачити щось іще.