Пустоцвiт
Шрифт:
Старий чернець посміхнувся. Григорій же запитав наполегливо:
– Тоді хто ж я такий? Може, зовсім і не син опалювача?
– Ні, Гришутко, ця людина не батько тобі.
– Он як?.. То може, я й не сирота зовсім?
– Сирота.
– Що ж тоді?! У мене що, хвіст або ратички з ріжками були?
– Ні, Гришутко, набагато, набагато гірше…
– Що іще може бути гірше?! Без роду й племені…
– А от і ні! Ні, Гришутко, зовсім ти не безрідний…
Погляд Теплова був настільки красномовним, що хворий зітхнув:
– Буває, що приналежність до того або іншого знатного роду – це
Отець Феодор зайшовся моторошним кашлем. Григорій хутко подав залишки відвару, хворий жадібно надпив, якийсь час відлежувався, потім мовив:
– Послухай, от ти вчився спершу у Феофана Прокоповича, потім за кордоном… А ким би хотів стати в майбутньому?
– Є в мене мрія: найбільше у світі хочеться стати вченим. Вивчати рослини – це так цікаво! А також хімія…
– А ще?
– А потім… мабуть, хотів би управляти школою. Може, насаджувати освіту, як Феофан Прокопович, якому ти рекомендував мене в учні, пам'ятаєш?..
– Ще б пак, – кивнув отець Феодор, але одразу додав: – І все-таки, Гришутко, мені чомусь уявляється, що ти не до кінця відвертий зі мною навіть у момент, коли я перебуваю на смертному одрі.
– Та як можна!.. – обурився Теплов, однак хворий владним жестом змусив його замовкнути й запитав наполегливо:
– А от сенатором ти хіба не хотів би стати? Або в колегії якійсь засідати, державними справами займатися…
– Я відвертий з тобою, отче. Але недарма говорять: кожному своє місце!.. Я ніколи не думав ні про сенат, ані про колегії. За кордоном незмінно був першим у навчанні, а тут я людина без роду й племені, син опалювача Теплова…
– Забудь ти про це, зрештою! – мовив чернець роздратовано. – І якщо вже говорити про «місце» для таких, як ти…
– Тоді хто ж я такий?!
– Добре, зараз довідаєшся. Негайно.
І чернець почав свою розповідь:
– Одною морозною ніччю до воріт нашої лаври, що на ту пору була ще монастирем, приповз зранений польський офіцер…
– Офіцер?! Польський?!
Григорій не вірив власним вухам.
– Так, мій хлопчику, ти не помилився: польський офіцер. Щоправда, невисокого чину, але офіцер… І постраждав він зовсім не від вовчих зубів, а явно від рук людських. Від озброєних рук – врахуй це. Пам'ятаєш рани нашого опалювача?
– Пам'ятаю…
Зрозуміло, такого не забути. До речі, опалювач прожив недовго. Либонь, добряче йому дісталося! Неборака…
Однак Теплова цікавило інше:
– Скажи, а що по-твоєму полякам було робити в тутешніх краях?
– Наскільки я зрозумів, то була секретна місія…
– Звідки ти знаєш?!
– Річ у тім, що з вояком було немовля, причому не з простого, а з дуже древнього дворянського роду – буквально королівських кровей! Дитина була загорнута в найтонші пелюшки, на кожній з яких був вишитий родовий герб. Ця людина також принесла грамоту, написану на пергаменті й завірену відповідними печатками, а крім того – уламок багато оздобленої фамільної шпаги.
– Але ж ти тільки-но сказав, що дитину приніс усього лише молодший офіцер…
– Це зайвий раз підтверджує, що поранений ніс чуже дитя. І нарешті, останнє: на немовляті був золотий католицький хрестик.
– І ти хочеш сказати, що…
Григорій розгублено замовк.
– Так,
Гришутко, саме так: ти й був отим самим немовлям!– Навіщо ж тоді ти придумав усе, що мені розповідали?
– Боявся, що вас почнуть шукати: недарма ж на вас напали! А хто це зробив і навіщо, я одразу не міг зрозуміти. Тобі, мій хлопчику, було безпечніше рости під чужим ім'ям…
– Але ж нас не шукали?
– Не шукали – і слава Богу!
– А тепер?
– Тепер стан справ змінився, старі конфлікти забулися. Тож можеш сміливо відкритися світові під своїм справжнім ім'ям: ніяка небезпека тобі більше не загрожує.
– До речі, щодо імені: наскільки я розумію, людина з ім'ям Микола Теплов ніяк не може бути польським офіцером!
– Як насправді звали того молодшого офіцера, один Бог відає. Миколою його прозвав я, оскільки він був урятований від смерті вночі проти свята Миколи Чудотворця. А Теплов – це тому, що став монастирським опалювачем. Григорієм же тебе нарекли в православному хрещенні.
– А тіточка Гафія?..
– Куховарка вже тоді жила при нашій лаврі й вже тоді овдовіла. її турботам тебе й доручили, насамперед. Гафія, зрозуміло, пригріла крихітку-сиротинку й вигодувала тебе козячим молоком. От як усе було.
І поки Григорій повільно розгойдувався взад-уперед, щосили стиснувши долонями скроні, в яких пульсував оскаженілий вир крові, старий чернець констатував:
– Ну от, мій хлопчику, тепер ти знаєш таємницю свого походження, а маючи у своєму розпорядженні докази, незабаром зможеш підтвердити його. Тоді досягнеш усього, чого забажаєш! Захочеш у колегію потрапити – потрапиш! Якщо серцю твоєму миліша наука… Що ж, станеш знаменитим вченим… та хоч Академією наук управлятимеш!.. Ну, а якщо все ж таки захочеш сенатором зробитися – будеш у сенаті засідати з іншими панами! Я все це бачив…
– Де бачив?! Як?! – здивувався Теплов.
– Видіння мені було, Гришутко, видіння…
Погляд отця Феодора помутнів, він повільно повернув обличчя до стіни.
– То де ж ці самі докази, про які… – почав Григорій, однак старець простогнав:
– Облиш, дай-но передихнути. Зле мені, ой, зле!..
Теплов якийсь час сидів нерухомо, потім заходився шукати по кишенях модного камзола. Під час перебування за кордоном він натрапив на якусь стародавню монету (за всіма ознаками іспанську). Знаючи, що колишній його вихователь радіє подібним речам, Григорій прихопив монету в подарунок отцеві Феодору. Тепер був саме час відволікти хворого від важких думок.
Однак замість монети намацав якийсь пакет. Обережно дістав, оглянув. От горе! Це була записка із Санкт-Петербурга, із самого царського палацу, також передана йому Тихоном у купі запізнілої пошти. Григорій був настільки поглинений думками про прохання отця Феодора терміново приїхати в лавру, що зовсім забув про палацове послання… хоч і збирався прочитати папір по дорозі.
Зламавши воскову печатку, він заглибився в читання. Це було запрошення на аудієнцію до Олексія Розума – фаворита Єлизавети Петрівни. Після офіційного повідомлення (втім, безнадійно простроченого) йшла приписка, зроблена, мабуть, рукою самого пана Розума, яка повідомляла, що їм варто невідкладно зустрітися у надзвичайно важливій справі.