Ранок дня не визначає

— Яка кількість?

— Також згідно з бажанням клієнта.

— Чудово.

— Могло б бути чудово, та не стало, — гугнявить німець.

— В якому розумінні?

— Недовірливість є нашим загальним лихом, гер Каре. Минули ті часи, коли рицарське слово мало більшу увагу, ніж чекова книжка. Тепер цей пан, постачальник, з яким я оформив стільки угод, бажає домовлятися особисто з вами.

— Певно, вирішив усунути вас.

— Яким чином? Хіба ви можете самостійно організувати транспорт?

— Це виключено.

— Він теж не пустить сторонню людину на свій склад.

— Що ж тоді?

— Недовірливість, я ж вам казав. Боїться, щоб я не одержав більше, ніж передбачено, а він — менше можливого.

— Те, що до операції причетна ще й третя особа, таки ускладнює справу, — кажу я, удаючи занепокоєність.

— Чому?

— А тому, що коли так піде, то може долучитися й четверта.

— Ні, четвертої не буде, — крутить головою німець. — Моя людина в таких випадках діє самостійно.

— Будемо сподіватися, — звучить голос Мод, яка саме повертається на своє місце.

Дейзі також сідає.

— Я оце сказав, що нам потрібна ще одна зустріч… — пояснює Ерліх.

— Де й коли? — запитує жінка.

— …і в ній візьме участь ще одна особа.

— Де й коли? — повторює Мод.

— Я ж вам казав, що жінки завжди поспішають, гер Каре, — зневажливо кидає німець. Потім звертається до моєї дами: — Сьогодні ввечері, вас це задовольняє? О восьмій годині, ресторан «Інтерконтиненталь» у Бонні.

«Ваша операція завершилася, містере Томас», — ввічливо кажу я. «Не знаю, хто ви такий і про що ви говорите», — холодно відповідає чоловік, зупинившись навпроти мене. «Хто я такий, зараз не має значення. А щодо операції, то вона вам добре відома, бо це ваша справа. Справа, яка закінчилася повним провалом, містере Томас». Чоловік неуважливо дивиться на мене, наче зважує — заперечувати до кінця чи змінити тактику. Нарешті кидає: «Ви не можете довести мою причетність до цієї операції». «Помиляєтесь. Докази зібрано й свідки в наявності. З вами покінчено, містере Томас. Образно кажучи, ви вже готові для моргу».

Цю розмову я не раз повторював у думках. З того часу, як американець спровокував смерть трьох юнаків, я прагнув зустрітися з ним і пред'явити йому рахунок.

Відтоді спливло багато води, а вода розмиває все, в тому числі й зненависть. У нашій професії почуття — не найголовніше. І все-таки, коли Сеймур згадав тоді ім'я Томаса, це відіграло певну роль… Давні спогади знову прокинулись, і я визнав, що помилився: ця людина ще не потрапила до моргу, навіть у переносному розумінні.

Томас. Дипломат середнього рангу, або розвідник середньої руки. Звичайна агресивність нікчеми, який прагне чимось стати. Серія рішучих, грубих дій у Чілі й Нігерії, що закінчилися майже катастрофою. Майже — бо нікчемі було надано останній шанс. Його призначили культурним радником у Софію. Томас і культура… А чому б ні: фасад завжди має бути протилежний змісту. Томас міг би животіти тут, прикриваючись звичною ширмою жвавого, але нікому не потрібного листування. Міг би сидіти непомітно, чекаючи, поки забудуть про його давні провали. Та він не бажає вичікувати. Він прагне блиснути, взяти реванш, знову опинитися нагорі. Так у маленькій голівці цієї нікчемної людини виникає велика ідея: одержати цінну інформацію, використавши тимчасово замороженого агента. Щоб застрахувати агента від викриття, основний хід прикрили запобіжними варіантами, залучивши нових осіб, що часто навіть не підозрювали про характер відведеної їм ролі.

Томас розуміється на тонкощах своєї професії. Однак повністю не уявляє собі обстановки в нашій країні. Самовпевненість приводить його до ризикованих рішень, нетерплячка підштовхує до непродуманих дій. Він навіть не припускає, що операція закінчиться неминучим крахом, він певен, що крах може настати пізніше, коли відзначений і увінчаний лаврами Томас дістане якесь приємне призначення на Захід.

Цей самовпевнений чоловічок і гадки не має про те, що провал його вже підготовлений і запрограмований нашими службами. А коли він, нарешті, збагнув, що все йде не так, як він думав, то знищує кілька душ, аби врятувати себе.

Я вважав, що він не врятується, та, виходить, помилився. Державний департамент викинув його із своєї системи, проте розвідувальне управління не забуло про нього. ЦРУ не залишає своїх людей на вулиці, навіть коли вони виявляються не дуже кваліфікованими працівниками. Для другорядних є другорядні завдання. Цій людині надали можливість дослужити до пенсії на одному із складів «Інтерармко».

Глухий кут — скаже хтось. Золоте дно — зауважить інший. Мабуть, обидві оцінки правильні. Золото найчастіше видобувають у глухих закутках. Якщо почнеш видобувати його на площі перед кафедральним собором, не виключено, що довкола збереться натовп.

Незважаючи на те, що цим типом мені довелося займатися досить довго, я його майже не бачив, крім одного-єдиного разу, та й то здалеку, на вокзалі в Стамбулі. Знаю його переважно з фотознімків із службового досьє: дрібненький чоловічок з добродушним обличчям — банальна зовнішність, так само, як і все інше, включаючи бездоганний синій костюм, повсякденну уніформу більшості дипломатів. Зовнішність без відмітних ознак — це тільки плюс у нашій професії, де не дуже бажано, щоб тебе помічали, а ще менше — запам'ятовували.

Зараз, коли я зблизька крадькома спостерігаю за його жвавим обличчям, я б не сказав, що воно зовсім без відмітних ознак. Маленькі жовтуваті очиці з мінливим відтінком дивляться на вас, коли ви уникаєте їх, і уникають вас, коли ви дивитесь на них. Невеликий гостренький ніс надає блідому круглому обличчю якогось хлоп'ячого виразу. Маленькі, ледве помітні зморшки навколо очей і губів. І, нарешті, також не дуже помітний тик — час від часу він швидко моргає, наче в око йому потрапила порошинка.

Томас і Сандра сидять навпроти мене й Мод. Ерліх і Дейзі окупували третій бік столу, а четвертий віддано кельнерові. Користуючись такою нагодою, офіціант із спритністю ілюзіоніста підкочує й відкочує візочки з холодними закусками, ставить і забирає всілякі страви, запалює спиртівки й обсмажує на вогні облиті алкоголем шматки м'яса. Дами з неприхованим задоволенням спостерігають за його діями, а Томас, зневажливо одвернувшись, стиха розмовляє з німцем.

Якщо не зважати на атракціони кельнера, вечеря минає трохи вимушено, як це буває, коли людям нема про що особливо говорити. Спроба Дейзі пожвавити розмову темою про сонячні виверження, очевидно, щойно почерпнутою із «Штерна» чи «Квіка», обмежується її млявим монологом. Нікого за столом не цікавлять сонячні виверження. Компанія зосереджено їсть — тільки подзенькують прибори та зрідка лунають короткі репліки.

— Печеня Шатобріан — просто чудо, — констатує Сандра.

— Ще б пак, за такі гроші, — зауважує Томас.

Знову дзенькіт приборів, знову пусті фрази.

— Чому немає музики? — питає Дейзі.

— Тому що дирекція поважає клієнтуру, — відповідає Ерліх.

— Віденський вальс травленню не зашкодив би, — заперечує дівчина.

— Так, справді. Я помітив, що шлунок краще працює під музику, — добродушно підтверджує Томас.