Ранок дня не визначає

Приміщення тьмяно освітлюють лампи з червоними абажурами і відблиски з пекла, що проникають і сюди. У цих червоних сутінках незвично виблискують дві сигарети, наче два блідо-жовтих вогники.

— Мені приємно побачити вас у трохи спокійнішому місці, — вітає мене американець.

Оце — «спокійніше місце»? Власне, так, якщо порівняти його з тим залом на нижньому поверсі. Тут усе-таки тебе не засліплюють електричні виверження й можна майже нормально розмовляти, хоча стіни й здригаються від гуркоту.

— Викликати офіціанта тут не дуже просто, тому ми подбали й про вас, — пояснює Томас, коли ми сідаємо. — Наливайте собі.

Посеред столу вишикувалася ціла батарея пляшок: газована вода, кока-кола, відерце з льодом і дві пляшки віскі, одна майже наполовину порожня. Наливаю Мод кока-коли, собі — трохи скотчу з льодом, після чого закурюю.

— Може, слід було б вибачитися за недавній інцидент, — веде далі американець. — Не знаю, як інакше ще можна назвати цю вечерю, окрім як «інцидент», та якщо хтось і повинен вибачатися, то це не я, а наш спільний друг.

Він відпиває ковток скотчу. Судячи з того «ковтка», а також з напівпорожньої пляшки, він набирає темп. Звичайна хвороба деяких шпигунів у відставці. Після того, як ти ціле життя змушений був дотримуватися міри, настає мить, коли всі заборони перестають існувати.

— Я сказав Ерліхові, що готовий з вами зустрітися, запропонував місце й час зустрічі, — пояснює Томас. — Але не запрошував у свідки ні його, ні його подруги. Сподіваюсь, ви також.

— Звичайно, — киваю у відповідь.

— Так я й думав, а Ерліх твердить, ніби прийшов за вашим бажанням і ніби ви взагалі наполягали, щоб зв'язок між вами і мною підтримувався через нього. Вам що, справді потрібен посередник?

— Посередник виник з необхідності, — відповідаю я. — Найкращі угоди, як ви знаєте, укладаються сам на сам.

— Мені приємно чути, що ми з вами однакової думки з цього приводу, — задоволено бурмоче американець.

Він піднімає чарку, спорожняє її, наливає знову й кидає туди дві грудочки льоду.

— Не забувай і про мене, Генрі, — озивається Сандра.

— Вибачай, люба.

Американець наливає своїй дамі й знову звертається до мене:

— Отже, з першого питання ми дійшли згоди: Ерліх залишається поза грою.

— Якщо це можливо, — відповідаю я, бо відчуваю під столом тиск дебелого стегна Мод. — Все-таки мені потрібна людина для транспортування.

— То ваша справа, містер Каре. Якщо Ерліх потрібен вам для. транспортування, використовуйте його. То ваша справа.

— В такому разі все гаразд, — кидаю я, знову відчувши стегно своєї дами.

— Тепер друге питання. Мушу визнати, що спочатку поставився до вашої пропозиції з певною недовірою. І, щоб бути щирим до кінця, додам, що недовіра й досі не зовсім зникла.

Я, знаєте, звик оперувати певною кількістю й точно визначеним асортиментом виробів.

— Розумію вас, — киваю я у відповідь на черговий дотик стегна. — Та ваша недовіра навряд чи була сильніша від моєї недовіри до гера Ерліха. Я не можу висловлювати конкретних пропозицій, поки не пересвідчусь, що маю справу з серйозними партнерами. Наскільки пам'ятаю, ми з вашим знайомим вели мову навіть про скляні вироби.

— «Скляні вироби», ха-ха! — сміється Томас. — Так, він справді казав мені, що ви скористалися цією дивною термінологією.

Американець ковтає чергову дозу скотчу, закурює сигарету й каже:

— Я готовий сприйняти ваші «скляні вироби» як пробну увертюру, але гадаю, що вже настав час поговорити й про зброю.

— Не бачу причин, які б заважали нам, — відповідаю під диктовку стегна.

— Тоді хочу почути вашу пропозицію, — сповіщає Томас.

І, щоб марно не чекати, робить іще один ковток.

Стегно Мод щільно протиснуте до мого, але ніяких підштовхувань я не відчуваю. Дама розуміє, що відповідь треба як слід обміркувати, адже ми з Уїльямом не уточнювали цифри.

— Я вже пояснив геру Ерліху, що віддаю перевагу великим партіям товару. Та зараз ідеться про першу угоду, після якої будуть ще й інші…

— Можуть бути, а можуть і не бути, — хитає головою Томас. — На ринку зброї ситуація швидко змінюється. Тому дозвольте дати вам пораду: не укладайте пробних угод, беріть стільки, скільки можете взяти.

— Згоден. Однак я ще не знаю, що ви мені можете запропонувати.

— Хіба Ерліх вам не казав?

— В загальних рисах. Згадав щось про пістолети й ручні гранати.

— І автомати. І карабіни з довгими чи вкороченими стволами. І легкі кулемети. І навіть міномети, якщо вони вам потрібні. Взагалі асортимент широкий. Вам залишається тільки вибрати.

— Вибрати неважко. Мене цікавить усе, крім кулеметів і мінометів. Так, усе разом з потрібною кількістю боєприпасів. Та коли виникла розмова про кількість, погодьтеся: для того, щоб остаточно визначити її, треба знати ціну.

— Певно, ви знаєте сучасні ціни на згадані артикули.

— Приблизно.

— Ну, гаразд: дам вам тридцять процентів знижки, якщо, звісно, кількість товару заслуговуватиме на це.

— Але ж ваш товар застарів…

Стегно і досі не подає мені ніяких сигналів, мабуть, усе йде як належить. Але воно так само щільно притулене до мене, немов демонструє свою моральну підтримку.

Томас підняв чарку, але не п'є, а дивиться на мене, кліпаючи так, наче в око йому влетіла порошинка.

— А який товар не застарів? Будь-яка зброя стає товаром тільки тоді, коли застаріє. Нової зброї не одержує навіть армія. Нову зброю, шановний, ще випробовують на полігонах.

— Згоден. Але погодьтеся і ви, що існують різні ступені застаріння.

— Я дам вам найновіше із застарілого, — запевняє Томас. — Те, що лише два роки тому було на озброєнні нашої армії. Так, воно буде набагато модерніше від усього того, чим зараз воюють в африканських джунглях і на Близькому Сході.