Ранок дня не визначає

Легко зітхнувши, я підводжусь з крісла:

— Гаразд, Уїльяме. Вип'ємо, тільки не нагадуйте мені про їжу.

Приносимо з кухні все потрібне і влаштовуємось за низеньким столиком. Ковтнувши крижаного питва, я відчуваю щось схоже на удар у зсудомлений від голоду шлунок, аж паморочиться в голові. Тому вирішую ковтнути ще з чисто профілактичною метою. Чим більше в тебе запаморочена голова, тим менше думаєш, що ти голодний.

— Я не маю наміру цікавитись вашими таємницями, та чи не можете ви щось сказати з приводу зв'язку? — питаю я.

— Протилежна сторона й досі мовчить, — коротко повідомляє американець. Він клацає запальничкою, затуливши вогонь долонями, й на мить з темряви проступає його обличчя, осяяне жовтим полум'ям.

— Про який зв'язок ви мені розповідаєте, коли жодного разу не скористалися радіо!

— Навпаки, скористався. Один-єдиний раз. Учора. Довідався, що документи наших з вами досліджень передано куди треба.

— Тим-то ви такий спокійний.

— Я завжди спокійний, Майкле. Набагато спокійніший за вас. Ви тільки прикидаєтеся спокійним і робите це досить уміло, та все це — маска.

— А я й не заперечую вашої переваги щодо цього.

— Йдеться не про перевагу. Людина завжди спокійна, коли знає, що їй нема чого втрачати.

— Людина завжди має що втрачати.

— Можливо. Але все залежить від того, наскільки дороге тобі життя. Ви ніколи не розглядали самогубство як особисту проблему?

— Звичайно, ні.

— Так я й думав. Вам бракує для цього уяви.

— Те, що я дурний, ви вже натякали не раз, — кажу я, спостерігаючи, як то з'являється, то зникає його обличчя, коли спалахує й гасне оранжевий вогник сигарети.

— Дурість справді могла б служити вам найбільшим виправданням, — бурчить Сеймур. — Тільки ж ви не дурний. Ви — фанатик.

— І це я вже чув.

— Але не втямили. З давніх-давен рід людський поділяється на скептиків і віруючих. Тільки не думайте, що оті, другі, — привілей лише вашого суспільства. Віруючі й фанатики — цього наброду скільки завгодно і в нас. Дехто й досі вірить у Христа, інші — у перевагу білої раси чи в історичну місію Америки. Одні стовбичать у церкві, другі лінчують негрів, треті карбують крок під музику військових маршів. Усе це добре знайоме мені, аж остогидло.

— Але ж люди різні, і вірять вони в зовсім різне.

— Звичайно. Та хіба має значення те, в яку ілюзію вірять — у вашу чи в нашу? Всі ці ілюзії можна перелічити на пальцях однієї руки, і всі вони однаково дурні. Недоумство людства відтворено і в його ілюзіях. Кілька безглуздих химер про рівність чи перевагу, про величність бога чи могутність людини.

Темрява не заважає мені встановити, що моя чарка порожня. Намацую пляшку, а поруч неї й відерце з льодом, і знову готую два-три запаморочливих удари для свого зголоднілого шлунка. Судячи з шарудіння на протилежному боці столу, Сеймур робить те саме.

Недокурок американця повільно описує червонясту параболу й ронить на підлогу кілька дрібних іскор, немов згасаючий фейєрверк. Потім клацає запальничка, і в темряві знову зринає бліде, трохи похмуре обличчя.

— Для вас не існує істин, — під'юджую я опонента. — Існують тільки химери.

— Істини якщо й існують, то поза вашим світом, поза світом віруючих. Ваші «істини» в лапках — ви одержали їх без особливих зусиль, як гарні діти легко одержують молитовник для церковної служби.

— Мушу вам признатися, що я ні від кого не одержав жодного молитовника.

— Одержали, як і всі фанатики. Одержали, бо всяка релігія, н тому числі й ваша, примушує своїх послідовників передусім проковтнути один-два постулати. Для набожних це існування бога, для нас — існування класової боротьби, прогресивного розвитку, людської могутності. Чи ви станете переконувати, що ці «істини» встановили самостійно й перевірили їх на практиці?

— Думаю, що я і сам встиг дещо встановити.

— Не думаєте, а уявляєте. Цей світ, Майкле, відкрили по ви й не ваші комуністи. Він виник ще до вас. Усі суспільства були двоїсті, вони базувалися на принципі: «ми й інші». І тому що «ми» завжди грабували «інших» — якщо «інші» не грабували «нас», — то між «нами» й «іншими» завжди існувала смертельна ворожнеча. Так було і, всупереч вашим наївним надіям, так буде й надалі.

— Однак, бувало, наставали й зміни.

— Ви не можете збагнути, що людство за самою своєю суттю двоїсте, що людське суспільство розвивається шляхом поділу, так само, як амеба. Авжеж, як амеба, тільки ще агресивніше. Одна частина відокремлюється від другої й накидається на неї, щоб знищити її й залишитися єдиною.

— Я не знав, що антагонізм у суспільстві — це закон природи.

— Отже, не знаєте азбучної істини. Антагонізм — це загальний закон, не тільки закон суспільства. Без антагонізму не було б магнетизму, полюсів, гравітації, електрики з позитивними й негативними зарядами матерії і антиматерії, світла й темряви, руху всесвіту, та й всесвіту взагалі.

— А я гадав, що людина створила свій людський всесвіт не внаслідок закону гравітації, а виходячи з логіки своїх розумових критеріїв, — зауважую я.

— Значить, ви ідеаліст, — відповідає Сеймур, і його недокурок знову окреслює плавну параболу. — Соромно такому, як ви, бути ідеалістом, Майкле. Ця мікроскопічна пліснява, що її ви величаєте людським суспільством і що виникла на корі мікроскопічної планети — так, так, нікчемна пліснява! — не може розвиватися за якимись самостійними законами, відмінними від законів великого всесвіту.

В розмові, якщо цю суперечку можна назвати розмовою, настає пауза: цей тип своєю риторикою завжди збиває мене з пантелику. Я не філософ, не дуже обізнаний з теоріями. Відчуваю, що він десь помиляється, та не можу встановити, де саме, тим більше що операція вгамування голодного шлунка досягла третьої чарки.

Так, цього разу операція розвивається успішно, я вже близький до блаженного стану невагомості; прохолодний вітерець, що струмує з вікна, — гарний додаток до крижаного віскі, і взагалі є всі умови для того, щоб опуститися в крісло й перестати сушити голову над питанням, де я і що мене чекає. Але цей тип дратує мене своєю риторикою, і я не маю наміру поступатися перед ним останнім словом.

— Гаразд, Уїльяме, — бурмочу я трохи згодом, — зважаючи на те, що ви не тільки поліцейський, а ще й професор, то, може, поясните мені, як проявляється ваш антагонізм у суспільстві, де немає експлуататорів і експлуатованих?