Ранок дня не визначає

Його тон знову став погрозливим. Витягши з мене потрібні дані, Мур може дозволити собі на десерт і цей атракціон — вистрілити в мене ампулою.

— Ви що, оглухли? — грубо кричить він. — Кажіть, хто стоїть у вас за спиною!

«Краще подивіться, хто у вас за спиною», — хочеться мені відповісти, та, здається, розмова вже стає зайвою. У дверях з'явилась нова дійова особа, і вона таки діє: удар кулаком — і Мур падає на підлогу, вкриту синтетичним килимом.

— От що значить синтетика, Майкле! Ви повинні бути вдячні їй! — каже Сеймур. — Інакше б у цьому порожньому павільйоні відлунював кожний крок.

— А ви цікавий тип для соціолога, — озиваюся я. — У вас кулак — наче цеглина!

— Кулак? — Американець розтуляє пальці й показує мені якусь металеву кулю. — В моєму готелі ключ від кімнати прикутий до цієї бронзової кулі, щоб його не носили в кишені. Саме тому я й ношу його з собою.

Він нахиляється й швидко перевіряє кишені Мура.

— Десь тут поблизу ще двоє його друзів, — попереджаю я.

— Вони вже не тут, — відповідає Сеймур, не припиняючи огляду.

— А «мерседес» залишився в «Хілтоні».

— Хай там постоїть. В даний момент ним не можна користуватися.

— Мод кудись зникла.

— Коли б вона зникла, мене б тут не було, — заперечує американець. — Я трохи спізнився, але надав вам можливість порозважитися.

— Я не схильний до таких небезпечних ігор, Уїльяме.

— Тільки небезпечні ігри й варті уваги. А втім, вам час рушати. На тому боці мосту вас чекає Мод.

Він неуважливо киває мені, вивчаючи гаманець Мура.

У кінці шляхопроводу я справді зустрічаю свою даму, але мені потрібен час, аби переконатися, що це вона. Змінено зачіску, яскраво нафарбовано губи, почеплено величезні темні окуляри — і фасад став невпізнанний.

— Насилу вас упізнав, — бурмочу я. — Коли б не ці пишні форми…

— Облиште, — уриває Мод. — Треба змотувати вудки.

Вона веде мене до сталево-сірого «мерседеса», що стоїть неподалік, і за хвилину ми вже їдемо.

— Мабуть, вам теж не до смаку небезпечні ігри, — зауважую я.

— Мені до смаку смачні страви, Альбере. А якщо згадати, що вдома у нас лише холодна шинка…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

— Досить про вашого Сеймура, — кажу я з перебільшеним обуренням. — Він просто авантюрист.

І жадібно накидаюся на гусячий паштет.

— Ви невдячний тип, — заперечує Мод і в свою чергу налягає на паштет. — Судячи з того, що ви розповіли, Сеймур витяг вас із могили.

— Так. Після того, як спершу штовхнув туди.

— Але ж з вами нічого не трапилось! Що вам ще треба?

Кажучи це, вона відкушує великий шмат бутерброда й з осудом дивиться на мене.

— Ви мали б знати про те, що Мур ходить до Дейзі.

Жінка прожовує шматок, тоді каже:

— Можливо, ми про це й знали.

— Треба було знати також, що Мур прийде до Дейзі саме сьогодні.

— Може, знали й це.

— Отже, Сеймур свідомо підштовхнув мене в руки Мура, щоб я дав потрібні свідчення й допоміг Томасові у двобої і Райєном.

Дама не поспішає з відповіддю, вона бере ще один бутерброд і сумлінно жує.

— Гадаю, ваша підозра безпідставна. Мур з'явився о дванадцятій годині, а ви завітали до Дейзі о десятій. Ніхто не примушував вас перетворювати на оргію службовий візит.

— Яка оргія? Ви…

— Знаю, знаю, я фантазую. Тільки не уявляю, що може робити у Дейзі чоловік протягом двох годин, окрім як…

— Наче не знаєте, яка вона базіка.

— Мені відомі всі її чесноти. Саме тому я й згадала про оргію.

— Ні. Ви згадали, щоб виправдати Сеймура. Але не змогли. Сказати чому?

Вона ніяк не реагує на моє запитання, вся її увага зосереджена на скибці хліба й чашці молока.

— Тому що якби Сеймур не хотів, щоб я потрапив до рук Мура, він розпочав би свою рятувальну операцію трохи раніше, а саме — коли ми ще стояли біля будинку Дейзі.

— Це було неможливо, Альбере.

— Ви ж обіцяли бути «зовсім поруч»!

— Я й була зовсім поруч. За сто метрів од вас, у тому ж сірому «мерседесі». Тільки якщо ви думаєте, що шеф сидів поруч…

— Не уявляю, де він сидів.

— То й не кажіть зайвого. Він був у своїй машині на сусідній вулиці. Ми з ним підтримували зв'язок… Ви знаєте як.

Дама помиляється, вважаючи, що розвіяла мої сумніви, і я теж помиляюсь, сподіваючись, що вона підкине мені звинувачення проти Сеймура. Вона обожнює його. Аж не віриться!

— Зрозуміло, — киваю я. — Вам обом я зобов'язаний тим, що народився вдруге.

— Невже ви народилися вдруге? — дивується Мод, відпиваючи з чашки молоко.

— Що ви хочете цим сказати?

— Гадаю, що ви народжуєтесь принаймні вдесяте.

— Можливо, ви маєте рацію. Торгівля зброєю — небезпечна професія.

— Ви не торговець зброєю, Альбере, — заперечує жінка, дивлячись на мене спокійними темними очима.

— Атож. Офіційно я торгую скляними виробами.

— Ви взагалі не торговець, Альбере. Хіба що інформацією.

— Ще трохи — й ви зробите з мене агента Москви.

— Цього я не кажу. Але думаю, що ви все-таки чийсь агент.

— Вважаєте мене за свого колегу? Я мав би пишатися цим!

Мод відсовує тарілку й пильно дивиться на мене.

— Я дуже дрібна службова особа для того, щоб бути вашим колегою. Швидше ви колега Сеймура.

Вона якийсь час мовчить. І раптом холодно кидає:

— Іноді мені здається, що ви дуже схожі один на одного.

Спека триває два місяці, стовпчик термометра сягає за цифру «30», і газети пишуть, що такого гарячого літа не було вже сто років.