Рiднi дiти
Шрифт:
Коли б пам'ятати все, кожен ласкавий погляд, кожне привітне слово, кожен вияв уваги та доброзичливості і віддячити кожній людині за них!
От, наприклад, я ніколи не забуду стару лікарку десь на маленькій станції, вже за Волгою, де ешелон стояв кілька годин. Вона обійшла з медсестрою весь ешелон, вже сива, тонка, висока. Лагідними спокійними руками вона брала немовлят, і я їй довірливо дала Андрійка. Вона лишила вати, марлі, пляшечку з розчином протирати очиці і так само спокійно, ласкаво взялася до іншої дитинки. Коли б вона знала, як вона нам була потрібна в ті хвилини, нашим немовлятам, нашим малим дітям, які їхали вже десять діб. Хто кашляв, у кого була підвищена температура, у кого починалася дизентерія.
Я згадала Сашу і Надійку, моїх милих сестричок. Власне, Саша не сестра – давній друг, але ж недарма нас ще в інституті звали сестричками. Мабуть, вони обидві так само обходили ешелони або організовували від'їзд своїх малят яслами, дитячими лікарнями. Як вони там? Чи скоро я їх побачу? Я уявила розпачливе лице Саші: прибігла на вокзал, а нас уже нема.
Вони обидві жили в Харкові, і коли ми проїздили, я подзвонила з вокзалу: «Їдь швидше на вокзал. Захопи простинь на пелюшки для Андрійка і води, і води! Приходь, розповім…»
Але ешелон простояв лише двадцять хвилин. Вони, мабуть, обидві дуже турбуються про мене, про моїх дітей…
– І якій добрій душі спало на думку організувати таке святе діло,- сказала одна з жінок. – Така маленька станція, де, мабуть, і село, і лікарня не близько, а от подумали про нас, подбали. – І вона змахнула з очей сльозинку.
Ми переконувалися майже на кожному кроці, що про нас, особливо про дітей наших, думали і дбали…
У Челябінську в нас була пересадка з одного ешелона в інший.
Зала для чекання була особливо чисто прибрана, стояли квіти, і я одразу спитала в Тані: «Хіба яке свято сьогодні?» Але коли носій категорично відмовився брати гроші за те, що підніс речі, сказавши: «Ви не своєю охотою їдете. Ви дім рідний лишили», ми зрозуміли, що так стрічали евакуйованих – з України, з Білорусії, з Москви. Молоді дівчата запрошували до кімнати матері і дитини викупати Андрійка, показати його лікареві, запрошували до буфету пообідати, і ми відчули – ми не тягар, не біженці, ми у рідних у своїх, ми скрізь дома… І скільки хороших, чулих людей довелося зустріти!.. Зворушення виростало в глибоке почуття подяки всім, усьому радянському рідному народові.
От там, у палаті № 5, я відчуваю, що чогось не доробила, не довела до кінця, не прийшла зайвий раз – отак і лишилася порвана ниточка, а може, саме вона дуже потрібна…
…Ми вже акліматизувалися в цьому уральському місті, ми жили вже в своїй крихітній кімнатці, і Андрійко спав уже не в чемодані, як перший час, а в смішному дерев'яному ліжечку, яке ми виміняли за дві «булки хліба» – так тут казали на базарі. Я вже не провалювалася так ганебно на виступах, як перший час, коли раптом зупинялася і звичні українські слова лізли в роль. Я відчувала себе зв'язаною, я ловила себе на тому, що «старалася» для колег, і не почувала контакту з глядачами. І раз я сама чула, як одна артистка філармонії сказала іншій: «Я не розумію, за що вона має «заслужену» та ще й орден».
Але ж я не могла зробити «гордий вигляд» і покинути роботу в філармонії, куди влаштувалася в перші ж дні, не могла відмовитись від концертів, виїздів. Я мусила перебороти себе.
До справжньої гри мене повернули діти. Я виступала в Будинку культури, де відбувався ранок для школярів і вихованців ремісничих училищ, і мені так захотілося, щоб їм було цікаво, щоб вони прийшли сюди недаром після своєї важкої роботи.
Я згадувала наш чудесний київський ТЮГ і не думала вже про неприємного адміністратора філармонії, який звисока поглядає на мене і бере мене в ансамблі лише тому, що може на афіші написати коло мого прізвища «заслужена артистка
республіки, орденоносець»; я забула про колег, я вийшла на сцену, і, побачивши сотні цікавих очей дітей і підлітків, робочі їхні руки, – відчула себе легко і вільно і почала розказувати уривок з «Як гартувалася сталь».Яка буря оплесків знялася наприкінці, як викликали мене! Я читала на «біс» злободенні вірші Маршака і Михалкова, і для мене були нагородою за багато часу ці нестримні безпосередні вигуки, живі очі, сміх.
Навіть співачки не мали такого успіху, а то ж був завжди «гвоздь» нашої програми. Діти кричали: «Спасибі! Спасибі!» І я була така щаслива, ніби знову знайшла своє місце.
Адміністратор дивився на всіх з переможним виглядом – мовляв, бачите, як я все влаштував! – поцілував мені руку і сказав:
– Галино Олексіївно, не забудьте – у п'ятницю, суботу і в неділю ви теж зайняті – клуб Уралмашу, Віз, Шарташ.
Мене часто почали запрошувати на радіо: «У вас такий дитячий голос, – казали всі редактори і адміністратори, – такого травесті пошукати!»
Почали часто запрошувати на великі концерти, де брали участь наші кращі артисти, скрипалі, піаністи – лауреати всесоюзних і міжнародних конкурсів. Таня дуже сміялася, коли я їй розповідала, як у Радіокомітеті довелося репетирувати в одній студії з видатним, відомим усьому світові скрипалем. Я наговорювала плівку, а він репетирував концерт, і ми заважали один одному і сердилися на редакторів Радіокомітету, але за кілька хвилин ми зустрілися в знаменитій їдальні «Рів'єра» і примирливо один одному всміхнулися.
Я познайомилася з багатьма московськими і ленінградськими письменниками і подружилася із старою письменницею – автором багатьох чудових книг, якими ми з Андрієм захоплювалися. Мені ставало легше на серці, коли вона лаяла мене інколи нарівні з своїми дочкою і невісткою. «Зустріч з нею для мене – як подарунок, як усмішка», – писала я Андрієві.
…Цей лист повернувся, як і всі, він нічого не знав, як я там жила, яких хороших друзів зустріла, як мене і особливо Андрійка щиро полюбив старий бородатий уральський казкар і вся його родина.
Він називав мене «живушкою», і я обіцяла йому, як повернуся додому, на Україну, перекласти і розповідати дітям його казки про Урал. Я читала його казку про дівчину, яка наперекір усім і всьому чекає за-пропащого майстра Данила і працює за нього, – і мені здавалося, він навмисне подарував мені цю свою книгу. Щоб і я чекала, і вірила, і працювала… Дорогий наш «уральський дід»… Він так хотів, щоб я полюбила сувору красу тих гір, відчула життя заводів, здружилася з тамтешніми людьми. Усі свої вчинки я міряла одним – щоб не було соромно перед Андрієм, коли він після війни повернеться з фронту. Не опустити руки, працювати, не відставати від життя!
Це для того, щоб потім розказати Андрієві, докладно написати йому, я попросила друзів-письменників дістати квиток на сесію Всесоюзної Академії наук послухати Тарле – Андрій любив його книги. Тільки, мабуть, дивно було моїм сусідам: сидить на гальорці актриса, з підфарбованими віями і губами, слухає доповідь про радянську історіографію і потихеньку витирає сльози…
Але дома з дітьми я ніколи не плакала…
Я дуже часто виступала в госпіталях, і одна, і в бригадах, і от під Новий рік мене покликала до телефону сусідка Ніна Федорівна Рачинська. Це теж були чудесні люди! Та взагалі мені щастить в житті на друзів і хороших людей. Дід казав: «Нам пощастило – потрапити саме сюди, де ти зустрілася з такими прекрасними людьми, а сусіди – вони ж до нас, як до рідних. А скільки їм турбот і мороки з нами!» Це правда, турбот і мороки від нас, які не мали ні ложки ні плошки, було дуже багато! А телефон! Адже завжди мене викликали до телефону, і Ніна Федорівна завжди гукала мене без тіні незадоволення.