Рiднi дiти
Шрифт:
Але до Віри зайшов головлікар, у неї підвищилась температура.
Я пообіцяла приїхати незабаром ще, потихеньку попрощалася з усіма і пішла. Я ще дзвонила Наташі – питала про Віру, Сашу, Олю, про всіх. Але якось закрутилася з усім, з роботою. Таня захворіла, а потім дід – довелося його покласти в лікарню, і звідти він уже не вийшов…
Не те що години, не було вільної хвилинки, навіть до діда я не мала змоги забігати щодня, хоча мені дали на це перепустку. Але він не скаржився, він усе розумів, він казав:
– Ну, біжи, біжи швидше до дітей. Побачив тебе – і все гаразд. У мене все гаразд.
– Є лист від Андрія?
І я не могла йому збрехати.
– Коли б знати тільки. Одне тільки слово про нього. Ну, біжи, біжи до дітей. До Андрусика. До Тані.
Але той останній вечір я нікуди не поспішала. Я сиділа і тримала його за руку, і так він і вмер, ніби відійшов тихо і лагідно.
За містом на кладовищі я вибрала місце під високими соснами.
До мене підійшла молода, скромно, але охайно вдягнута жінка, заплакана, сумна.
– Ви дорого дали, щоб викопати могилу? – спитала вона. – Я бачила, ви домовлялися з могильниками… У мене вмерла дитина. І в мене нічого нема, щоб заплатити. Я загубила хлібні картки. Сюди йшла і загубила. Що мені робити? Я тут нікогісінько не знаю…
Вона була у розпачі.
– Хочете покласти в цю могилу? – сказала я і додала тихо, згадавши нашого дідуся: – Він дуже любив дітей…
…Він, справді, ніколи не минав жодної дитини, обов'язково, було, всміхнеться, скаже щось приємне матері.
– Яка я вам вдячна, – сказала жінка і заплакала ще дужче. – Я тут зовсім, зовсім сама.
І другого дня в могилу під високими трьома соснами опустили труну нашого дідуся і маленьку труну дитинки, і жінка плакала разом з нами.
Ми поверталися втрьох з кладовища. Жінка попросила дозволу зайти, колись до нас.
Незабаром вона зайшла до нас увечері.
– Як важко було з ним, – сказала вона і заплакала, – воно ж уже тут народилося, а без нього ще важче. В сто разів важче. Хоч я з ним була одна-однісінька.
– А де ж ваш чоловік? – спитала я.
– Ми з ним розійшлися, – відповіла вона, червоніючи, – та я не шкодувала за ним. Я дуже раділа дитинці – і от не доглянула, туберкульозний менінгіт. – І жінка заплакала ще дужче.
– Ну, ви тут не винні, – заспокоїла я її. – А звідки ви самі?
– Я з Білої Церкви, з-під Києва!
Ми лишили Полю – так її звали – пити чай, намагалися її розважити, хоч і самим нам було сумно.
Я розповіла їй про свою роботу, про виступи.
– Важко тепер жінкам, – сказала Поля. – От самі крутитеся.
– Хіба це важко? – заперечила я. – От я недавно виступала в жіночому госпіталі. – І я розповіла їй про палату № 5.
– Не знаю вже, що гірше, – сказала Поля, – чи отак поховати, як я, чи не знати, і, може, все життя не знати, що з твоєю дитиною.
Скільки, скільки було таких несподіваних зустрічей, скільки людей пройшло!
Незабаром мене послали з бригадою українських артистів і письменників по наших заводах, евакуйованих з України на Урал. Я приїздила і знову їхала. Недарма Новий рік зустріла на грузовику!
Але скрізь, де ми бували, я підбивала хоч двох-трьох товаришів
з бригади виступити в дитячому будинку, в школі. Мені було шкода дітей, які так героїчно трималися у важкі дні війни. І скрізь нові люди, нові зустрічі, і у кожного своє життя і горе, принесене війною – наше велике, спільне горе.Ні, я не забула своїх друзів з палати № 5. Я тільки довго не могла вирватися до них, а коли після якогось особливо довгого «турне» повернулася і подзвонила Наташі Малишевій, виявилося, що госпіталь перевели в інше місце. Вона обіцяла подзвонити, знову влаштувати зустріч…
Але тут мене викликали до Москви, на роботу в нашому українському радіо. Таня саме була з комсомольцями своєї школи десь далеко, на картоплі, і повернулася лише перед від'їздом. Я сама зовсім замоталася -з перепустками, квитками, Андрійком. Я не бачила більше вже ні Олі, ні Саші, ні Тоні-ленінградки, ні маленької Тоні-партизанки.
Ще одна несподівана зустріч зворушила по дорозі до Москви мене і Таню.
На одній невеличкій станції ми дивилися у вікно – я, Таня і малий Андрійко, наш «запорожець за Уралом», як прозвали його мої друзі-уральці. З уральською специфічною вимовою він уже базікав із сусідами і так цікаво дивився на весь світ своїми великими темними очима, що мимоволі привертав увагу всіх. Ми з Танею вже звикли до цього і не здивувалися, що на нього і на нас уважно дивиться з перону якийсь старий військовий. Мені завжди було приємно, коли військові дивилися на Андрійка – адже він теж був син військового фронтовика.
Раптом військовий підійшов ближче до вікна і, приклавши руку до кашкета, промовив:
– Пробачте, будь ласка, ви не з Києва?
– З Києва, так! А ви? Як ви пізнали? Ми стрічалися? – зраділа я.
– Ви Галина Олексіївна, коли не помиляюсь, – артистка ТЮГу,
– Так, так!
– У вас була дочка Таня…
– Ось вона! Оце ж вона!
– Це Таня?.. – Військовий хвилюючися скинув кашкета, провів рукою по сивому волоссі.
– Таня… це ви… я не пізнав… уже доросла… – раптом, схопивши Таню за руки, спитав, задихаючись: – Ви… не знаєте… де Ліна… Ліна
Косовська?.. Я ж її батько… ви ж були подруги… вчилися в одному класі.
– Ой! – скрикнула я. – А тепер ви куди їдете?
– Я був на фронті. Весь час. Тепер після поранення лікувався в госпіталі і повертаюся знову. Швидше скажіть, де Ліна?
– Ліна лишилася в Києві з матір'ю,- сказала я. Як мені сказати йому, що дружина його вмерла, а що Ліночку забрали в Німеччину!.. І яке я маю право ховати це від нього…
Начальник станції вже давав свистки, і поїзд поволі рушав.
– Ви більше нічого не знаєте, нічого? – питав Лінин батько і прискорював кроки, щоб іти поряд з вікном вагона.
Таня дивилася розгубленими очима і раптом крикнула:
– Ліну забрали… вона в Німеччині… Визволяйте Ліну! Косовський схопився руками за голову і захитався.
– Ой, що ти наробила, він упаде під поїзд.
Але його підтримували вже товариші, відтягли від поїзда, що прискорював рух… І він уже зник з очей, високий, сивий чоловік у військовому…
– Я не могла, не мала права не сказати, – промовила Таня з очима, повними сліз. – Хай, коли він вступить до Німеччини, скрізь шукає Ліну.