Рiднi дiти
Шрифт:
На руках у всіх були наколоті номери. Коли дітей переписували, вони завчено, механічно підносили руку з номером. Марина Петрівна ласкаво опускала її і казала:
– Не треба. Як тебе звуть? Як прізвище? Малеча не знала, не пам'ятала прізвищ… Допомагали старші. Плутали, сперечалися.
– Це ж тітки Федорки Виноградової хлопчик – її ще в Константинові спалили.
– Та ні, то вона навмисне сказала інше прізвище, – я знаю, ми жили поряд, – щоб не знали, що з партизанів. Вони не Виноградови – вони Бровки.
Марина Петрівна записувала всі можливі прізвища. Але інколи
– Це вже в Аушвіц її привезли без матері, і номер раніше накололи, а перевіряли ж тільки по номерах.
Без Леночки взагалі було б важко розібратися. Вона була найстарша, їй минав уже шістнадцятий рік. Якимось дивом навіть там, у таборах, вона виросла красивою, білява лагідна Леночка, «старша сестра» не тільки своїх рідних – Зіни, Іри і Льоні, – а всіх дітей.
З ними приїхала і Ліна Павлівна – «вихователька». Спочатку ніяк не могла добрати Марина Петрівна, хто вона, звідки і як з нею бути тепер. Вона радилася з начальством, і їй сказали, що Ліну Павлівну треба лишити в будинку, вона теж була в полоні і звільнена разом з дітьми. За цей час, поки їх привезли, вона всім порядкувала. Діти її слухали беззаперечно.
– Ліна Павлівна врятувала нашого Льоню і Ваню великого, – говорили діти.
Ваня великий був німий. Але Леночка сказала:
– Він раніше не був німим. Це ж із нашого села хлопчик. Я знаю його, він там в останні дні онімів.
– Ми його вилікуємо! – сказала Марина Петрівна. І поки що нічого не розпитувала. Вона знала, згодом вони все розкажуть, коли звикнуть до неї. Звикнуть, – страшно вимовити, – до волі!
Так, так, навіть Леночка.
– Піди на пошту, – сказала їй через кілька днів Ольга Демидівна. – Там для нас залишені газети і журнали.
Леночка спитала невпевненим голосом:
– А з ким я піду?
– Хіба ти не знайдеш дороги? Адже ми гуляли там. Ти ж не маленька, не заблукаєш. Отак прямісінько стежечкою.
Леночка якось дивно поглянула на неї, взяла доручення і пішла. Справді, це ж було зовсім недалеко!
Коло пошти її зустріла Марина Петрівна. Дівчинка йшла, всміхалася, а по блідих щоках текли сльози.
– Лено, що трапилося? – злякалася Марина Петрівна.
– Нічого, – ніяково почервоніла Лена. – Я сама йшла лісом… як вільна… сама йшла…
– Леночко, хіба ти не знаєш і досі – ти і є вільна, – обняла її Марина Петрівна.
– Я знаю… Не сердьтеся… Я одвикла… Я завжди на роботу під вартою ходила…
Коли будинок побілили, поставили ліжка, перевезли роздобутий з великими труднощами рояль і розвісили по стінах портрети, і, здавалося, помешкання набуло більш-менш затишного вигляду, Марина Петрівна перевела туди дітей з свого старого будинку. Кастелянша Олена Іванівна поспішаючи шила плаття і штанці для новеньких дівчаток і хлопчиків. На допомогу їй Марина Петрівна забрала з дачі Лену і Ліну Павлівну.
«Хай приїдуть як додому, – думала вона. – Лена зустріне їх як старша сестра. І Ліна Павлівна їх чекатиме і сама трохи призвичаїться».
Вони справді дуже допомогли їй обидві. Лена розвеселилася, шиючи плаття,
вона пригадувала зріст кожного – адже, власне, всі вони виросли на її руках, не тільки маленька сестричка Ориська, яка народилася вже під час війни і яку Лена, коли загинула мати, вигодувала буряками та картоплею! Вона шила і уявляла, які раді будуть діти одягти ці квітчасті легенькі платтячка!Ліна Павлівна наводила порядок, і там, де торкалися її легкі, тонкі руки, робилося затишніше і красивіше. От увіткне в простий глек червону гілочку з груші і зелену з ялинки, поставить цей глек на рояль, – і зовсім інший вигляд у залі!
– У вас є хто-небудь з рідних? – спитала її Олена Іванівна.
– Ні, нікого. Про батька нічого не знаю, а більше нікого нема, – відповіла вона і, мабуть, щоб не продовжувати розмови, додала, усміхнувшись: – Лена, Катя, Тоня – хіба мало!
Марина Петрівна щоранку оглядала будинок, усі кімнати. Ні, ні, ні, ще не так, як треба! Але коштів так мало! Знов іти просити у райвиконкомі, в Раді Міністрів, у міністра освіти!.. І вона йшла і доводила, що її дітям необхідно створити особливий затишок. Матінко рідна! Яким був її будинок до війни! Чого тільки там не було!
Коли б вона знала, що дітям він і так здасться палацом!
Тільки поки вони переїхали в цей палац, трохи не трапилася прикра історія.
Може, не треба було відправляти в місто одразу і Леночку, і Ліну Павлівну? Але ж там лишилися Ольга Демидівна і Марія Трохимівна. Вони мусили перевезти дітей врешті до їхнього дому!
«Яким це буде святом для дітей!» – думали виховательки.
Усе було закінчено, і дітям сказали:
– Ваш будинок уже готовий. Сьогодні ми переїдемо туди. Мовчанка і тиша були відповіддю.
– Вам приготували просторий будинок, в ньому багато кімнат, – вела далі, не розуміючи такої реакції, Марія Трохимівна. – Недалеко е школа, до якої ви ходитимете.
– Ми не хочемо туди їхати, – раптом сказав Льоня.
– Чому? Там буде куди краще, ніж тут!
– Нам завжди так казали, – похмуро вимовив Льоня, – коли перевозили і в Люблін, і в Аушвіц.
– Ми не поїдемо, – вигукнув циган Ілько і замотав чорною головою.
– Але ж, Льоню, там твоя сестра Лена, там Ліна Павлівна чекають усіх.
– Нам казали, нам завжди казали, – схопилася з місця Катя,-що нас чекають наші матері, а наші матері були давно спалені!
– А Лена бачила, – вигукнула Зіна, – сама Лена в концтаборі бачила, як гнали тисячу, ні, дві, три тисячі жінок уночі в пічку, вона сама бачила, але це було вночі, і всі жінки були пострижені і без одягу, без сорочок, вона нікого не пізнала!..
Справа явно ускладнювалася.
– Діти, – сказала якомога спокійніше і лагідніше Марія Трохимівна, – це ж було у фашистському концтаборі, а зараз ви в рідному Радянському Союзі. Ви ж самі розповідали, як Червона Армія визволила вас. Не треба згадувати того, що було. Я дуже рада, що тут, на дачі, вам подобається, але ж надійде осінь, зима, в цих будиночках навіть грубок немає… А там хороший великий будинок, близько школа, де ви вчитиметесь. Хіба вам було погано цей час з нами, що ви перестали нам вірити?