Рiднi дiти

дивитися всю виставу.

В антракті Ліна сама пішла в фойє і там, коло золотих рибок в акваріумі, зустрілася з Танею. Таня сяяла і променилася від якоїсь незвичайної усмішки.

– Правда, хороший Василько? – спитала раптом Ліна.

– Дуже хороший! – І, помовчавши, Таня спитала: – Ти вперше в цьому театрі?

– Вперше. Я дуже люблю театр взагалі і навіть боялася після Москви йти сюди.

– Ти багато бачила у МХАТі?

– О, майже все.

– Я теж дещо бачила. Мхатівці приїздили сюди. «Царя Федора», "Синю птицю».

– Ну, «Синю птицю» я бачила хтозна-скільки разів. А кого ти бачила у «Царі Федорі»?

І почалася розмова про улюблені п'єси, виконавців, і виявилося, що Таня хоча багатьох не бачила, але про всіх читала і знала дуже багато про театр.

Коли задзвенів дзвоник, Таня запропонувала:

– Ходімо до нас у ложу, там усі наші, ми розмістимося.

– Гаразд! – одразу погодилася Ліна, але зупинилася. – Незручно перед тьотею… Ти знаєш, після другої дії я прийду.

Вона справді прийшла до них у ложу після другої дії.

– От і Ліна! – привітно сказала Таня. – Сідай зі мною на стілець, ми не товсті з тобою, помістимося, і трошки нам поступиться своїм місцем Володя.

– Здрастуйте, – мовила Ліна, – я в захопленні від Василька, а ви?

– О, – багатозначно підвів угору палець Льонька, – не кажи цього при Тані, вона закохана в Василька.

– Справді? – спитала Ліна. І всі раптом почали сміятися, а Таня дуже почервоніла.

– Можливо, – призналася вона і, підморгнувши Льоньці, комічно в розпачі зітхнула.

Ліні дуже подобалося, що вони так просто всі тримаються, і, мабуть, там таки щось є, бо тільки Василько знову з'явився на сцені, як Таня вп'ялася в нього очима. Добре було б посидіти з нею десь у парку під каштанами і поговорити зовсім-зовсім відверто… Але сцена знову захопила всіх.

Василько сидить у тюрмі в пошматованій сорочці, охопивши тонкими руками коліна, зі скуйовдженим волоссям і палаючими сірими очима, він співає «Орлятко»:

Орлятко, орлятко злети вище сонця.

І крила над степом розкрий!

Навіки замовкли веселії хлопці,

Один я лишився живий.

Орлятко, орлятко, ти пір'ям блискучим

Проблисни й затьмар білий світ.

Не хочеться думать про смерть неминучу

В шістнадцять несповнених літ.

Голос тонкий, як у підлітка, ламкий і нерівний, бринить так проникливо і так бере за душу, що дівчата починають підшморгувати носиками.

– Лідо, Лідко, дай хусточку, – шепоче Роза. – Лідко, дай хусточку, я забула свою.

А із сцени лунає палко:

Орлятко, орлятко, товариш крилатий,

Бурятські степи у вогні.

На поміч ідуть комсомольці-орлята

Й життя повертають мені.

Орлятко, орлятко, ідуть ешелони.

Незламна Республіка Рад.

Бо є у орлиної влади мільйони

В бою непохитних орлят!

Таня не відриваючись дивиться розширеними очима на сцену, і мимоволі в темряві Ліна бере її за руку, і отак, міцно взявшися за руки, вони сидять до кінця…

«Я б теж хотіла так, як він, – подумала Ліна. – Коли б бути справжньою піонеркою! Чому в мене все не так?»

Вона згадала розповіді батька про громадянську війну, про боротьбу за Радянську владу.

Що робиться в театрі, коли Василька звільнено!

– Василько! Василько! – кричать і верещать сотні дітей. Хлопці стрибають через ряди, дівчатка з розмазаними сльозами на щоках пищать, як кошенята. Тут, у цьому театрі, акторів рідко закидають квітами. Але це непідроблене захоплення дорожче за найкращі квіти.

Василько вибігає ще і ще, але глядачі не хочуть розходитися. Нарешті гасне світло, і всі поспішають до гардероба.

Ліна побігла одразу до тьоті. Стали в чергу, одяглися. З Танею розминулися, але коли вийшли з театру, виявилося, що всі захоплені юні поклонниці і поклонники не хочуть розходитись.

– Ще на Василька подивимось, який він, – почула Ліна, як сказав маленький хлопчик, підштовхуючи товариша.

Коло службового виходу стояла і Таня з своєю компанією. «Ого! – подумала Ліна. – От тобі й Таня! Це мені подобається, слово честі!»

– Почекай, тьотю, в машині, я зараз, – кинула вона і підбігла до подруг.

В цей час двері відчинилися.

– Василько! Василько! Браво! – загорлали Льоня і Грицько, а на ганку з'явилася маленька тоненька жінка, в сірій білячій шубці, сірій шапочці, з великими сірими очима – Васильчиними очима. Вона усміхнулася якоюсь знайомою Ліні посмішкою, помахала всім привітно руками,- і раптом Таня кинулась їй на шию!.. Так, то була Танина мама – палкий Василько! Вони так і пішли обнявшись, а за другу руку Танину маму тримали Ліда і Роза разом, і Льоня і Володя йшли тут же, і ще ціла юрба хлопців і дівчат оточувала їх. Отак юрбою вони й пішли додому.

Ліна мовчки сіла в машину і промовчала всю дорогу, не слухаючи, про що говорить тітка.

Але з того дня почалася палка і щира дружба з Танею.

Яке це щастя, яка це чарівна радість – дружба!

Ліна думала: ні, Таня не відчуває так, як вона, Ліна. У Тані багато друзів, у Тані – мама. Маленька тоненька Галина Олексіївна. «Мама – мій найкращий друг», – казала сама Таня. Таня щороку їздить у піонертабір із своїми друзями. «Уся двірня», – сміялася вона. Але Ліна ревнувала недовго. Вони так тяглися одна до одної, що обидві одразу відчули: це вже справжня дружба, не просто подруги, як траплялося в дитинстві, інколи просто тому, що разом вчаться або близько живуть. Ні, їм цікаво було ділитися мріями, планами, думками про книжки, а інколи вони, побравшися за руки, бігали «в телячому захваті» по наддніпрянських парках, лазили по горах, спускалися до Дніпра. Вони любили вдвох ходити в консерваторію, на академічні концерти, і Таня завжди категорично відмовлялася від машини:

– Ну, що ти, чи у нас ніг нема! Мені стільки доводиться лежати! Взагалі, так повелося, що частіше Ліна бувала дома у Тані і дуже рідко Таня у Ліни. Ліна на це не ображалась. Дома у Тані було затишно і лагідно. Весела, сміхотлива мама, батько – теж, якийсь молодий, захоплений своєю працею журналіст.

Ліні все сподобалося одразу, коли вперше прийшла до них.

Багато книжок, дуже проста, затишна обстановка. Раптом з кабінету долинули звуки рояля.

– Ой, тато скінчив працювати! – скрикнула Таня і помчала до кабінету. За хвилину все змінилося.