Рiднi дiти

Отам, в Аушвіці, якось сірим ранком наказали вистроїти окремо дітей.

– Не дам! Не дам! – шепотіла Тонина мати.

– Не дам! Не дам! – кричала мати Петрусика, Тониного ровесника. Але наглядачка заговорила:

– Дикі люди. Ваших дітей перенумерують, то є порядок. Вони зараз повернуться.

Вони, справді, повернулися, і матері кинулися до них.

Діти плакали, стогнали, притулюючи до себе ліві ручки. Так, для фашистського порядку їм усім понаколювали номери на ручках… У багатьох руки поопухали. Що могли зробити матері?

Мати Петрусика сиділа й повторювала:

– Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять. Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять…

Це був номер її Петрусика.

Коли її спитали, чому вона повторює цей номер, вона, не повертаючи голови і похитуючись, як маятник, промовила:

– Щоб не загубити… Щоб не загубити… Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять… Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять…

Тоді й інші жінки почали заучувати номери своїх дітей, записувати їх на клаптиках паперу, на хусточках.

А другого дня повели перенумеровувати дорослих, навіть стару бабусю Василину, що лишилася з Ясиком.

– Хіба я втечу куди з моїми ногами, – казала бабуся Василина. Але й на її зморщеній, спрацьованій, висохлій руці накололи номер.

– Не дали вмерти вільною людиною,- заплакала вона.- З тавром у труні лежатиму!

Хіба вона уявляла, що не доведеться їй зовсім у труні лежати…

А мати Леночки, Зіни і Льоні Лебединських думала приховати Ори-сю. Їй же було всього кілька місяців.

Ні, і її взяли. Леночка кинулася до наглядачки, плакала, просила. Нічого не допомогло.

Навіть хлопчикові, який народився по дорозі, у вагоні, і тому накололи п'яточку, і він скоро помер…

Відтоді почалися перші свідомі, але туманні враження Тоні. Там, в Аушвіці, їй минув п'ятий рік, і їй запам'яталося навіки щось сіре, страшне. Сірі бараки, плац, колючий дріт…

– Не підходьте до нього, там електрика… – шепотіли матері. Інколи валив густий сиво-чорний дим – з найдальшого барака праворуч, і коли повівав вітер, страшний сморід линув звідти.

– Там лазня,- казали наглядачки.

– Знаємо, яка лазня,- шепотіли жінки. Вони не знали, але догадувалися, що там щось страшне.

Там, в Аушвіці, Тоня востаннє бачила матір… Та й усі діти…

Тоня навіки запам'ятала скорботні темні очі, худі руки – самі кістки, що стискували Тоню, і почорнілі вуста, які шепотіли:

– Остання моя… Єдина моя… Одна ж, як билиночка… Поряд ридала в розпачі Петрусикова мати:

– Ти без мене загинеш, ти загинеш без мене!..

А тьотя Лебединська не знала, кого й поцілувати найдужче: чотири біляві голівки притулилися до неї,- Лена, Льоня, Зіна і Орися.

– Бережіть Орисю, вона найменшенька, її ще тато не бачив.

– Ви йдете до лазні перед від'їздом,- казав комендант. Одні не вірили, а інші все ще вірили і знову й знову повторювали номери своїх дітей.

Де була тоді Світланка – Тоня не пам'ятає. Мабуть, теж плакала на колінах у тієї молодої жінки, як усі тепер, змарнілої і страшної.

Дітей знову посадили в вагон і повезли, повезли… І знову вони опинилися в концтаборі, знову за колючим дротом…

Малеча металася під ногами, безпорадна, жалюгідна; тулилися всі до старшої Леночки Лебединської.

Цей табір вже детальніше пам'ятає Тоня. Їй минув шостий рік, і вона ходила з усіма дітьми на роботу, на город якогось фашистського начальника.

Працювати було важко, одне невмолиме бажання володіло завжди дітьми – як би непомітно схопити хоч гнилий бурячок чи навіть сиру картоплинку.

Їм завжди нестерпуче дошкуляв голод.

Доглядачі пильно стежили, щоб ані шматочка не потрапляло дітям у рот. Проте хлопці інколи примудрялися заховати і принести навіть у табір, одразу ж поділити між усіма і в одну мить згризти…

Одного вечора всі з'юрбилися навколо Льоні Лебединського і Вані. Маленька Тоня, підвівшися навшпиньки, заглядала й собі серйозними темними очицями.

Раптом Катя, яка стояла на варті коло дверей, засичала тихо, але багатозначно:

– Т-ш-ш.

Це значило, що сюди направляється наглядачка. Усі кинулися врозтіч.

Ой, як боялася цієї Настасії Дмитрівни Тоня! Вона вже не раз потрапляла під її стек.

Дівчинка побігла що було сили в худеньких, як сірнички, ніжках в другий кінець барака. І трохи не впала. На неї налетіла інша дівчинка, яка бігла назустріч, майже такого росту, як Тоня, тільки білявенька, з блакитними очима. Мала злякалася, що спізнилася «на роздачу» буряка, і тепер дуже поспішала. Дівчатка зупинилися, подивились одна на одну і раптом розсміялися – в обох був такий скуйовджений кумедний вигляд!

– Ти куди? Там Настаська йде! – кинула Тоня, схопила дівчинку за руку і потягла в куток. – Як тебе звуть?

– Світланка. А тебе?

– Тоня. Т-ш-ш. Хоч би вона нас не помітила.

Вони притулилися одна до одної. Тоня хитро блимала очима з-під довгих вій, а Світланка усміхалася їй.

– Де ти спиш? – спитала Світланка.

– Т-ш-ш,- насварила їй пальчиком Тоня і, притиснувши до стінки, зовсім затулила її собою.

Хай уже, як проходитиме ця гадина-наглядачка Настаська, її одну побачить, а Світланку ні. Чомусь одразу шкода стало Світланки, яка всміхалася так, як ніхто в бараці. Адже в бараці та й в усьому таборі взагалі ніхто не всміхався. Навіть діти.

Зараз гроза минула… Наглядачка, огрядна, висока, з презирливо стуленими вустами, пройшла і не помітила двох дівчаток. Та їх, правда, важко було помітить. Їхні сірі, брудні, подерті халатики зливалися з сіро-брудними стінами, а личка теж були такі жовтаво-сірі, в зморшках, як у стареньких.

– Я сплю під тими нарами,- показала Тоня,- бачиш, за стовпом. Там не так дме. Там спали ще дівчатка, але їх забрали до лікарні, і, мабуть, вони уже там померли. Якщо хочеш, ти лягай коло мене і спи зі мною.

– Добре, я з тобою спатиму,- довірливо кивнула голівкою Світланка,- а то я так часто прокидаюся вночі і дуже боюся.

Вночі вони притулилися одна до одної. Тоня вкрила і «закутушкала» з усіх боків Світланку своїм халатиком і раптом згадала, як ще дома, вкладаючи спати, розповідала їм казки бабуся.

Діти просили:

– Розкажіть ще страшну.

І бабуся розповідала, а діти слухали, витріщивши очі.

– От я тобі зараз страшну казку розкажу,- запропонувала Тоня.

– Розкажи! – протягла з цікавістю Світланка, і Тоня почала розказувати про бабу-ягу – костяну ногу, лісовиків, мавок. Але дивно, вони були зовсім не страшними! Світланка сміялась, і Тоні зовсім не страшно було їх згадувати. Навпаки, всі ці лісовики, мавки, чорти і навіть баба-яга здалися милими і навіть рідними, бо нагадували дрімучі білоруські ліси, свою хату, яку Тоня пам'ятала наче крізь туман.