Рiднi дiти

– Що ви! – схопилася Лена. – Ваню! Ваню! Що з тобою?

– М-м-м,- замичав Баня і похитав головою.

– Не чіпайте його, не чіпайте його, – замахав руками Льоня. – Він відійде, він відійде!

– Тьотю, а ви бачили, як Настаська тікала? – спитала невгамовна Тоня.

– Бачила. Вже не повернеться! Уже нікого з фашистів нема в таборі, розбіглися, як пацюки.

– А як вас звуть, тьотю?

Дівчина знову усміхнулася, мабуть, на це незвичне «тьотю».

– Тьотя Ліна, – сказала вона. – Ліна Павлівна.

– Ліна Павлівна, – повторила Катя і цим ствердила друге ім'я, бо хоч яка змарніла, висохла, страшна, як усі, була ця дівчина, Каті не хотілося, щоб її звали «тьотею».

– Я вилізу, уже німців нема! – зашепотіла Тоня.

– Сиди на місці, – зупинила Катя.

Але й вона не витримала, вона вилізла разом з Тонею! За хвилину діти почули несамовитий крик:

– Наші! Наші! Це наші!

На територію концтабору вже бігли червоноармійці. Вони зупинилися…

Назустріч їм висипали діти. Та хіба це були діти? Це були тіні, страшні примари із старечими личками і курячими кісточками.

– Наші! Наші! – лепетали вони і простягали їм руки.

І червоноармійці брали їх на руки і притискували до грудей, як найрідніше, найдорожче. Мимоволі сльози наверталися на очі, але руки були зайняті, щоб змахнути їх, і сльози капали на ці страшні, старечі личка дітей.

– Дядю червоноармієць! Мене візьміть! – верещав п'ятирічний Владик Гончарін.

– Мене, мене! – аж захлиналася Світланка.

– І мене… і мене… – долинув слабкий голосок. Це ледь дочвалав побитий, знеможений Петрусик.

Літній вусатий червоноармієць узяв його на руки і обережно сів з ним на камінь. Легке, наче зовсім невагоме тільце хлоп'ятка здригалося, і дихання з сипом і хрипом уривчасто ніби тріпало маленькі груди. Але хлопчик намагався усміхнутись, він підвів руку і доторкнувся до вусів, до запорошеної щоки.

– Якщо побачите мою маму, – насилу вимовляючи слова, почав він, – скажіть їй, що я живий… А то вона, певне, думає, що я вже помер, і плаче… Ви їй скажіть… – І він сіпнувся ще і ще раз та так і застиг з заспокоєною усмішкою на почорнілих губках.

Вусатий літній червоноармієць так і лишився сидіти, тримаючи на руках закатованого хлопчика.

– Мами у нього нема, – раптом почув він. Коло нього стояли дві дівчинки.

У одної, здавалося, тільки темні великі очі й лишилися на обличчі, друга – трохи світліша.

Темноока серйозно продовжувала:

– Його маму спалили тоді, як і мою, і Світланчину… і у нас нікого нема… зовсім нікого. Ви гера Рудольфа і Настаську піймайте і убийте. Це вони Петрусика побили.

Червоноармієць встав, обережно поклав на камінь мертвого хлопчика, взяв на міцні руки обох ще живих дівчаток, притиснув до себе і сховав за їхніми голівками свою голову, щоб не видно було, як він плаче.

Отакі були перші роки дитинства Тоні і Світланки, двох подружок.

Спочатку не можна було розібрати, чи то білі гребінці хвиль, чи зграя чайок злетіла над морем.

Тоня мружила очі, і їй починало здаватися, що й на берег прилетіли й посідали білі чайки. Вона усміхалася сама до себе – то ж були діти в білих маєчках.

– Я теж наче чайка. Мабуть, люди на тому пароплаві думають, що я теж чайка. – Їй здавалося – от вона змахне руками, і руки стануть крилами, і вона полетить, полетить над морем, куди вітер пожене.

Але й змахувати руками було ліньки.

– Ні, не хочу. Тут так добре. Мабуть, сниться.

їй раптом ставало страшно. Що як це справді сниться? Що як усе їй приснилося-привиділося: і дитбудинок, і школа, і санаторій над морем, і всі ці діти в білих маєчках і синіх трусиках.

Пароплав прогудів і пройшов поважно далі. Куди він? Може, в чужі землі? Тоня здригається. «Чужі землі» у неї ще зв'язуються в думках з тією «чужою землею», на якій вона була. Їй здається, що скрізь поза межами рідної землі – страшно, темно і одні люди ненавидять і мучать інших. Ні, ні, вона нікуди не хоче. Коли б тільки хто знав, як їй добре тут!

Морські хвилі набігають, цілують, пестять камінці і біжать назад, наче граються. І щось усе гомонять-гомонять. Дрібні камінці враз засяють на сонці, ніби зрадіють, та враз висохнуть і чекають ще.

Тоні здається, що це її голубить море, і сонце, і небо.

Біля неї лежить Зіночка, і у неї такий вираз блаженства на обличчі, що навіть займати її розмовами не хочеться.

– Діти! Всі лягли на живіт! Мерщій! – командує вихователька, і всі повертаються, крім двох пустунів.

Тоня здивовано дивиться на них. Як це можна тут не слухатися? Адже Тоні навіть соромно стає, що так усі панькаються з нею і з кожним із дітей. От вона лежить тут на березі синього моря, маленька Тоня Мідян, і про неї всі піклуються. Тоні здається, вона всіх так любить!

Як Тоня хоче вчитися, щоб вирости і добре працювати! Ким?.. Вона не знає. Адже все цікаво, аби тільки добре робити. Може, вона буде новаторкою на заводі або учителькою, а може… може, вона писатиме книжки? Про це вона нікому не казала, навіть Світланці, вона їй тільки вигадувала безліч казок і різних історій. При згадці про Світланку в грудях стає тепло-тепло. Шкода, що нема її поряд, Світланки. Коли вони виростуть, вони ніколи не розлучатимуться, вони вдвох скрізь їздитимуть, вдвох працюватимуть. Вигадує завжди Тоня, а Світланка, звичайно, на все згодна. «І я!» – каже вона.

Тоня так замріялася, що не почула, як діти вже повставали і побігли під душ.

– Я зараз! Зараз! – закричала вона і наздогнала мерщій зграйку дітей.

Після душу йдуть додому – у санаторій, красивий білий будинок з колонами, балкончиками, верандами. Скрізь, на всіх балкончиках, по всіх стінах в'ється зелень, квітнуть рожеві і фіалкові квіти. «Наче замок у казці», – щоразу думає Тоня, коли дивиться на цей будинок, на кипарисову алею до нього.

На веранді вже чекає обід. Тоня і Зіночка серйозно і урочисто дали слово Марині Петрівні обов'язково поправитися, і тому, коли навіть не хочеться, вони з'їдають усе, нагадуючи одна одній про слово.

От тільки Зіна помітила, що Тоня не їсть шоколадних цукерок, які завжди дають на полудник.

– Я потім з'їм, – сказала Тоня, коли її про це запитала Зіна, і відвела очі вбік.

Зіна не дуже присікувалася. Так робить багато хто з дітей, а потім, уже лягаючи, щоб не бачила чергова няня, жують цукерки.

Але Тоня зовсім не їла цукерок. У маленькому чемоданчику, в якому ховалися листи від дітей, картинки, камінці з пляжу, зберігався і мішечок, пошитий з хусточки, і туди Тоня складала цукерки, щоб повезти їх у подарунок Світланці.