Рiднi дiти

Ми благаємо вас розшукати хлопчика».

Під цим листом підписів було багато – вихователька дитбудинку репатрійованих дітей, Герой Радянського Союзу, заслужена артистка республіки, лікар – завкафедри Охматдиту. Обозна – знайоме прізвище. Ну, її він добре знає і пам'ятає! Але вона не знає, що він тепер працює у відділі репатріації. Він не встиг дочитати решту листів, як задзвонив телефон.

– Це я, Валентина, – почув він голос дружини. – Я одержала листа від Олександри Самійлівни.

– Я також, – відповів полковник.

– Так ти, напевне, все знаєш. Я і маленька Валюшка приєднуємо наші голоси. Роби все, що зможеш. Почекай, Валюшка хоче тобі теж щось сказати.

Обличчя полковника враз проясніло, коли він почув радісний голосок:

– Тату, привези хлопчика!..

– От що, – сказав полковник, покликавши своїх помічників у справі репатріації, – негайно складіть списки дітей за цими листами. Адреса притулку у вас? Сьогодні ж поїдемо. Так, так. Машиною. Коли б хто знав там, дома, в Радянському Союзі, як по-дурному довго тягнеться ця справа. Переговори з представниками англо-американської зони, їхні безглузді зволікання. То нема керуючого таборами переміщення, то нема представників комісії, то будинок переїхав на інше місце.

– Я не розумію,- хвилювалася дома Валентина Дмитрівна.- Здається, так просто, батьки звертаються з проханням розшукати – перевіряють, де діти, і дітей віддають. Ні, треба ще довести, що це насправді батьки, що хлопчик або дівчинка справді росіянка, українка чи білоруска. І чомусь виходить, що всі або поляки, або німці, а наших і нема. Це ж треба звірами бути – не віддавати батькам дітей.

– Работоргівці кляті, – кидав суворо чоловік і знову й знову наполегливо починав розшуки, перевірки, домовляння з англо-американськими властями.

– Так, завдала тепер ще клопоту Олександра Самійлівна! Хлопчик Ганс… прізвище йому самому невідоме, а змінили тоді, коли він був ще зовсім маленький. Як його знайти? На фото йому один рік. Але треба вжити негайних заходів. Треба його розшукати!

– Треба розшукати! – твердо сказав його найближчий помічник- молодий капітан Олександр Васильович. – Ідемо сьогодні ж до Любека! Коли б поглянути на всіх цих дітей! Я б уже їх пізнав – даю вам слово. Коли б тільки поглянути!

* * *

Коли б поглянути на всіх цих дітей… Здається, зараз вони сплять в похмурих кімнатах. Хлопчики і дівчатка. На нарах в два поверхи. Здається, вони сплять – бо тільки почули вони беззаперечне «Schlafen»[13], як всі, одразу всі закрили очі: Юріс, Петер, Валдіс, Грегор, Ганс… інші хлопчики.

Юріс, Нетер, Валдіс, Грегор, Ганс та інші хлопчики – вони всі розмовляють німецькою мовою і пам'ятають себе лише в похмурих, майже порожніх кімнатах, в сірому однаковому одязі, вони все роблять по команді директора містера Годлея, фрау Фогель, лікаря гера Хопперта, міс Джой та інших наглядачів. Хто найстрашніший між ними? Вони всі саджають у карцер, лишають без обіду – без тієї миски злиденного супу і шматка чорного хліба, вони не дозволяють покараним за найменшу провину виходити погуляти. Все-таки приємно погуляти, вони ж не бачили нічого іншого, крім цього чахлого саду, якщо можна назвати садом три підстрижені липи і доріжку, обсаджену підстриженими кущиками люгуструма і зовсім порожнім плацом, на якому вранці діти роблять гімнастичні вправи. Проте це все-таки розвага в похмурому житті сирітського дому. Щосуботи і щонеділі їх водять до церкви, і фрау Фогель суворо забороняє по дорозі дивитися по сторонах, дивитися на зустрічних, розмовляти між собою. Патер каже нудні і суворі промови і нізвідкіля жодної усмішки, жодного теплого променя уваги і любові.

Але діти – скрізь діти, їм хочеться погратися, побігати, навіть коли за це карають. Найчастіше попадає Гансу, світловолосому синьоокому Гансу, якого все цікавить і який навіть вилазив на паркан і дивився вздовж вулиці, поки його за ноги не стягла, за наказом фрау Фогель і міс Джой, служниця Гертруда. Йому тоді спустили штанці і боляче побили. Але за кілька днів Ганс знайшов іншу розвагу. В кутку подвір'я під ринвою він знайшов поранене горобеня. Воно ледве дихало, і крильця тріпотіли зовсім-зовсім помалу. Ганс взяв його на руки і притулив до щоки, почав гріти своїм диханням, потім притулив до губ і якось мимоволі поцілував.

…А його самого тут ніхто ніколи не цілував… Та він і не думав про це, він, мабуть, і не знав про це, що таких, як він, семирічних хлопчиків можуть цілувати, пестити – він забув давно про це… Адже йому не було ще трьох років, коли його відірвали від бабусі Василини. Він стояв замислений, зворушений якимось незнайомим теплим почуттям і не помітив, як коло нього хтось став. Він злякано сховав пташеня за пазуху.

– Дай і нам, покажи! – почув він.

Він повернувся і заспокоївся. Коло нього стояла Лінда з маленькою Ірмою. Лінда була старша за нього, їй минав уже дев'ятий рік, але чомусь гралася з ним, може тому, що їх завжди перевозили разом з будинку в будинок. Маленька, худенька Ірмочка потрапила до них недавно, і Лінда одразу взяла її під свою охорону. Вона взагалі була дуже енергійною дівчинкою – може, ще й тому дружила з непосидючим, цікавим до всього Гансом. Вони завжди щось вигадували. А Ірма теж одразу потяглася до неї. Тільки перший час, коли привезли її, вона звала Лінду Ліною…

– Покажи! – попросила і вона. Ганс тихенько вийняв пташеня.

– Тільки не чіпайте, воно покалічене, бач, ніжка поламана.

– Треба зав'язати, – сказала Лінда. – Де ж тільки взяти ганчірочки? А що як я відірву малесенький, зовсім малесенький клаптичок від сорочки? Ніхто ж не помітить?

Сорочка була з такого грубезного полотна, що відірвати було неможливо.

– Я відірву кінчик зав'язочки від фартуха! – швидко вирішила Лінда. – Тримай, Гансе. – Трісь!

О, жах! – замість маленького кінчика відірвалася вся поворозка..

– Ой, що ти тепер робитимеш? – злякався Ганс. – Увечері фрау Фогель побачить і покарає тебе.

– Нічого, – помотала головою Лінда, – давай пташеня, ми зав'яжемо йому ніжку. Бідне, моє маленьке. – Вона так само пригортала пташеня до своїх щік, гріла в долонях, як це робив за кілька хвилин до того Ганс. І маленька Ірма гладила його пальчиком.

– Знаєте що, – сказав Ганс, – треба насмикати травички і зробити йому кубелечко, і воно житиме з нами.

– Хай живе з нами! – попросила і Ірма.

– І замість того, щоб літати скрізь, де захоче, воно житиме в сирітському домі за високим парканом… – сумно сказала Лінда.

– Ні, воно видужає і полетить, – переконано сказав Ганс, – а коли воно не зможе перелетіти паркан, я злізу туди і пущу його зверху летіти. Я ж уже лазив.

– Ти забув, як наказали тебе побити, а Гертруда це зробила?

– Ну і що з того? – уперто майнув білявим чубом Ганс. – А за обідом треба приховати шматочок хліба і принести йому. Тільки не треба нікому казати.

Так і вирішили. За обідом Лінда якось запхнула фартух, і ніхто не помітив, як він теліпається, без однієї поворозки. Але міс Джой помітила, що троє дітей побігли одразу після обіду на подвір'я і сховалися в ну точку між сірою стіною будинку і високим глухим парканом.

Нечутними кроками, як хитра кішка, що полює на необережну пташку, вона наблизилася до дітей. Кістлява, з конячим довгим обличчям і конячими жовтими великими зубами, вона не мала нічого привабливого, нічого жіночого в собі, до дітей вона ставилася гребливо, як до якоїсь шкідливої комашні. Вона була до пари фрау Фогель з її запеклою ненавистю і люттю до цих дітей.