Рiднi дiти

Молодший з цих трьох сказав щось сивому не по-німецькому, але якою мовою?

Лінда вловила знайомі слова, та всього зрозуміти не могла. Вона вся стрепенулась, повернулася до них обличчям.

Молодий поглянув на неї уважно, ласкаво, – ніхто так не дивився тут на них! – і спитав повільно, чітко, тою рідною, майже забутою мовою:

– Як вас звуть, діти?

І тоді дівчинка подалася трохи до них і сказала те, чого ніколи тут не казала, бо колись давно її за це дуже побили, – сказала поволі – інакше вона не зуміла б.

– Мене звуть Ліда, а його Ясик. Ми з Радянського Союзу.

– Ви чуєте, чуєте? – грізно промовив сивий. – Діти самі кажуть. Це ті діти, яких ми шукаємо. – Прошу запротоколювати – Ліда і Ясик з Радянського Союзу.

– Вони збожеволіли, – закричала фрау Фогель. – Це пропаганда! їх підмовили!

– Хто? Коли? – обурився молодший. – Адже вони у вас за сьома замками, до них нікому і пробратися не можна. Не дім для дітей-сиріт, а в'язниця для тяжких рецидивістів.

– Спокійно, – сказав сивий. – Для нас ясно, що це радянські діти, навіть більше – ми знаємо, що матері розшукують їх, – звернувся сивий до начальника і його прибічників, – ми одержали листи їхніх матерів.

– А прізвища, їхні прізвища? – заверещала фрау Фогель. – Спитайте їхні прізвища.

– Як твоє прізвище, Лідочко? – спитав знову молодий. Але що могла сказати Ліда?

– Я не знаю… – сказала вона, почервонівши і схиливши голову.

– Я не знаю, – повторив і Ясик.

– А ти не пам'ятаєш такого прізвища – Климкович? – Ні… не пам'ятаю…

– А як звуть твою маму, Ясик?

– Я не знаю. Моя мама вмерла, я її не бачив, – сказав хлопчик так, як його вчили всі ці роки.

– Бачите, бачите, – торжествувала фрау Фогель, – вони не можуть пам'ятати, бо цього ніколи не було. А про те, що її звуть Лідою і його Ясиком, – їм хтось наплів. Ідіть, дітки, спокійно, вас ніхто не забере від нас. Ми не віддамо.

Але діти вийшли з кабінету ще смутнішими, ще переляканішими, ніж зайшли туди.

А Юріса і Грегора забрали з собою троє радянських військових. І Юріс сказав під секретом дітям: – Я не знав – а я Юрко, а Грегор – Грицько, і у нас є мами в Радянському Союзі, і ми туди їдемо.

– Там страшно, в Радянському Союзі, – сказав Петер.

– Брехня! – раптом осмілів Юрко. – Коли там мама, так мені вже не страшно. А ці офіцери – хіба вони страшні? Мені тут страшно.

І вони поїхали, одразу поїхали веселі і щасливі, бо про них справа вже тяглася більше року – лише вони про це не знали, і тільки зараз, нарешті, їх вирвали з пазурів «добрих» англо-американських вихователів.

А Ліда і Ясик стояли розгублені, пригнічені.

От уже й шум машин завмер… А вони все ще стояли мовчазні, ніби скам'янілі.

– Так ви з Радянського Союзу – Ліда, Ясик? – раптом почули вони голос, якого боялися найдужче в світі.

Над ними стояв сам директор сирітського дому.

– В карцер! – гримнув він раптом. – Там вони забудуть ці казки. На хліб і воду.

Але ні, вони не забули, – вони тепер вже твердо знали, звідкіля вони.

З карцера вони вийшли через три дні.

– Ми теж з Радянського Союзу. Ми теж поїдемо. Я і Ясик, – сказала вперто Ліда ровесницям-дівчатам.

– А я? – спитала маленька Ірма.

– Ти ж німка. Ти у себе дома, – сказав хтось із старших дівчат. – А вони ні. А може, й ми не німці, тільки не знаємо.

Ірма сумно опустила голівку.

– А пам'ятаєш, – нагадала Ліда Ясику, – Грегора і Юріса теж колись викликали, давно-давно вже, ще зимою, а от забрали тільки зараз. Може, ті троє ще приїдуть і таки заберуть нас. Вони не повірили ні фрау Фогель, ні містеру Годлею. Вони не забудуть про нас. Вони ще приїдуть.

І ця мрія, ця впевненість додавала сили цим маленьким, забитим, заляканим істотам.

Звичайно, ті троє не забули. Полковник Навроцький, капітан Олександр Васильович і лейтенант-перекладач, якого звали просто Вася, бо він був зовсім молодий, були твердо переконані: так, це і є ті самі Ясик Климкович і радянська дівчинка Ліда, прізвище якої поки що невідоме. Але це радянські діти. Їх треба лише вирвати з-за цих грат.

– І хто виховує їх! – обурювався Олександр Васильович. – Запеклий фашист Хопперт, зрадниця Фогель, помісь німецької фашистки і української націоналістки – адже її чоловік український націоналіст. Така покруч! Ця жахлива американка і зовсім діккенсівський містер Годлей. Як довести перед усім світом, що ці злочинці не мають права приторкатися до дітей, а не те що вершити їхню долю. Треба негайно зв'язатися з вищою владою англо-американської зони.

Валентина Дмитрівна була в курсі всіх справ. Вона тільки не могла зрозуміти, як так – злочинців виявлено, дітей знайдено – як же не закінчити цю справу? Так само не міг примиритися ні з яким зволіканням молодий, гарячий Вася.

– Треба швидше туди знову поїхати, в це зміїне кубло. Ви ж уявіть, що вони можуть зробити з цими дітьми, з нашими дітьми. О, я певен, що не тільки в Ліди і Ясика, – у половини з них зовсім інша національність, ніж значиться в списках. І у доброї половини є батьки, які розшукують їх, чекають їх, страждають.

Ні, ніхто про них не забував. Не забували про цих дітей ні в Москві, ні в Києві, ні в Мінську. Радянські жінки друкували в газетах і передавали по радіо листи до англійських і американських жінок-матерів: «Поможіть повернути наших дітей». І Ліна Павлівна, і Галина Олексіївна писали Каті: «Скажи обережно Олі Климкович – здається, Ясика знайшли, але ще не вирвали звідти. З ним якась наша дівчинка Ліда, але її прізвище встановити важко. Цією справою відає особисто полковник Навроцький. Хай негайно Оля напише посвідки, завірить і надішле йому, зразки посилаємо».

Здається, у полковника Навроцького були вже всі потрібні докази з приводу Ясика.

– Сьогодні ми напевне привеземо його, – сказав Олександр Васильович схвильованій Валентині Дмитрівні, яка знову проводжала їх, тримаючи на руках кругленьку веселу Валюшку.

– Прямо до нас. Прямо до нас, – наказувала вона чоловікові, – я приготую обід, спечу пиріг. Дитинка моя ріднесенька, скільки вже без батька і без матері у цих недолюдків. Може, і дівчинку вам пощастить вирвати. Васю, – звернулася вона до хлопця, – та ти б викрав її, чи що, разом з Грицьком, – вона показала на шофера.

– Оці мені жінки, – похитав головою полковник. – Ну що ти кажеш, Валентино?

Вони поїхали, а Валентина Дмитрівна заходилася по господарству. Справді, треба все приготувати як слід. Удень з Валюшкою вона пішла до крамниці, купила гарний хлоп'ячий костюмчик, білизну, іграшки. «Яке щастя матері, нарешті», – думала вона. На вечір все було готово. Обід, пиріг з літерою «Я», квіти, костюм, великий м'яч. Такий самий, як у Валюшки, конячка з пушистим хвостом і гривою. Який хлопчик не любить конячки?