Дійові особи

Роберто Зукко

Його матір

Дівчисько

Її сестра

Її брат

Її матір

Старший пан

Гожа дама

Парубійко

Нетерплячий молодик

Перелякана повія

Інспектор-меланхолік

Інспектор

Комісар

Перший охоронець

Другий охоронець

Перший поліцай

Другий поліцай

Чоловіки, жінки, повії, молодики, голоси в’язнів та охоронців.

Проказавши

другу молитву, ти побачиш, як сонячний диск розтягується і з нього випинається фалос, зароджений вітрами; і якщо повернешся лицем на Схід, він теж зміститься туди, а якщо повернешся лицем на Захід, він піде за тобою. (Обряд Мітри, частина Великого Паризького Папірусу. Навів Карл Юнг в останньому інтерв'ю Бі-бі-сі).

I. Втеча

Дорога для обходу в'язниці, на рівні даху.

Дах в'язниці, від піддашшя до гребеня.

Пора, коли охоронці, приспані тишею і втомлені видивлянням у пітьму, нерідко стають жертвою галюцинацій.

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Ти чув якийсь галас?

ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Ні, нічого.

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Завше ти нічого не чуєш.

ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: А хіба ти щось чув?

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Ні, але таке враження, ніби чути було галас.

ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Так ти чув чого чи не чув?

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Вухами не чув, але за ідеєю галас був.

ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: За ідеєю? Не вухами?

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Що ти за людина без дієва? Ніколи нічого не чуєш і нічого не бачиш.

ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Нічого не чую, бо нічого чути, і нічого не бачу, бо нічого бачити. Ми стовбичимо тут даремно, бач уже й до сварки недалеко. Даремно, зовсім даремно; безглуздя — оці рушниці, німі сирени, наші розплющені очі, тоді як у цю добу очі в усіх людей заплющені. Еге ж, як на мене дурне діло — витріщати очі, коли навколо ані лялечки, нашорошувати вуха, коли довкола ані звуку, бо о цій порі нашим вухам ліпше слухати гомін нашого внутрішнього всесвіту, а нашим очам милуватися нашими внутрішніми ландшафтами. Ти віриш у існування внутрішнього всесвіту?

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Вірю, що наше перебування тут необхідне, ми тут на те, щоб перешкодити втечі.

ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Про яку в біса втечу ти говориш? Це виключено. Тюрма обладнана за останнім словом техніки. Найкрихітнішому в’язневі не втекти. Хоч би був завбільшки й з мишеня. Ну, пробереться крізь великі решітки, а за ними знайде дрібніші, такі, як друшляк, пролізе туди, а далі ще тонші, мов сито. Щоб пройти крізь них, треба розтектися якоюсь рідиною. А в’язень, ладний ножем вдарити, рука, здатна задавити — це тобі не м’яка водиця. Навпаки, вони мають бути важкі та тверді. Звідки, по-твоєму, з'явиться в когось ідея ножем ударити чи задавити голіруч? Спершу ідея, а потім готовність її втілити?

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Та звідки ж? Із простісіньких хитрощів.

ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: От я вартую вже шість років і все приглядаюся до вбивць, дошукуюся, чим вони різняться від мене, тюремного охоронця, не гідного ножем вдарити чи задавити, не гідного навіть замислити щось таке. Міркую, прикидаю, навіть слідкую за ними в душовій, бо чув, буцімто вбивчий інстинкт таїться у природі. Тих цюцюрин я бачив не менше, як шістсот, і всі вони, їй-богу, різні: великі, маленькі, тоненькі, зовсім дрібненькі, округлі, видовжені, трапляються серед них і дуже здоровецькі, але з цього нічого не випливає.

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Кажу тобі — з хитрощів. То ти щось бачив.

Показується Зукко, ступаючи гребенем даху.

ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Ні, нічого.

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Я теж, хоча ні, стривай, я нібито щось бачу.

ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Ага, на даху нібито якийсь тип маячить — це й мені ввижається. Це все з нашого недосипу.

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Справді, що йому там, на даху, робити, цьому типові? Що не кажи, а заплющувати очі, спрямовуючи їх у наш внутрішній світ, таки корисно.

ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Мені навіть привиджується, нібито це Роберто Зукко, отой, кого сьогодні по обіді за вбивство рідного батька запроторили. Що за звірюка, що за дикун!

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Роберто Зукко? Вперше чую це ім'я.

ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Так тобі видно цього типа чи тільки я його бачу?

Зукко так само спокійно пробирається дахом

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: По ідеї, когось видно. Але що то?

Зукко поволі зникає за димарем

ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Чорт, це ж в’язень тікає!

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ: Твоя правда, чорт, це втеча.

Рушничні постріли, прожектори, сирени.

II. Матеревбивство

Матір Зукко, у нічній сорочці перед замкненими дверима.

МАТІР: Роберто, моя рука на телефоні, я знімаю слухавку і викликаю поліцію.

ЗУККО: Відчиняй!

МАТІР: Дзуськи!

ЗУККО: Ось я у двері садону і вони, сама знаєш, впадуть, тож не дурій!

МАТІР: Гати, висаджуй, пришелепуватий недоумку, двері — всіх сусідів сколошкаєш. У буцегарні тобі було б безпечніше, а тут попадешся їм на очі — вони тебе лінчують: батьковбивцям завжди знаходилася кара. Навколишні собаки, і ті на тебе зуби шкірять.

Зукко гупає кулаками у двері.

МАТІР: Як же це ти втік? Що це тюрми стали?

ЗУККО: Я за грати як і попадаю, то лише на кілька годин. Не більше. Нумо, відчиняй: якомусь п’яничці, і тому б терпець урвався. Відчиняй, а то я всю халупу розсаджу!

МАТІР: Чого тобі треба? Якого біса ти повернувся? Бачити тебе не хочу, не хочу — чув? Не син більше ти мені, та й все. Віднині ти не існуєш для мене, для мене ти не більше, як помийна муха.

Зукко висаджує двері.

МАТІР: Роберто, не підходь!