Роберто Зукко

ХАЗЯЙКА: Принаймні, тепер цей хлопець пропащий.

V. Братан

Кухня.

Злякане, приперте до стінки дівчисько.

БРАТ: Не бійся, пуцьвірінку. Я тебе не скривджу. Твоя сестра ідіотка. Звідки вона взяла, що я дам тобі прочухана? Тепер ти жінка, а жінок не гоже лупцювати. Я люблю жінок і віддаю перевагу саме їм. Це куди краще, ніж молодша сестра. Це просто нудота — молодша сестра. Постійно стежити за нею, пасти її поглядом. А що пильнувати? Її незайманість? Скільки можна стерегти сестрину незайманість? Увесь час, що я витратив на стеження за тобою, це марно згаяний час. Мені шкода цього часу. Шкода кожного дня, кожної години, згаяної на це пильнування за тобою. Дівчиська на те й дівчиська, щоб їх справили. Тоді старші брати мають спокій, їм уже не треба за ними глядіти, вони проводять свій час за чимось іншим. Особисто я дуже радий, що ти віддалася якомусь муж лану; тепер я матиму спокій. Ти йдеш своєю дорогою, а я своєю. Не тягтиму я тебе більше за собою, мов якесь ядро. Ходімо, вип'ємо келишок зі мною. Вчися тепер не спускати очей додолу, не червоніти, дивитися сміливо на хлопців. Усьому цьому край. Стань зухвалою. Піднеси голову, дивись на шпану, стромляй очі в очі, це їм до вподоби. Бути скромницею більше ні до чого. Веселись, дівулю, на повну витягу, лови кейф. Зривайся з котушок, зв’яжися з повіями з Маленького Чикаго, стань сама повією: заробляй бабки і більше не сиди на шиї ні в кого. І, може, віднині я здибатиму тебе по барах, де клеять клієнтів, подаватиму тобі знак і ми станемо братаном і сеструхою бару; це не така нудьга і як-не-як уже більша розвага. Годі-бо очі стромляти в землю, годі, пуцьвірінку, стулювати ноги — це більше ні до чого. Принаймні, шлюбові тепер край. Заради шлюбу варто було тебе пильнувати, варто було несміливо хнюпити очі аж до дня весілля, а тепер шлюбові кінець, та й усьому іншому кінець. А заодно, за одним махом і всьому кінець: сім'ї, твоєму батьку, твоїй ненці, твоєму братанові; і мені на це начхати. Отець твій з горя хропе, а ненька твоя плаче; залиш їх плакати і хропти, і йди з дому. Можеш завести собі діток: нам байдуже. Можеш їх не заводити — нам теж байдуже. Можеш робити що хочеш. Я перестаю глядіти тебе і ти перестаєш бути дівчиськом. Ти робишся людиною без віку; можеш мати п’ятнадцять або п’ятдесят років — це все одно. Ти жінка і всім чхати на це.

VI. Метро

Під афішею з написом «Розшукується», з портретом Зукко у центрі, але без імені, сидять на лавці пліч-о-пліч, на одній із станцій метро, після години закриття, літній пан і Зукко.

ПАН: Я людина вже літня і спізнився з причини, що в голові не вкладається. Я встигав на останній потяг метро, аж це на перехресті цього лабіринту переходів і сходів не впізнав своєї станції, а я ж тут сідаю так регулярно, що гадав, ніби знаю її не гірше, ніж власну кухню. Проте сном-духом не відав, що за цими коридорами, якими я ходжу щодня, ховається темний світ тунелів, невідомих напрямків, які я волів досі нехтувати, але в які з дурної неуважності тепер загнався. Світло гасне раптово і зостаються лише вогні цих блідих ліхтариків, про чиє існування я й гадки не мав. От я й рушив прямо перед собою, куди очі гляділи, якомога швидше, а це для такого літнього чоловіка, як я, аж ніяк не прогулянка. І коли в кінці довжелезного нерухомого ескалатора, здається, угледів вихід — на тобі, там красується величезна решітка, доступ перекритий. І ось я тут, у такому паскудному становищі, яке тільки можна придумати для людини мого віку, покараний за свою неуважність і повільну ходу, в очікуванні не знаю вже там чого та й не дуже хочу знати, бо такі сюрпризи у моєму віці перетравити нелегко. Вочевидь, світанок, атож ось чого я чекаю на цій станції, знайомій мені не гірше, ніж моя кухня, і такій зараз страшній для мене. Безперечно, я мушу дочекатися, коли ввімкнеться звичне освітлення і пустять перший потяг. Але на душі коти шкребуть, бо не знаю, як я після цієї химерної пригоди сприйматиму денне світло, та й ця станція навряд чи виглядатиме так, як раніше. Я не зумію більше нехтувати цими блідими ліхтариками, які досі для мене не існували; до того ж ця безсонна ніч може геть змінити моє життя, я ніколи не страждав безсонням, а тепер усе має піти шкереберть — дні більше не чергуватимуться з ночами, як це було раніше. Мене це все страшенно непокоїть. Але ви, юначе, а ноги у вас прудкіші і свідомість ясніша, атож, я бачу, що погляд у вас ясний, а не мутний і дурний, як погляд у такого літнього чоловіка, як я. Ви навряд чи могли втрапити у пастку цих переходів і закритих решіток; де там, хай навіть буде закрита решітка, молодик із такою ясною головою, як у вас, пройде її, мов та краплина води крізь цідилку. Ви тут працюєте уночі? Тоді поговоріть зі мною, мені буде якось спокійніше.

ЗУККО: Я хлопець, пане, нормальний і розважливий. Я ніколи не муляю очей собою. Хіба б ви мене зауважили, якби я не сидів з вами поруч? Я завжди вважав, що найкращий спосіб жити спокійно — це бути прозорим, мов шибка, мов хамелеон на камені, проходити крізь мури, не мати ні кольору, ні запаху; щоб вас пронизував погляд людей, бачив за вами інших людей, так нібито вас і немає. Бути прозорим — завдання нелегке; це ремесло, це наша давня-прадавня мрія ставати невидимим. Я не герой. Герої — це злочинці. Немає таких героїв, чий одяг не червонів би від крові, і ця кров у світі єдине, чого не можна не помітити. Кров — річ найвидніша у світі. Коли землю вкриє мла кінця світу, залишиться повік закривавлена одежа героїв. Ось я закінчив школу, я був добрим учнем. Коли ти звик бути добрим учнем, відступати назад не годиться. Я записався до університету На лавах Сорбонни моє місце гарантоване, гарантоване серед інших добрих студентів, серед яких я нічим не вирізняюся. Присягаю вам, для навчання в Сорбонні треба бути добрим студентом, скромним і невидимим. Це не те, що з цих периферійних університетів, де вчиться шпана і ті, хто вдає з себе героя. Коридори мого університету мовчазні, і по них снують нечутні тіні. Ось завтра я йду на мовний курс. Завтра — це день мовного курсу. Я буду там невидимий серед невидимих, мовчазний і уважний у густому тумані буденщини. Ніщо не може змінити, пане, перебігу подій. Я схожий на потяг, що любісінько котиться рівниною, і ніщо не змусить його зійти з рейок. Я мов той гіпопотам, що важко вгруз у твань і поволі суне вперед, і ніщо не в змозі звернути його на манівці чи збити з узятого ним курсу.

ПАН: Завжди можна вибитися з колії, юначе. Тепер я знаю, що вибитися з колії здатне все що завгодно, і будь-коли. Я вже старий, я, приміром, вірив, що знаю світ і життя не гірше, ніж мою кухню, і маєш — ось я поза світом, о такій годині, яка позбавлена будь-якої пори, під цим примарним світлом, а головне — ти тривожишся, що ж воно буде потім, коли ввімкнеться звичайне освітлення і пройде перший потяг, і люди, звичайні, як я, люди, заповнять цю станцію; і я, після цієї першої безсонної ночі, спробую вийти, пройти у відкриту нарешті решітку, побачити день потому, як я не бачив ночі. І тепер мені зовсім невтямки, що ж воно буде, якими очима дивитимусь я на світ і яким саме побачить чи не побачить світ мене. Бо я більше не знатиму, що таке день і що таке ніч. Більше не знатиму, куди ступити. Крутитимусь у кухні, виглядаючи, чи пора не перемінилася, і це, юначе, наганяє на мене немало страху.

ЗУККО: Справді, є від чого потерпати.

ПАН: Ви, я бачу, трохи заїка. Люблю заїкуватість. Вона мене заспокоює. Підсобите мені тоді, як ці склепіння наповнить гук. Допоможете мені, проведете такого старого заблудлого чоловіка, як я, до виходу; а може, й далі.

Спалахує освітлення станції.

Зукко допомагає старшому панові підвестися на ноги і веде його.

Надходить перший поїзд.

VII. Двоє сестер

У кухні.

Дівчисько з торбою.

Входить сестра.

СЕСТРА: Я забороняю тобі йти.

ДІВЧИСЬКО: Ти не можеш нічого мені забороняти. Як-не-як — я за тебе досвідченіша.

СЕСТРА: Що ти таке кажеш? Ти горобеня, що сидить на гілочці. А я, я твоя старша сестра.

ДІВЧИСЬКО: А ти, ти перезріла дівка, ти нічого не звідала в житті, ти шануєшся, бо живеш кам'яним муром. А я стара, я зґвалтована, я пропаща, я сама собі голова.

СЕСТРА: Хіба ти не моя маленька сестричка, яка оце сповідається переді мною?

ДІВЧИСЬКО: А ти хіба не стара панна, яка не тямить нічогісінько і мала б мовчати перед моїм досвідом?

СЕСТРА: Про який досвід ти говориш? Перенесе нещастя не слугує нічому. Його треба якнайшвидше забути. Прислужитися чомусь може тільки спізнане щастя. Тобі згадуватимуться тихі чудові зведені у колі твоїх батьків, брата і сестри вечори — ось що тобі аж до сивого волосу згадуватиметься. Проте нещастя, що впало на нас, ти, шпачку, дуже швидко забудеш, забудеш під крильцем твоєї сестри, брата і твоїх батьків.

ДІВЧИСЬКО: Що я забуду, а втім, уже й забула, то це моїх батьків, брата і сестру, але не моє нещастя.

СЕСТРА: Твій брат, моє ластів'ятко, тебе захистить; він любитиме тебе так, як ніхто не любить, бо він завжди любив тебе так, як нікого не любив. Він буде єдиний з усіх чоловіків, яких ти потребуватимеш.

ДІВЧИСЬКО: Я не хочу, аби мене любили.

СЕСТРА: Не кажи так. Тільки це чогось варте у цьому житті.

ДІВЧИСЬКО: Як ти смієш таке говорити? Ти не мала ніколи жодного чоловіка. Ніколи не була коханою. Усе своє життя залишалася сама, як палець і була дуже нещасна.

СЕСТРА: Нещасною я ніколи не була, якщо не зважати на нещастя з тобою.

ДІВЧИСЬКО: Та ну? Я знаю, що ти була дуже нещасна. Я часто чула, як ти плакала за ширмою.

СЕСТРА: Цей плач безпричинний, плач регулярний. Щоб мати перевагу, і тепер ти більше не побачиш, як я плачу; я здобула вже таку перевагу. Чому ти хочеш піти?

ДІВЧИСЬКО: Хочу знову зустрітися з ним.

СЕСТРА: Ти з ним не зустрінешся.

ДІВЧИСЬКО: Ні, зустрінуся.

СЕСТРА: Це неможливо. Ти сама прекрасно знаєш, що твій брат ці всі дні й ночі намагався йому помститися.

ДІВЧИСЬКО: А я мститися не бажаю, ось чому я з ним зустрінуся.

СЕСТРА: І що ж ти робитимеш, коли зустрінешся?

ДІВЧИСЬКО: Скажу йому одну річ.

СЕСТРА: Що саме?

ДІВЧИСЬКО: Одну річ.

СЕСТРА: А де ти гадаєш його зустріти?

ДІВЧИСЬКО: У Маленькому Чикаго.

СЕСТРА: Чому ти, голубонько моя невинна, рвешся занапастити себе? Ні, не покидай мене, не залишай мене зовсім одну. Я не хочу зоставатися сама з твоїм братом і батьками. Не хочу зоставатися сама в цьому домі. Без тебе моє життя нічого не важитиме, стане безглузде. Не покидай мене, благаю, не покидай. Мені ненависний твій брат і твої батьки, і твій дім; тільки тебе, моя голубонько, я люблю; тільки тебе одну я маю у всьому своєму житті.