Роберто Зукко

Входить розлючений батько.

БАТЬКО: Ваша матір пиво сховала. Доведеться знов її натовкти, як це бувало раніше. Чому це одного дня я перестав її лупити? У мене рука була стомилася, і мені довелося зміцнювати м'яз, вправляти його, давати руці якусь іншу роботу. А треба було робити й далі те, що робив колись: щодня в певні години давати їй прочухана. Отож я став поблажливим, і нині вона від мене пиво ховає. Певен,

ви з нею заодно. (Заглядає під стіл.) Зоставалося п'ять пляшок. Ви дістанете від мене по п'ять товчеників кожна, якщо я їх не знайду.

Виходить.

СЕСТРА: Моя горличка в Маленькому Чикаго! Яка ж ти маєш бути нещасна, і скільки лиха тобі доведеться сьорбнути!

Входить матір.

МАТІР: Ваш батечко знову п'яний. Видудлив пляшка за пляшкою все пиво. Чому ви так потураєте цьому старому дурневі? Кинули мене саму на поталу цьому п’яничці. Вам на це чхати, дозволяєте йому все наше добро пропивати. Вам, маленьким дуркам, тільки б цокотіти, все обсмоктуєте свої дрібненькі дурнуваті пригоди, а мене покинули саму з цим алкашем. А якого дідька тут ця торба?

СЕСТРА: Вона збирається до подруги — переночувати.

МАТІР: До подруги. До подруги… До якої в ката подруги? Що це за історії між цими дівками? Якого біса ночувати у подруги? У подруг що, ліжка кращі, ніж тут? Що там, ніч чорніша, ніж тут? Аби ви були віком менші, а я силою дужча, дала б лозини вам обом.

Виходить.

СЕСТРА: Не хочу бачити тебе нещасною.

ДІВЧИСЬКО: Я нещасна і, водночас, щаслива. Я дуже страждаю, але й відчуваю втіху від свого страждання.

СЕСТРА: А я, як ти мене покинеш, помру.

Дівчисько бере свою торбу і виходить.

VIII. Передсмертна пісня

Нічний бар. Телефонна будка.

Зукко вилітає крізь вікно, супроводжуваний страшним брязкотом розбитих шибок.

Крики зсередини. Скупчення людей у дверях.

ЗУККО:

«Я народивсь уже як той казковий князь. А гнів великий твій мені дав розвити міць. О море, я собі високий трон підняв, І вся твоя могуть впала до ніг. Стою роздягнений, чоло в тумані тоне».

ПОВІЯ: Холод собачий. Цей чувак ще кінці віддасть.

ПАРУБІЙКО: Не побивайся за ним. Бачиш, у нього піт ллється і він увесь аж палає.

ЗУККО:

«Навколо бризки, град, буяння ночі, Зійшлись вітри й вода у січі цій без міри, Я зводжу двоє рук до млистого ефіру».

ПАРУБІЙКО: Ого, як же він набрався

ДРУГИЙ ПАРУБІЙКО: Де там. Він у рота не брав.

ПОВІЯ: Він схибнутий, та й годі. Не займайте його.

ЗДОРОВИЛО: Не займати? Він доїв нас до живих печінок, а нам його не займати? Ще раз сунеться — і я йому голову об асфальт розтовчу.

ПОВІЯ (підходячи до Зукко, щоб забрати його.): Більше не заводь бійки, хлопче, не заводь. Ти і так уже свій гарненький писок понівечив. Хоче, щоб дівчатка перестали на тебе озиратися? Писочок, соколику, — річ делікатна. Думаєш, його тобі дано на весь вік, аж це неждано-негадано розіб’є якийсь дурний дубак, що йому за своєю пикою дивитися не треба. А тобі, соколику, ще й як треба. Розмалюють портрет, і все життя занапащене — ти вже безхвостий. Зараз про це ти не думаєш, але потім, даю тобі слово, не раз і не два роздумаєш. Ну, не дивись на мене так, а то заплачу; ти з того журливого десятка, на якого тільки глянеш, так одразу на плач і збирається.

Зукко підходить до здоровила і дає йому стусана.

ПОВІЯ: Ну от, вони знов за своє.

ЗДОРОВИЛО: Не сікайся, безштанько, не сікайся.

Зукко дає йому ще одного стусана. Здоровило стусає й собі. Бійка.

ПОВІЯ: Я викликаю фараонів. Він же його вб'є…

ПАРУБІЙКО: Ніяких фараонів.

ДРУГИЙ ПАРУБІЙКО: Все одно він уже з ногами вкрився.

Зукко зводиться на ноги і кидається навздогін за здоровилом, упинається в нього і відважує йому в мордаса.

ПОВІЯ: Не відповідай, облиш його, він уже на ногах не стоїть.

ЗУККО: Що, здрейфив? Страхопуде, легкодуху, ганчірка…

Здоровило кидає його так, що він котиться по асфальту.

ЗДОРОВИЛО: Спробуй ще, і я розчавлю тебе, як комара.

Зукко ще раз підводиться, готовий битися знову.

ПОВІЯ (до здоровила): Не чіпай, не чіпай його.

Здоровило збиває Зукко ударом кулака.

ПАРУБІЙКО: Він його поклав, хлопці

ПОВІЯ: Велике діло. Правду він казав — усі ви страхопуди.

ЗДОРОВИЛО: Двічі кусати тій самій собаці не дають.

Заходять до бару.

Зукко зводиться на ноги, підходить до будки.

Знімає слухавку, накручує номер, чекає.

ЗУККО: Я їду. Негайно. Надто жарко у цьому клятому місті. Їду в Африку, під сніжок. Якщо не поїду, то здохну. Усе одно ніхто нікому не потрібен. Ніхто. Чоловіки потребують жінок, а жінки потребують чоловіків. Але не заради любові, любові між ними нема. Жінок я як і трахаю, то тільки з жалю. Мені б ліпше родитися собакою, не був таким бездольним. Безхатнім собакою, колупай лом смітників; ніхто б мене не помічав. Гарно було б бути жовтим псом, шолудивим по саму ріпицю, тихим, як тінь. Гарно було б цілий вік гребтися на помийниці. Без мови, по-моєму, можна обійтися — вона нічого не передає. Годі вчитися словам. Школі треба закрити, а кладовища розбудовувати. Так чи інакше, мине там рік чи сто років — байдуже; рано чи пізно помруть усі, геть усі. І тоді, і тоді заспіває; защебече врадуване птаство.

Зукко впускає слухавку, сідає під будкою.

Здоровило підходить до Зукко.

ЗДОРОВИЛО: Про що, безштаньку, задумався?

3УККО: Та от міркую про безсмертя краба, слизняка та хруща.

ЗДОРОВИЛО: Бачиш, сам я битися не люблю. Але ж ти, безштаньку, так наривався, що не можна було не поквитатись. Ну чого ти так ліз у бійку? Можна подумати, смерті шукаєш.

ЗУККО: Смерті я не шукаю. Я помру.

ЗДОРОВИЛО: Усі помруть, безштаньку.

3УККО: Це не доказ.

ЗДОРОВИЛО: Можливо.

ЗУККО: Тут заковика з пивом, не з тим, що купують, а з тим, що ставлять. Треба відлити.

ЗДОРОВИЛО: Давай, а то буде пізно.

3УККО: Правда, що навіть собаки дивляться на мене скрива?

ЗДОРОВИЛО: Собаки ніколи ні на кого не дивляться скрива. Собаки — єдині істоти, на яких ти можеш покластися. Вони можуть любити тебе чи не любити, та зроду тебе не осудять. І коли тебе, безштаньку, геть усі відцураються, завжди знайдеться собака, який прийде сюди до тебе лизати підошви ніг.