Сіддхартха

— А тепер, о Сіддхартхо, хто ти тепер?

— Хтозна. Я не знаю цього так само, як і ти. Я в дорозі. Я був багатий, а тепер уже не багатий. І ким буду завтра — не знаю.

— Ти втратив багатство?

— Або я його втратив, або воно мене втратило. Багатство моє пропало. Швидко обертається колесо перевтілень, Говіндо. Де тепер брахман Сіддхартха? Де самана Сіддхартха? Де багач Сіддхартха? Швидко міняється те, що минуще, Говіндо, знаєш сам.

Довго дивився Говінда на товариша юності, довго і з сумнівом. А тоді уклонивсь, як вельможам вклоняються, й рушив своєю дорогою.

А Сіддхартха дививсь йому вслід і всміхався; він усе ще любив товариша — цього вірного, цього нерішучого чоловіка. Та й як було не любити когось чи щось цієї хвилини, цієї чудовної години, після такого цілющого сну, коли всього його сповнював Ом! Саме в цьому й були всі чари, що сталось у ньому вві сні завдяки слову «Ом»,— у тому, що тепер він усе любив, що його сповнило радісне, тепле почуття до всього навкруги. І саме на це (так йому нині здавалося) досі він був такий тяжко недужий — на те, що нікого й нічого не міг любити.

Сіддхартха дивився ченцеві услід і всміхавсь. Сон покріпив йото, одначе тепер він знемагав від голоду — вже цілих два дні у нього не було й ріски в роті, а часи, коли він умів терпіти голод, давно минули. Сіддхартха подумав про ті часи з тугою, але водночас і з усмішкою. Тоді, пригадалось йому, він хвалився перед Камалою трьома речами, він володів трьома благородними й непереможними мистецтвами: постувати, чекати, думати. То був його скарб, його влада й сила, надійна його опора; завдяки ревним, виснажливим зусиллям опанував він у роки юності ці три мистецтва, більш нічого. І ось вони його покинули, жодне з них йому тепер не належало — ні мистецтво постувати, ні мистецтво чекати, ані мистецтво думати. Сіддхартха віддав їх за найнікчемніше за найминущіше — за чуттєві насолоди, за безтурботне життя, за багатство. Диво дивне зробилося з ним. І тепер, схоже, тепер він справді став звичайною людиною. Сіддхартха замислився над своїм становищем. Важко було йому думати — не хотілося, власне, зовсім, і все ж він примусив себе міркувати.

«Тепер,— думав він,— поза як усі ці минущі і тлінні речі знов стали мені чужими, тепер я знову стою під сонцем, як стояв колись .давно, ще малим хлопчиком, і нічого не маю вже, нічого не вмію, ні до чого не здатний, нічого не навчився. Диво, та й годі! Тепер, коли я вже не молодий, коли голова моя майже сива, коли й сили не ті, тепер я знов починаю спочатку, як хлопчик! » І знову Сіддхартха не втримався, щоб не всміхнутись. Так, дивна у нього доля! Літа його вже покотилися вниз, а він знову стоїть у світі порожній, і голий, і дурний. Але він через це чомусь не тужив, йому навіть неабияк хотілося зареготати — зареготати із себе, зареготати із цього чудного, безглуздого світу.

— Покотились мої літа вниз! — промовив Сіддхартха сам до себе й засміявся. І коли віп сказав це, погляд його впав на річку, і він побачив, що й вода в ній котиться вниз, усе вниз і вниз, та ще й співає, не журиться. Це прийшлося йому до смаку, й він привітно всміхнувся до річки. Хіба не та сама це річка, в якій він хотів утопитись — дуже давно, сто років тому? Чи, може, то йому тільки наснилося?

«Дивно усе ж таки склалося в мене життя,— міркував Сіддхартха.— Дивними манівцями ходило воно. Змалку я не знав нічого, крім богів та жертвопринесень. Хлопцем ударився в аскетизм, поринав у роздуми, в самозаглиблення, все шукав Брахмана, вшановував вічне в Атмані. Згодом подавсь за покутниками, жив у лісах, спеку терпів і холод, учився голодувати, вчивсь умертвляти плоть. Чудовним здалось мені потім у вченні Великого Будди пізнання, я відчув, як у мені навколо єдності світу пульсує, немов власне кров, знання. Але й від Будди та від великого знання я знов мусив піти. І пішов, і вчився в Камали любовних утіх, учився в Камасвамі торгувати, збивав гроші, розтринькував гроші, учився любити свою утробу, учився улещувати свій розум. Багато років я згаяв на те, щоб змарнувати дух, щоб розучитися думати, щоб забути про єдність. Чи не сталося так, що помалу, далекими манівцями блукаючи, я з чоловіка обертався на дитину, з мислителя — на звичайну людину? І все ж таки шлях цей прекрасний, все ж таки пташка у мене в грудях не вмерла. Та який це був шлях! Стільки глупств, стільки вад, стільки оман, стільки відрази, розчарувань і горя довелось подолати, аби знову стати дитиною й почати все спочатку! Але так воно й мало бути, серце моє це схвалює, очі мої цьому раді. Я мусив упасти у відчай, мусив дійти аж до безглуздішої із думок — до думки про самогубство, щоб тільки зазнати ласки, щоб знову почути Ом, щоб знову спокійно заснути й спокійно прокинутись. Щоб віднайти в собі Атмана, я мусив ставати шаленцем. Щоб знову жити, я мусив упадати в гріх. Куди ще мене заведе мій шлях? Він безглуздий, цей шлях, він петляє, а може, й кружляє колом. Та нехай веде як завгодно — я ним ітиму! »

І груди в Сіддхартхи налилися по вінця світлою радістю.

«То звідки,— допитувавсь він у власного серця,— звідки ж у тебе ця радість? Невже від отого тривалого, доброго сну, що так цілюще подіяв на мене? А чи від слова «Ом», яке я промовив? А чи від того, що я утік, і втеча моя вдалася, й нарешті я знову вільний і стою, мов дитя, просто неба? О, як же солодко відчувати себе втікачем, як солодко відчувати себе на волі! Яке чисте й п’янке тут повітря, як легко тут дихати! Там, звідки я втік, усе відгонить мазями, прянощами, вином, переситом, млявістю. Як же я ненавиджу той світ багатих, ненажер і гравців! Як я ненавидів себе за те, що так довго нидів у тому жахливому світі! Як я себе ненавидів, обкрадав, отруював, мордував, як робив сам себе старим і лихим! Ні, тепер я повік уже не подумаю, як часто думав колись, ніби Сіддхартха мудрий! Я вчинив добре, це мені до вподоби, треба себе похвалити — нарешті покладено край отій зненависті до себе, отому безглуздому й марному життю! Хвалю тебе, о Сіддхартхо! Після стількох років глупства тобі знову сяйнула розважлива думка, ти знов щось зробив, знову почув у грудях пташку й поспішив за нею! »

Отак Сіддхартха вихваляв себе, втішався собою, дослухаючись до свого шлунка, що бурчав від голоду. В нього було таке враження, ніби в останні ці тижні й дні він сповна скуштував розшуки й страждань, скуштував і виплюнув, наситившись ними до розпачу, до смерті. Це добре. Довго ще він зоставався б із Камасвамою, наживав би й проциндрював гроші, набивав собі черево, тримаючи впроголодь душу, довго ще жив би у тому затишному, приємному пеклі, коли б не настала та мить -— мить цілковитої зневіри і відчаю, остання та мить, коли він завис над річкою, ладен накласти на себе руки. Він відчув цю зневіру, цю нестерпну відразу, і вона його не зламала, а пташка, осяйне джерело і голос у ньому все ж таки ще жили. Ось що його так тішило, ось чому він сміявся, ось чого променилось його обрамлене сивиною обличчя.

«Це добре,— міркував Сіддхартха,— коли сам звідав усього, що треба знати. Те, що мирські втіхи й багатство — не добро, я усвідомив собі ще змалечку. Розумів це я давно, а на собі переконавсь аж тепер. І ось я це пізнав, пізнав не тільки розумом, а й очима, серцем, власним шлунком. Добре, що я це пізнав! »

Довго розмірковував Сіддхартха про свою переміну, довго прислухався до пташки, що на радощах співала в ньому. Хіба не вмерла ця пташка, хіба не її смерть вія був відчув? Ні, в ньому вмерло щось інше — те, що прагло вмерти вже давно. Чи це не те, що він хотів умертвити ще в палючі роки покути? Чи це не його «я», його невеличке, боязке й горде «я», проти якого він стільки років боровся, яке раз у раз брало над ним гору, яке після кожного умертвіння з’являлося знов і знов, позбавляючи його радощів, навіюючи страх? Чи це не те, що сьогодні нарешті знайшло свою смерть тут, у лісі, над цією чарівною річкою? Чи саме не через цю смерть тепер він здається собі дитям — довірливим, безстрашним, сповненим радощів?

Аж тепер збагнув Сіддхартха, чому він, бувши брахманом, бувши покутником, марно боровся з цим «я». На заваді йому стало те, що він забагато знав, забагато читав священних гімнів, надто пильно додержувавсь правил жертвопринесення, надто часто вдавався до умертвінню плоті, забагато прагнув і забагато робив. Його розпирала пиха, завжди він був найрозумніший, завжди найревніший, завжди ступав на крок поперед усіх, завжди все - знав і все вмів, завжди був жерцем і мудрецем. І в те жрецтво, в ту пиху, в те натхнення проникло його «я» й міцно там засіло, набираючись сили, тоді як він гадав, що вбив його постуванням та каяттям. Тепер він збагнув це — збагнув, що потаємний голос казав правду, що його, Сіддхартху, ніколи не спас би жоден учитель. Тим-то він мусив піти у світ, мусив віддаватися втіхам і владі, жінкам і грошам, мусив стати торговцем, грати в кості, обпиватися вином, несито збивати багатство, поки жрець і самана у ньому вмер. Тим-то він мусив нести тягар тих нестерпних років далі, мусив терпіти відразу, порожнечу, безглузде, марудне й занапащене життя, терпіти до кінця, до гіркої зневіри — доти, аж доки ласолюбець Сіддхартха, жадюга Сіддхартха нарешті вмре. І ось він умер, зі сну прокинувся новий Сіддхартха. Він також, мабуть, постаріє, також, мабуть, колись помре — бо Сіддхартха минущий, минуще кожне втілення. Але сьогодні він молодий, сьогодні він ще дитя — новий Сіддхартха, і груди його сповнює радість.

Так міркував Сіддхартха, дослухаючись з усмішкою до свого шлунка, вдячно наслухаючи, як десь бринить бджола. Погідно дививсь він на річку, й ніяка вода ще не тішила його так, як ця, й ніколи ще голос і мова тихоплинного потоку не бриніла йому так виразно і милозвучно. І здалося, ніби ця річка має розповісти йому щось особливе, щось таке, чого він іще не знає, що на нього ще жде. У цій річці Сіддхартха хотів утопитись, у ній старий, стомлений, зневірений Сіддхартха сьогодні втопився. Але новий Сіддхартха пройнявся глибокою любов’ю до плинного цього потоку й вирішив поки що від нього не йти.

ПЕРЕВІЗНИК

«На цій річці я й зостануся,— міркував Сіддхартха.— Це та сама, через яку я переправлявсь, як ішов до звичайних людей. Мене перевіз тоді один добрий чоловік, до нього тепер я й піду. Від його хижі дорога колись повела мене до нового життя, що тим часом уже постаріло й умерло... Нехай же й тепер дорога моя, моє нове життя почнеться звідти! »

Ніжно дивився Сіддхартха на плинний потік, у зеленаву прозору воду, на кришталево-ясний і загадковий її малюнок. І бачив Сіддхартха, як із глибині підіймаються світлі перла, як бульбашки тихо пливуть на поверхні, як у дзеркальній гладіні відбивається небесна блакить. Безліччю очей дивилась на нього річка — білих, зелених, кришталево-прозорих, небесно-блакитних... Як він любив цю воду, як вона його чарувала, який він був їй удячний! І почув Сіддхартха у серці голос — новий, той, що прокинувсь. І голос сказав: «Люби цю річку! Не кидай її! Вчися в неї! » Так, він хоче у неї вчитись, він хоче її слухати! Бо хто цю річку збагне і її таємницю, той, здавалось йому, збагне й багато чого іншого, багато таємниць, усі таємниці.