Сіддхартха

Хороше жилося Сіддхартсі у Васудеви; часом вони перемовлялися кількома словами — небагатьма, але добре виваженими. Васудева розмовляти не любив, і Сіддхартсі рідко коли щастило схилити його до балачки.

— А тобі теж,— звернувсь якось Сіддхартха до перевізника,— тобі річка теж відкрила оцю свою таємницю: що часу немае?

На обличчі Васудеви заграла ясна усмішка.

— Так, Сіддхартхо,— відповів він.— Чи не хочеш ти сказати, що річка в той самий час повсюди: де виток і де гирло, де водоспад і де перевіз, на бистрині, у морі, в горах — повсюди і водночас, і що для неї не існує теперішності й немає й тіні майбутнього?

— Саме так,— мовив Сіддхартха.— І коли я це збагнув, то ще раз поглянув на свое життя, і воно виявилося також річкою, і хлопчика Сіддхартху від чоловіка Сіддхартхи та старця Сіддхартхи не відділяє вже ніщо дійсне, а тільки тінь. І попередні народження Сіддхартхи також перестали бути минулим, а його смерть і повернення до Брахми — майбутнім. Нічого не було, нічого не буде; все є, все має сутність і теперішність.

Сіддхартха говорив із захватом, це просвітління сповнило його глибоким щастям. О, хіба всі страждання — не час, хіба всі самокатування, самопобоювання — не час, хіба всі тягарі, усе вороже на світі не щезав, не кане в небуття, щойно долаєш час, щойно в думці вдається його усунути? Захоплено говорив Сіддхартха. Але Васудева лише променисто всміхнувся й кивнув головою на знак згоди — мовчки -кивнув головою, поплескав Сіддхартху по плечу й знов заходився коло роботи.

А іншим разом,— була саме дощова пора, вода в річці піднялася й грізно шуміла,— Сіддхартха сказав:

— А правда ж, о друже, річка мав багато голосів — дуже багато голосів? Хіба не чути в ній царського голосу, й голосу воїна, й рику бика, й крику нічного птаха, й Зойку породіллі, й людського зітхання, і ще сотні інших голосів?

— Це правда,— Васудева кивнув головою.— В її голосі в голоси всіх створінь.

— А знаєш, яке слово вона промовляв,— вів далі Сідхартха,— коли вдається почути водночас усі оті сотні, тисячі її голосів?

Щаслива усмішка осяяла обличчя Васудеви, він нахилився до Сіддхартхи й промовив на вухо йому священне Ом — саме те, що почув і Сіддхартха.

І з дня на день усмішка Сіддхартхи ставала все більше схожою на усмішку в перевізника, ставала майже такою самою променистою, майже такою самою осяйною й щасливою, так само світилася в безлічі малесеньких зморщок, була така сама дитинна, така сама стареча. Багато хто з подорожніх, побачивши двох перевізників укупі, гадав, що вони — рідні брати. Часто сідали обидва увечері на колоду, мовчали і слухали річку, і була вона їм не просто вода, а голос самого життя, голос сущого, вічно грядущого. І часом вони, наслухаючи річку, думали про те саме, згадували про якусь позавчорашню розмову, про котрогось із подорожніх, якого перевозили і образ та доля якого їх схвилювала, про смерть, про своє дитинство; а бувало, обидва тої самої миті, коли річка казала їм щось приємне, зводили один на одного очі, і кожен думав достоту про те самісіньке, і обидва були щасливі, почувши ту саму відповідь на те саме запитання.

Від переправи та обох перевізників ішло щось таке, що його відчував не один подорожній. Траплялось іноді, що котрийсь із них, поглянувши в очі Сіддхартхи чи Васудеви, починав розповідати про своє життя, ділитися болем, ділитися бідою, питатися втіхи й поради. Траплялося іноді, хтось просився зостатись на вечір із ними, щоб послухати річку. Траплялося також, приходили просто цікаві, почувши про те, що на цій переправі живуть двое чи то мудреців, чи то чародіїв, чи то святих. Ті люди багато про що розпитували, але жодної відповіді не діставали й не знаходили ні чародіїв, ні мудреців, а знаходили тільки двох стареньких, привітних дідків, що здавались німими і трохи дивакуватими, немов повиживали з розуму. І тоді ті цікаві сміялися і говорили про те, як же безглуздо і легковірно все ж таки люди, мовляв, розпускають отакі несосвітенні чутки.

Роки минали, і жоден із перевізників їх не лічив. А якось до річки прибились ченці — послідовники й учні Гаутами, Будди; ченці попросили переправити їх на другий берег і розповіли Васудеві і Сіддхартсі, що поспішають вернутися до свого Вчителя, бо розлетілася звістка, нібито він, Величний, лежить хворий на божій постелі і скоро помре своєю останньою людською смертю й засягне спасіння. А невдовзі прийшов новий гурт ченців, а потім іще один, і не тільки в ченців, а й у решти мандрівників тільки й розмов було, що про Гаутаму та про його недалеку вже смерть. І звідусіль, із усіх боків сті- калися, мов на військовий похід чи коронування царя, юрби, і, як ото, бува, докупи сповзається мурашва, так і люди — плавом пливли, наче з волі чарівника, туди, де Величний ждав смерті, де лихо страшне мало статись, де Будда, великий Довершений світу, мав увійти в сіяння.

Багато про що передумав Сіддхартха в ці передсмертні дні мудреця, великого Вчителя, чий голос наставляв народи, пробуджував сотні тисяч поснулих, чий голос слухав колись і він, Сіддхартха, да чий святий образ дивився колись із благоговінням і він. Тепло згадав Сіддхартха й про себе, побачив перед очима свій шлях довершеності, з усмішкою пригадав слова, що з ними колись, іще юнаком, звернувся до нього, Величного. Були то слова, як йому здавалося, горді й не на літа розважливі, і тепер вони викликали в нього усмішку. Давно вже не відчував він стіни між собою та Гаутамою, чиє вчення, однак, прийняти тоді не зміг. Ні, той хто шукав істинно, хто істинно хоче знайти, жодного вчення не прийме. Але той, хто знайшов, той схвалить будь-яке вчення, будь-який шлях, будь-яку мету, його вже ніщо не відокремлює від усіх отих тисяч інших, що живуть у вічному, що вдихають божественне.

Багато людей потяглося вже до вмирущого Будди. І ось одного з цих днів зібралась до нього й Камала, колись найчарівніша із куртизанок. Давно відійшла вже вона від колишнього життя, подарувала свій гай ченцям Гаутами, пристала до вчення, зробилася другом і добродійницею прочан. Почувши про те, що Гаутама при смерті, Камала вирушила з малим Сіддхартхою, сином, у дорогу — пішки, в простій одежі. Йшли вони понад річкою, але хлопченя дуже скоро стомилось, почало вередувати й плакати, просилось додому, просилося спатки, просило їстки. Камала мусила часто спинятися на відпочинок, бо малий звик чинити всупереч її волі, по-своєму; вона мусила його то годувати, то втішати, то сварити. Хлопчик не розумів, нащо вони з мамою пустилися в ці невеселі, стомливі мандри, хтозна-куди, до якогось чужого дядька, що нібито був святий і лежав на смертній постелі. Нехай би собі й помирав, яке йому, хлопцеві, до цього діло?

Вони вже доходили до Васудевиного перевозу, коли малий Сіддхартха знов присилував матір стати. Та й сама вона, Камала, вже зморилась і, поки Сіддхартха жував банан, сіла на землю, приплющила очі й відпочивала. Та раптом вона розпачливо зойкнула. Зляканий хлопчик глянув на маму й побачив: обличчя її від жаху побіліло. З-під поли в неї вислизнула невеличка чорна змія, що вкусила Камалу.

Вони притьмом побігли стежкою, щоб як можна скоріше дістатися до людей. Недалеко й лишалося до перевозу, але тут Камала впала на землю і далі йти вже не змогла. А малий заходився жалісно плакати та кричати, обвивав рученятами маму чза шию, цілував її, і вона й собі почала кликати на поміч, поки їх почув Васудева, що саме стояв на березі. Він поспішив на крики, взяв жінку на руки, переніс у човен (хлопчик побіг за ним), і незабаром усі троє були вже в хижі, де Сіддхартха саме розпалював у плиті. Він підвів голову й спершу побачив хлопчака, обличчя якого викликало в нього дивні спогади и нагадало йому про щось давно-давно забуте. Потім пргляд його спинився на Камалі, і він одразу впізнав її, хоч вона лежала на руках у Васудеви без тями. І раптом Сіддхартха збагнув, що цей хлопчик, обличчя якого йому нагадало щось знайоме-знайоме,— його рідний син, і в грудях Сіддхартхиних защеміло.

Вони промили Камалі рану, але нога в тому місці була вже чорна, а все тіло опухло; потім влили до рота їй цілющого напою. Камала прийшла до тями; вона лежала на Сіддхартхиному ложі, а поруч стояв, схилившись над нею, сам Сіддхартха, що колись так міцно її кохав. Камалі ввижалося, ніби все це — сон. Вона дивилась коханому в очі, всміхалась, помалу пригадувала, що з нею сталося, як її вкусила змія, і раптом злякано покликала сина.

— Він тут, не турбуйся,— сказав Сіддхартха.

Камала подивилася йому в очі. Розмовляти їй було важко — отрута скувала язика.

— А ти постарів, любий,— промовила нарешті вона.— Посивів... Та як же ти схожий на того молодого саману, що колись прийшов до мене в гай — роздягнений, ноги в куряві... Тепер ти схожий на нього ще дужче, аніж тоді, як покинув мене й Камасвамі. Ти схожий на нього очима, Сіддхартхо. Ох, я теж постаріла. Постаріла... А ти мене впізнав?

Сіддхартха всміхнувся:

— Камало, кохана моя, я впізнав тебе одразу!

Тоді Камала показала на хлопчика.

— А його впізнав? — спитала.— Це твій син.