Сім стихій

— Навіщо? Тим більше зараз?

— І все ж. Ось координати. Там знайшли, як мені сказали, цікаву річ — запис легенди на камені.

— Невже? А я нічого про це не знаю.

— Певен, що тебе це зацікавить.

— Я зв’яжуся з ними.

І на прощання ще одне нагадування про той давній час, коли ми ганялися на мілинах за водою, що її забирав відплив, або пересипали річковий пісок, шукаючи золото, а натомість знаходили слюду, що оманливо зблискувала на сонці.

Є гарний принцип: ні в що не вірити, поки не заперечено щонайпростіші та щонайвірогідніші здогадки. Слава богу, на нашій планеті близько десяти мільярдів жінок, половина — молоді, чверть із них — вродливі, як Аїра з легенди. Отже, мільярд з лишком.

Браслет… Неважко припустити, що до цієї прикраси небайдужа приблизно кожна десята жінка. Повір’я, що ще залишились, упереміж із чарівним дикунством, але красиві. Природа влаштувала так, що жінки схильні до народжування дітей, магії та чаклунства. Пригадаємо тепер теорію ймовірностей, незаперечне чоловіче начало, яке зобов’язане своєю появою й утвердженням картярській грі та невеселим думкам про долю і фортуну. Що вона підказує? А те, що з-поміж ста мільйонів вродливих жінок із браслетами напевне ж набереться десяток відсотків саме із зеленим браслетом. Колір не рідкісний. Світиться як від електрики чи тепла — отже, вкраплено енергоносії. Ймовірність зменшується, проте цифра все одно лишається поважною: близько мільйона. У добрі давні часи із цього пошуку довелося б відкинути ту частину, кому добиратися до фітотрона довго, тобто майже всіх. Нині ж будь-якій з цього мільйона, аби дістатися сюди, потрібно не більше п’яти годин з будь-якого місця земної кулі. З віддалених районів добиратися навіть швидше, коли є універсальний ель. Усі вони про фітотрон та зоряну квітку знали. Невже з мільйона не знайшлося бодай жодної, якій закортіло б поглянути на неї; прокрастись у фітотрон і пересвідчитися, побачити все на власні очі? Навіщо?.. Звичайна допитливість, стрес… що-небудь у такому дусі. Нитка розмірковувань була тонкою, але цілком імовірною. Як вона дістала квітку? Елементарна техніка і навіть телекінез — усе годилося для цього. На піску, на дні акваріума, вгадувалися сліди, поряд з ним — теж. Пояснення влаштовувало. Виходить, це могла бути зовсім і не Аїра з легенди інопланетян.

А якщо вона?

Очевидно, дещо послугувало б сигналом до перетворення. Може, тривалий анабіоз у камері космічного зонда? Вони передбачали такий випадок. І все, що вони встигли зробити, це підготуватися до цього випадку. Гени квітів несли подвійну інформацію. На них був мовби вишитий візерунок-зображення, невидиме навіть у потужний мікроскоп. У ньому, скажімо, і зберігалося людське начало. Рисунок хромосом, повний набір генів. У сприятливих умовах рисунок проявлявся. Гени починали управляти перетворенням. Народжувалася людина. Але які ці умови?

Я на хвилю замислився. Мені важко розібратись у всьому, гіпотеза заводила мене надто далеко. Раптом я зрозумів: однією з умов міг бути анабіоз! Адже це означало, що квітку взято на космічний корабель. Однак головне не в цьому. Не сам анабіоз, звичайно, зумовлював до перетворення. Тоді що ж? Здогадатися неважко: те, що відбувалося після цього. Якщо анабіоз перервався, значить, тривала зоряна мандрівка завершилася. Це і ставало сигналом. Отже, з цього все й почалося. Проте де взяти будівельний матеріал, так би мовити, матеріальну першооснову життя? І машинально, без жодних зусиль, мені спало на думку: океан. Хіба не цій могутній стихії ми зобов’язані своїм народженням — в еволюційному, звичайно, плані? Вода, можливо, азот, повітря, атмосфера. Ось чому змінився склад середовища у фітотроні! Того вечора, коли Янков почув виклик автомата…

…Вода почала рухатися. Стоп. Це примхлива стихія, потрібні додаткові здогади. Середовище має бути таким, щоб перетворення могло відбутися. Значить, вони повинні були передбачити все. Адже Янков говорив про роль тих міліграмів домішок, що завжди розчинені, вони могли перешкодити або сприяти. Але ж це просто! Вода не могла бути інакшою. Хто завгодно на місці Янкова точно відтворив би її склад. На цьому вони і вибудовували свій розрахунок. Інопланетне озеро чи море стало останнім їхнім притулком, їхнім володінням. Ясна річ, вони могли управляти його складом. На долю тих, хто знайшов квіти, випадало одне: зробити так, аби вода була такою ж, ні в чому не відрізнялася ні за складом, ні за властивостями. Інакше неминучий ризик. В іншому середовищі нічого б не вийшло. Ось вона, ще одна умова: повний збіг хімічного складу води після анабіозу! Це означало: поряд розум, люди, що турбуються про них. А втім, вони могли б помітити й незначні відхилення від норми: це і саме по собі свідчило б про те, що хтось виявляє турботу про космічного гостя. Штучне середовище, безперечно, одне з проявів розумного начала. Отже…

Я багато разів намагався зв’язатися з Янковим, але його просто не було в лабораторії, він пропадав цілими днями, піхто не знав, де він, і тільки на третій день мені сказали, що він у Мінську, в тому самому інституті, куди потрапив ґрунт.

«Приємний сюрприз, — подумав я, — і для нього, і для мене. Що ж він скаже?»

Виходити на Мінськ я не став. Не знав ще, чи готовий Янков до розмови.

Але він не з’явився і через кілька днів, хоча я і мав підозру, що робота йшла: у лабораторії метушилися, дівчина, яка зовсім недавно вислуховувала мене щонайуважніше, тепер не захотіла навіть упізнавати. «Чого б це?» — подумав я. Потім я махнув рукою на те, що ми можемо зустрітись, і надіслав йому запитання, всі, які тільки спали мені на думку. Невдовзі від нього надійшла відповідь.

«Вдячний за допомогу, яку ти мені подав. Зараз я розумію, що запитання твої прискорили справу настільки, що навіть я став дещо розуміти у цій історії. Найперше мені хотілося б підтвердити здогад про ферменти та каталізатори. Без них процес в акваріумі, або перетворення, як ти це називаєш, не міг би завершитися благополучно за обмежений час. Тут, у Мінську, нам вдалося виявити рештки цих речовин у пробі ґрунту. Самі не знаючи про те, ми створили їх, розчинивши у воді всі необхідні компоненти, — тоді, коли починався наш експеримент. Вони виникали у слабкому розчині й були схожі на рідкі кристали; хисткі й нестійкі, вони розпадалися, поступаючись місцем перед іншими, аби з’явитися знову. Так встановлювалася своєрідна динамічна рівновага: у воді завжди були наявні численні компоненти, що прискорювали процес у десятки, а то й сотні разів. І водночас самі ці речовини лише сприяли перетворенню. У цій складній, мовби багатокольоровій картині нам ще і зараз не так легко розібратися. Ми наштовхнулися на цікаві явища, про які не можна було навіть запідозрити, коли починався дослід і всі дані, здавалося, були наявні.

Загадку розгадано не до кінця, але задум і її втілення незвичайні. Як це у них вийшло? Навіть уявити важко. Якби ти розповів мені під час сеансу, я не повірив би. Думаю, ти здогадувався вже тоді. І, незважаючи на це визнання, не можу не зауважити: як це тобі вдалося промовчати? А втім, і я на твоєму місці вчинив би точно так само. Янков».

День народження

— Сьогодні день народження Сооллі, Глібе! — нагадала Валентина.

«Що їй подарувати? — подумав я. — Питаннячко. Адже я з нею незнайомий. Не знаю її. Отже, все одно».

У купі старих металевих речей, якими так дорожив Енно, я знайшов підходящу мідну посудину столітньої давнини. Коли я почистив її дрібним тихоокеанським піском, вона стала зовсім як новенька. Тепер тільки приклепати ручку, і готово.

Мідний прут, який я ще раніше примітив у морській скриньці в каюті Енно, цілком згодився б для цього. Треба було дістати молоток. Ні в кого на кораблі не знайшлося цієї реліквії. Я викликав того самого голубого робота, у справності якого був упевнений Енно, і попросив розв’язати задачу. Хвилин за п’ять він приніс пневматичний молоток, який чомусь не працював.

Він пояснив:

— Застаріла конструкція, нездатна до самовідновлення.

— Дістань що-небудь ще, — поставив я вимогу, — аби можна було розплющити прут.

— Первинні задачі не програмуються. Їх розв’язує Енно.

— Сам знаю, але ж ти тямущий хлопець. Придумай щось.

— Добре, — сказав кібер і висковзнув за двері.

За чверть години він з’явився з масивною іржавою болванкою, яку можна було втримати хіба що обіруч. Потім я пішов до Енно з пляшкою рому і за годину повернувся з мідною ручкою для майбутньої кавоварки. Весь цей час кібер чекав на мене; він знудьгувався за роботою. Я поміркував кілька хвилин і відіслав його на палубу, щоб він відв’язав від шлюпки якір і приніс у каюту. Він почав був заперечувати, але я пояснив йому, що чим менше в Енно буде під рукою музейних експонатів, тим краще з огляду на його власну безпеку.

— Тож краще поцупити якір разом із шлюпкою, — закінчив я, і це остаточно переконало кібера.

Проте зрозумів він мене буквально. Якір він відрізав, а шлюпка опинилася за бортом. Кілька днів після цього випадку Енно якось підозріло дивився на мене й раз у раз переводив розмову на тему морської романтики і далеких мандрівок, коли без шлюпки обійтися просто неможливо…

Отже, ми озброїлися цими інструментами. Якір правив за ковадло. Ручку ми приварили ультразвуком. Кавоварка була готова. Я ще раз потер її піском і підігрів на електронному термостаті, щоб метал трохи окислився.