Сім стихій

Метр по окружності! Семирічному хлопчакові не підняти такого горіха. Пронирливі мореплавці розповідали колись дива про їх цілющу силу. Один з Габсбургів обіцяв заплатити чотири тисячі золотих флорінів за одну таку знахідку. Невідомо, чи знайшовся капітан, готовий виконати наказ монарха. З фітотроном простіше.

Сергій Шишаков, історик і лінгвіст, фахівець із дешифрування пам’яток писемності:

Ви запитуєте, чому я подумки зафотографував текст, мовби вивчив його напам’ять? Чому боявся, що він щезне?.. У ті дні я пригадав випадок, який відзначено в документах сімнацятого століття. До одного із сподвижників Олівера Кромвеля прийшов незнайомець і заявив:

«Сер, вам надто багато дорогоцінного часу доводиться втрачати у чорному кабінеті, де відкривають листи й знімають копії. Тим часом менше ніж за хвилину я можу підготувати копію будь-якого листа, хоч яким би довгим він був».

Джон Турлоу, до якого звернувся незнайомець, був подивований з його обізнаності в роботі відділу поліції, що відав перлюстрацією. Насувалися вирішальні події, і непередбачена послуга могла стати дуже корисною. Незадовго до цього Турлоу з допомогою доктора Джона Уоллеса Оксфордського дешифрував секретний код емігрантів, що готувалися вбити Кромвеля. У сусідній Франції визрівали змови і плелися хитромудрі інтриги. І тому, довго не розмірковуючи, Турлоу пристав на пропозицію. Новий співробітник працював в окремому кабінеті. Він систематично передавав Турлоу копії найцікавіших листів. Саме він у якийсь незрозумілий спосіб примудрявся працювати навіть з отруєними посланнями, що були адресовані особисто Оліверу Кромвелю. Цікава подробиця: через десять-дванадцять годин літери на копії документа тьмяніли і невдовзі щезали зовсім, наче їх ніколи й не було. Лишався чистий аркуш паперу. Але за цей час Турлоу та його численні співробітники дізнавалися багато про що.

Так було покінчено із змовою сера Джона Пекінгтона, що ввозив до Англії боєприпаси під виглядом французьких вин і парфумерії. А трохи пізніше — розгромлено таємне товариство роялістів «Тугий вузол».

Секрет швидкого одержання копій так і не було розгадано. Фотографія народилась через два століття після цих подій. Але перші фотокамери і не впоралися б із таким тонким і поспішливим ділом. Ця цікава історія з текстом, який щезає, не давала мені спокою.

Андрій Нікітін, науковий оглядач вісника «Океан», журналіст і поет:

Що я можу сказати?.. Вони бачили своє майбутнє, початок безконечного шляху в безвість. Вони добре знали початок шляху, але як він завершиться і чи завершиться коли-небудь — про це вони могли тільки здогадуватися. Очевидно, останні з них сиділи біля темних вікон, дивлячись у поцятковане зорями небо, й не могли заснути в чеканні палючого ранку, нових потоків вогню, що його вивергало світило.

Чи спроможні вони були хоча б подумки призвичаїтися до свого нового «я», до нової стихії, якій вони віддавали себе, своє майбутнє? Вони залишали бронзові статуї і храми, висячі мости й мармурові палаци. Попереду на них чекало щось триваліше, ніж найтриваліший сон.

Чи говорили вони одне одному прощальні слова? Чи бажали зустрічей? Чи було це справді схожим на сон — з потаємними видіннями, глибоко захованими думками, несподіваними прозріннями? Чи це було схоже на небуття? — чорну безкінечну порожняву? Кришталеве світло, що струменіло з гарячої зірки, квапило їх. Навряд чи в них лишався час на всілякі другорядні експерименти, хоча вони й знали, що потім будуть безсилі щось змь нити…

Мовчать гробниці — час підряд все нищить, Живе лиш Слово — вічна таїна. Із вікової тьми на древніх кладовищах Звучать лиш Письмена. ^[1]

1

Тут і далі вірші переклав Микола Томенко.

Велетенська планета дичавіла, немов зачаклована. Шалені вітри оголювали шари самородного металу, засипали русла пересохлих річок, руїни палаців.

До щоденника я записую іноді поезограми подій, але не для того, щоб з’ясувати потім щось важливе (воно пам’ятається і так не забувається). Хочеться іноді збагнути, простежити, з яких же цеглинок чи атомів складається життя, яке бентежило мене вчора чи десять років тому. Є там записи й про дива сторічної давнини. Досить перевести стрілку на його обкладинці, і я можу довідатися про дріжджеву клітину, з’єднану з червоним кров’яним тільцем, про перших роботів-регулювальників на вулицях міст, про ген, синтезований у лабораторії, про Нессі, древню рептилію завдовжки в двадцять метрів з ромбовидними плавниками, лускатою шкірою та крихітною голівкою (вид вимер внаслідок активного втручання в екологію з метою його виявлення і збереження). Є там записи й про дрібні дива, на які преса проливає світло з правильними інтервалами, схожими до періодів між епідеміями. Є й особисті спостереження, саме ті, які з часом можуть опинитися на межі забуття. Приваблюють своєю незвичайністю давні вірші, подобаються рими, що підкоряють думку.

Історія з Близнятами виповнена поезії, принаймні для мене. Адже руйнування в житті й поезії не що інше, як початок творення. Думаю, мав цілковиту слушність мій попередник, який сказав одного разу:

Казки весни і скоромовки Повзуть по книгах зимових. Для спостережливого ока Краси таїться стільки в них!

Для нього, як і для мене, поезія — переддень майбутнього.

Острів

«Гондвана» блукала поблизу Маріанської впадини, і кілька разів я бачив на обрії зелені острови й атолли. Вода навдивовижу прозора. Планктон зник. Ми пропливли далі на схід і побачили справжні океанські пустелі: течії тут давно втихомирились і не приносили поживних солей з глибин, десятки метрів під тілом «Гондвани» видавалися склом, яке не заважало спостерігати диск. (За його допомогою вимірювали прозорість. Вимірювали й дивувалися).

Десь у районі Центральних Полінезійських Спорад ми виявили відхилення у швидкості акустичних хвиль, що поширювались у різних напрямках. Дно океану влаштоване не так уже й погано з погляду фізика. Земна кора там у три-чотири рази тонша, ніж на суходолі, проте вона постійно передає потоки енергії із земних надр і сприймає розмірений рух глибинних вихорів.

Коли «Гондвана» йшла повним ходом, перед нами ніби в кольоровому калейдоскопі мелькали острови. У межах одного архіпелагу відстані між ними не такі вже й значні, і полінезійські, човни з відважними смаглявими веслярами на борту без зусиль долали їх. Коралові острови разюче відрізняються від вулканічних. Вони ледве проглядають з океанських хвиль. Я був здивований: рослинність на цих пласких, всього кілька метрів заввишки пам’ятниках життєлюбству дрібних морських створінь така одноманітна, що всі вони видавалися здалеку однаковими. І тут не росли ні хлібні дерева, ні банани, не вирощувалися батат і ямс, не шуміли ліси, не текли річки й ручаї.

Екзотичною красою, розкішними пейзажами, що вважаються класичними для цих місць, відзначаються тільки острови вулканічного походження. З цією обмовкою я міг би підписатися під словами одного з мандрівників минулого:

«Перед нами раптом постала долина. Я окинув її поглядом, затамував подих, прикрив очі, щоб сонце не засліплювало мене, і знову поглянув на неї.

Уздовж чорного берега, що був усіяний каменями, обточеними водою, на відстані приблизно одного кілометра, хвилі розбивались, утворюючи неспокійну піну, в якій мінились і сяяли зблиски сонячного світла. За камінням одразу ж починалася смуга зеленої, мовби смарагдової трави, попереду росли стрункі пальми, розгойдуючи на вітрі султанами листя, яке кожної миті змінювало свій колір від блідо-зеленого до темно-каштанового. Серед пальм виднілося кілька червоних дахів і широка дорога, оточена деревами, — квітучими тіарами і пуару. Дорога, одначе, невдовзі зникала, загубившись у пишній і густій рослинності, і рослинність, неначе зелена річка, заповнювала всю долину, щоб врешті впертися в скелясту круглу стіну у вигляді правильного півкола. Далебі, наче перебуваєш у театрі, і обрій — це намальовані декорації, таким гармонійним був пейзаж».

Якось ми підійшли до такого острова на «Дельфіні». Тільки не було червоних дахів і дороги — все тут мало правічний вигляд. Я знав: найменші острови перетворено на заповідники — місця поки що достатньо й на космічному кільці.

Валентина лишилася на «Дельфіні», а я зійшов на берег і попросив години за три забрати мене. Я йшов по теплому піску і радів: мрія моя збулася, острів був переді мною, і темні птахи кружляли вдалині, біля невисоких скель. Я скупався в лагуні й розлігся на пляжі. На сонці припікало, і довелося перебратися до скель — там були і зелень, і затінок.

Я задрімав. А коли розплющив очі, то побачив біля самого урізу моря Валентину. Однак повертатися мені було рано: навряд чи минула година відтоді, як я став робінзоном.

Валентина щось шукала: низько нахилялася, роздивлялася пісок і розгрібала його долонею. Я думав, вона згрібає черепашки або камінці: це дитяче заняття навдивовижу личило довгоногій дівчині в модному купальнику. Але я помилявся: у лівій руці вона тримала сумочку вишневого кольору з вузьким ремінцем і зсипала туди те, що знаходила на березі. Минуло півгодини. І зовсім було непомітно, щоб сумочка поважчала чи на скількись там наповнилася добутим. Я вирішив підкрастися ближче і задовольнити свою цікавість, тим більше що Валентина так захопилася, що навряд чи мене помітила б. І ось я побачив, що вона збирала піщинки; пильно вдивлялася, сортувала пісок на долоні, навіть дмухала на нього, вибирала якісь невидимі дрібочки й ховала їх.