СІМ ВОРІТ

Десь годині о дванадцятій… чи пізніше… їй подзвонила його мати, і вона мені так одразу – їдемо на похорон, він уже там, його вже завезли, завтра там ховатимуть… їдемо…

Ну от.

Перон нарешті смикнувся за моїм вікном, із сонцем у очі, і електричка рушила. Пасажири-люди подіставали свої мобілки, телефонували родичам і казали: "Вже виїхав! Да! Вже в елєктрічці! Да! Подзвоню, як будемо під’їжать!". Розпитували: "А ви як там? Ну, нормально?" – і таке всяке інше. Я подумала, що це так добре, коли є кому подзвонити, хтось за тебе переймається. І написала есемеску Юлі, що вже їду, щоб вона не хвилювалась, а спокійно йшла напиватися з чужими дядьками до підозрілого купе.

А вона так і зробить, я її знаю.

Бо їй хочеться ревіти.

Потім я трохи подивилась у вікно, як минали київські передмістя, а як дивитися вже не було на що – пішли рядком за вікном дерева жовті – то знову трохи подумала про Юлю, і написала есемеску нашій колишній одногрупниці Улясі, добрій душі, щоб вона вийшла її до поїзда зустріти, бо потяг приїде вночі, Юля буде п’яна і дуже нещасна. Хай би її хтось провів до Артурового дому.

А так добре трималася спочатку… Я тоді ревіла, як дурна, а вона – нічого.

Заснути на цьому сонці було неможливо. Через якусь годинку я вже стала вся мокра і червона, а воно палило, нагріваючи все, що у вагоні. Мою червону морду – в першу чергу. Краще вже вийти до тамбура, трохи постояти – там дме, там холодно, там не буде оцієї тітки, що сидить навпроти і витріщила очі, ніби бачить перед собою не нормальну студентку з Києво-Могилянської академії, а медузу Горгону або щось гірше.

І отой дядько якось так глипає, підозріло.

Мені здалося, що від мене пахне трупом, понюхала светр – ніби ні, але той самий запах, і голос ніби мариться: "Інанно! Інанно! – як грамофон старий, деренчливий. – Поведе тебе Неті!"

Зараз знову ще щось примариться…

І я вийшла в тамбур, подихати.

Там стояла, спершись об стінку, і палила блондинка в джинсах і рожевій кофтинці, помахуючи скрученим журналом.

"Прівєт! – фамільярно сказала вона мені. – Це тебе треба вести? Ну і причосочка! Ножом він тебе, да? На – хоч розчешись".

Я аж оглянулась – ні, таки ні, каже, і тикає якогось пластмасового гребінця.

Я взяла.

"Ти мене знаєш? " – спитала її.

"Да, я тебе вже полчаса жду! Він мені сказав…"

"Хто?"

"Ну, цей… циган".

"А ти хто?"

"Ну, тіпа Неті. Провідник. Вобщє-то – Наташка. А тебе як звати?"

"Марина".

"Харашо. Ну шо – пашлі, Марина?"

І відкрила хляпаючі залізні двері тамбура, ніби зібралась іти в сусідній вагон.

Київ-Фастів. Друга брама

За дверима тамбура, куди мене повела Наташка, тобто древнє божество Неті, за тими дверима не було з'єднання вагонного, а було там слабеньке світло і якийсь земляний печерний коридор.

Поки ми йшли, я встигла подумати, що тут мусять бути сутінки і вода, вкрита пилом, сіра, непрозора… І тіні квітів, які не пахнуть, не ніжні, сухі, сірі і ледве-ледве видимі… Ну, якось так має бути тут…

Я ще і додумати не встигла, як побачила якийсь смітник.

"Осторожненько! – сказала Наташка і викинула цигарку. – Пашлі, тільки не наступи на шось! Давай за мною".

За Першими воротами, за тамбурними дверима і земляним коридором, починалося щось таке, як звалище, тільки все там валялось не поламане, а новеньке, і не в пакетах, а просто так. Були перемішані речі з різних часів, тобто: новий монітор стояв на швейній машинці Zinger – а машинка мала вигляд, мов щойно із заводу. Або велика гора старовинних диванів, із подушками ручної вишивки, а між ними – купи поганих пластмасових брязкалець і котушки ниток. Гори тарілок, рівними колонами, гігантські піраміди кухлів, стоси пляшок, синіх, зелених, непрозорих, старих, товстого скла, з кривими стінками – не машина робила, вручну видувались, а на них зверху – прозорі, тоненькі, дзвінкі нові пляшечки з-під горілки, кетчупу, старі радянські з-під молока та кефіру. Гора пляшок була така височезна, що не видно її верху. Пляшки дзвеніли, ніби самі по собі співали.

Час від часу щось котилося донизу, гриміло чи шурхотіло, а Наташка оберталася:

"Дивись, не наступи!"

На одному столику, косо всунутому між бетонні панелі, стосами накладено коштовних прикрас – намиста з дорогоцінного каміння, персні, браслети… Ну я не… просто хотілося ближче те все роздивитись, у руках потримати, ну… просто до шиї прикласти, до рук – я такого ніколи в житті не бачила, хіба якось у серіалі про американських мільйонерів, "Династія" там чи "Санта-Барбара"… але ж то туфта, а тут усе справжнє! Ну… і як можна втриматися, встояти, не приміряти, не помилуватись, як воно блищить проти тутешнього сонця, не… І не те, щоб я там золотом захоплювалася – навіть на вітрини не дивлюсь, як проходжу повз, я не з тих дівок, які можуть годинами стояти, витріщатись, і очі в них такі робляться – натхненні-натхненні, як у поета Пушкіна.

"Полож! – сказала Наташка. Стояла, вперши руки в боки, і на мене дивилась. – Нельзя".

"Я не беру. Я просто дивлюся".

"І з кармана вийми".

"Я не брала!"

"Дєвушка! Перестань тут мені строїть глазки. Сказано тобі – вийми і полож. Ми не в гостях у тьоті Полі. Тебе прєдупрєждали, шоб слухалась наших законів? Ато ж каюк буде, Маринка, і не нада прикідуваться самой невінностью. Клади!"

Колись у трамваї мене заловив контроль. Я не мала квитка, але так переконливо доводила, що був і загубився десь між зошитами, так ридала, так кліпала очима, що ті дві тьоті мені повірили й відчепились. І я взагалі не жадна…

"Та не брала я!"

"Маріночка. Луччє буде, як ти сама зараз усьо положиш. Бо, бачиш – це ж не предмети. Їх у світі вже нема – вони давним-давно вмерли і тут лежать. Ти шо думаєш – винести звідси вмерлий предмет, якого у світі нема? Нє, ну подумай-подумай! Звідси не вертаються. Ніхто і нічо! Всьо, хвать грацця, ми не в дєцкому садіку. Давай – я одвернусь, а ти ложи, не стидайся".

Вона одвернулась. Я зовсім не жадібна. Ну зовсім, предмети, речі – для мене нічого вони не значать. Хіба що краса… як воно переливається… просто діставати і милуватись часом. Ну хіба їм важить, щоб усе тут лежало по місцях – он його скільки понакладано, понакидано. Ніхто не рахує, ну подумаєш – якесь одне, маленьке… А я би тішилась… І не те, щоб мені шкода було покласти його на місце, просто я вже звикла до того, що воно моє, я його маю, я його сховала…

Ех!

Ну й хай тут лежить!

Далі йшли. Серванти з дзеркалами, запхані книжками. Книжки – теж предмети. Мармурові статуї – цілі, не пощерблені, не потріскані. Картини в рамах, одна на одній, перемішані, то великі, то малі, якісь і знайомі клапті трапляються – російські художники, характерні такі, ну, ви розумієте, а он старіші, італійські, тільки в музеях вони чогось темні чи потріскані, а тут як новенькі, блищать лаком.

Купи паперових акварелей, сяк-так скинуті, але не порвані, не вицвілі. Я знову спинилася, щоби їх порозглядати. В картинних галереях акварелі чомусь вічно запихують у темний куток, хоч мобілкою собі присвічуй, щоб добре їх роздивитися.

Я їх люблю. В них вода є.

На дерев’яній вішалці наді мною висіли якісь прозорі шарфи чи шалі з тонкою вишивкою. Повільно ворушилися, як крила, піднімаючись високо, опускаючись низько, ніби жили. І я помітила, що всі предмети на цьому чистенькому смітнику живуть самі собою. Одні повзуть угору, інші – падають, відкочуються. Несподівано скручуються зміями довгі коралові намиста. Сукні, наче підхоплені вітром, якого немає, піднімаються і, як пташки, сідають на самі вершечки хистких споруд зі стільців і старовинної цегли.