СІМ ВОРІТ

"Ей! Ей! Маладой чєлавєк! Вас як звать?"

"Артур", – ну й імячко!

"Купіть, – кажу йому, – купіть мені чіпсів, пожалуста. Я тут одного чєловєка жду і одійти не можу".

А він мені:

"Добре, куплю. Тільки ви тут побудьте, подивіться, має прийти дівчина. Вона постоїть, почекає, потім піде. Може, вас запитає, чи ніхто її не чекав, – то ви не кажіть, що я був. Я прийду через півгодини і принесу вам чіпсів".

За півчаса я умру!

Але ладно. Все одно вряд лі той клоун раньше припреться. Дєвушка якась. Странний пацан.

Я зі своїм бившим мужем на остановці познакомилась. Стою і чуствую – взгляд такий, в спину, оценівающій… І зразу ж так йому повірила, пішла з ним у парк в двінацить годин ночі говорить і пиво пить. Через тиждень мені сказав – я хочу з тобой жить разом, а через два – хочу, шоб ти мені дитя родила. Поженились. Я така дура влюбльонна була. Ну, хто ж знав, шо він алкаш?

О. А он і та дєвушка, навєрно. Бо дуже нєрвнічає. Нє, ну я би таких штанів в жизні не оділа! І блузки такої в глупі ромашки. Ше й на руках якісь вроді браслєтікі з бісєра. Нє, я люблю одіться красіво, щоб зразу було видно, шо красіва женщіна. А це – фіть-фіть, пугало городнє. А красіва ж дєвушка могла буть, якби їй нормальні туфлі і юпочку.

Вже й ушла? Нєрвна якась.

Щас нарешті той пацанчик, Артур, припреться, чіпси принесе.

Інтєрєсно, кому це пам’ятник? Чудік із зонтіком. Навєрно, якись маркіз чи барон. Навєрно, він порох придумав чи рєнгєновскі лучі. Тут, у Львові, люблять таку лапшу. Ми з мамкой не з сюдова. Ми з Рафаловки, це є такий городок біля Сарн, там тіпа наші корні. Сюда мамка на роботу приїхала, як із батьою розвелась. Давно вже. Я ше мала була, в школі училась. Так і живем. А шо їздить? Ми ж не цигани. А муж мій бивший гуцул був. Алкаш!

О. А он і мальчік мій суне, чіпси несе нарешті. По смерть його посилать… Ех, ну і влипла ж я, чесне слово, з цим усім.

"Прівєтік. Ну, давай".

"Я вам приніс піцу".

Піца лежала в красівій картонній коробочці і дуже вкусно пахла. І дєнєг же вона стоїть! Я ніколи в жизні такої не їла і даже не нюхала. Ну чо він мені її приніс? Тіпа на шось надєється? А чо – мона йому всьо пообіщать, аби тіки зара нікуди не йти. Все одно потім не найде.

А яка вкусна!

В жизні нічо такого вкусного не їла!

І дорога, навєрно.

Шо він там каже?

"Яка була та дівчина?"

"Да яка… обична… чорненька така… в джинсах, на руках такі – з бісєра, – на "чорненька" він сдєлав стойку, на "з бісєра" розслабився. Видно, облом, мальчік. – Ну, і в блузочці такій, у цвіточок".

"Нічого не питала?"

"Да нє. Ушла потом".

"Куди?"

"Да в ту вулицю, кажеться".

Ох і вкусна піца!

Ще пива, і можна було б жить.

Нада спитать для годиться про гроші, а то подумає, шо я якась некультурна.

"Скікі з мене?"

Він достав з кармана чєк і сказав, скікі. Я чуть не встялась. Де я стільки грошей зараз йому візьму? Ну вєчно в мене тєма грошей! Ну вєчно! І шо тепер дєлать?

А цей чудік крутить чек і дивиться на пам’ятник придурку з зонтіком.

"А очі в неї які?" – питає без усякого інтєрєса.

І тут я рішила обнагліть, все одно мені тірять нєчєво.

"Да обичні очі, – кажу. – Слухай, парніша… В мене таких грошей нема…"

А він так безразлічно:

"Да нема – то нема. Мені не треба. А шо ти тут робиш?"

Танцюю, блін.

"Да жду чєловєка".

"І довго ще будеш чекати?"

Він шо – в кафе мене пригласить собрався?

"Да пока не прийде".

"А він прийде?"

Точно собрався, видно, понравилась – он і на ти перейшов уже. Класний парніша, піцу подарив. Тільки пізно ми встрєтілісь.

"А шо?" – питаю.

Він зібрався шось казать, але тут по мене прийшли…

"Тобі, бачу, не скучно, Наталі! – сказав той клоун, якого я ждала. Анді, чи як його там звать. І взяв мене під руку. – Ну, пішли".

З ним був якийсь циган. Навєрно, забоявся сам іти. Думав, я тож приведу кого. А шо мені вже тєрять?

Даже з парнішою тим у жовтій хустці, Артуром, попрощатись не дав. Поволік. Вулиці за три притормозив трохи, я вже задихалася: жара – і так пертись. Питає:

"Ти нічого не відчуваєш ще?"

"Да нє".

"Ну, вже скоро".

Що скоро – питать не стала. Нічого харошого.

"Оце твій колега, – знову сказав на ходу і показав на цигана. – У нього немає імені. Можеш звати його Крадій".

Канєшно. Як же ще цигана називать? Всі вони ворюги. В мене один раз чуть малу не вкрали. Ми з нею по парку гуляли в неділю… Може, цей самий і крав. Колєга! Хароша мене жизнь жде!

Як дошли до проспекту Свободи, за пам’ятником Шевченку той клоун одкрив якийсь люк і сказав мені:

"Лізь".

Щас! Всю жизнь мічтала лізти в каналізацію в туфлях на платформі. Так йому і сказала.

"Наталі, – каже він мені, – по-перше, це не каналізація, а Полтва, а по-друге, забудь слово "не буду". Ти вже не людина, з учорашнього вечора. Я ж тобі казав – тепер ти не така. Тепер ти, наприклад, ніколи не постарієш і жити будеш довго-довго. Ну, скільки жити будеш, це від твоєї дочки залежить. Я тобі потім поясню. Але жити будеш не тут. І там усе не так, де ти віднині. Там треба слухатися наказів. І самій уміти наказувати. Он йому, наприклад", – показав на цигана.

Шось я очєнь сумніваюсь, шо цей ворюга-циган мене слухать буде.

"Анді…" – почала казати, а він перебив:

"Енкі, мене звати. Енкі – ясно?"

І тут мене хтось вроді покликав. Не те щоб мене, ну а вроді як і мене, і не те щоб кликав, а вроді як надо було на цей голос реагіровать.

"Неті!" – казав голос.

Я стала крутить головою, Енкі оживився:

"Що? Що?"

"Хтось вроді як мене кличе…"

Він засіяв.

"О! – сказав. – Це вже вони. Покійники. Полізли швидше!"

Ну, і ми полізли.

Юля: студентка Києво-Могилянської академії;

Юля прокинулася серед ночі у Львові, на третьому поверсі старого розкішного польського будинку з високими кімнатами, в квартирі батьків покійного Артура, в ніч після його похорону.

Юлю розбудило якесь брязкання під вікном, щось розбивалось, розліталося, хтось реготав грубим голосом.

Спочатку вона лежала, зіщулившись, перелякана зі сну.