Сімурґ

Відверто кажучи, добре, що зник таки мобільний, а не запрошення, запрошення було би шкода набагато більше. Так, Фес, тобі треба: взяти собі ім’я з цілком інакшою енергетикою, і завжди пам’ятати, що, коли твій побут розвалюється, на твоєму чолі виразно висвітлюється спеціальне яскраве табло для усіляких шахраїв, збоченців, різних уродів та прилипайл, убогих і нав’язливих, потенційних ґвалтівників, шизоїдів та безгрошівних старперів: «Я — та сама ідіотка, що вам потрібна!», і це табло можна вимкнути лише в один спосіб: усвідомивши, що побутова дупа — це не кінець життя. Тому не варто себе жаліти, шукати співчуття і спілкування, більше з тим, не варто сподіватися чогось хорошого від оточуючих, коли всі твої думки і прагнення — мізерні та корисливі! Ти ж в курсі: правильні люди тягнуться до тебе лише тоді, коли ти щаслива, успішна і забезпечена всім, абсолютно всім! Забудь про карму! Тобі не потрібна така хуйова карма! У такий самий спосіб, як ти, ніби по якихось дротах, передаєш далі добро, ти можеш передати і зло, навіть не помітивши цього, бо чому це ти вирішила, що ти — кінцевий пункт призначення чиєїсь злої волі?! Чому ти вважаєш, що тобі повертається добро, а зло приходить просто так, нізвідки, і чому ти думаєш, що передане кимсь тобі по тих дротах зло повернеться назад, а добро просто так не приходить? Ти ж не робиш нікому чогось такого, за що би хтось тобі отак «віддячив», звідки ж тоді береться вся ця прутня? Може, взагалі все притягується до тебе випадково, примаґнічене внутрішнім станом? Чому ти віриш у карму, у кару, у «повернення дивідендів»?

Фес раптом несподівано для самої себе підходить до якоїсь ґламурної дівчини і, мов крізь туман, наче з-під води, мов швидко завчену роль, достоту повторює операцію «бандерас»:

— Вибачте, будь ласка, у мене щойно поцупили мобілку, у такий, знаєте, віртуозний і незвичний спосіб, попросили подзвонити зі своїм чіпом, і зни… так, це був молодий чоловік, схожий на бреда піта, ага, то уявіть: мені треба терміново передзвонити, а у мене вкрали мобілку, але, слава богу, залишили чіп, то чи можна скористатися вашою мобілкою, я тільки вставлю свій чіп, зателефоную і одразу вам віддам. Дівчина загальмовано дивиться на Фес, мабуть, відчуваючи «щось не теє», проте простягує свій мобільний телефон, Фес марудиться з задньою панелькою, наче уві сні, але таки міняє чіпи, дівчина стоїть з білим квадратиком свого чіпа в руці, почуваючись, мабуть, ні в сих ні в тих, і роззирається навсібіч, імовірно, вона когось тут загубила, неуважно слідкує, як Фес натискає кнопки, вибачте, каже Фес, тут поганий зв’язок, може, давайте спустимось на перший поверх, її голос лунає, мов з дна акваріума, її несе якийсь безтямний потік абсурду, дівчина вагається, розумієте, відповідає вона, ми домовилися тут зустрітися зі знайомими, якщо я відійду, то ми знову загубимося, авжеж, думає Фес, ти ж навіть не зможеш їм подзвонити, а вголос просить тоді зачекати трохи, ось, каже, потримайте, це мої речі, я тільки подзвоню з першого поверху й одразу повернуся! Фес чарівно усміхається і зникає з чужою мобілкою без найменших докорів сумління. Два дні поспіль вона спокійнісінько відвідує «Краще з Догми» на чолі з Фон Трієром (цікаво, чи бандерас чинить так само?) і жодних змін у своєму житті не відчуває, хіба що відсутність страху перед помстою, в сенсі, вона не боїться тепер мститися, точніше, навіть не мститися, бо нема ніякої помсти, а є тільки спосіб повернення назад, у простір, непотребу, вкинутого звідти до твого життя, але кардинальні зміни рідко впадають в око, майже завжди вони залишаються поза екраном, на якому крутиться фільм. Для того щоби вловити і зафіксувати поворотний момент, 25-й кадр, у нас не вистачає швидкості сприйняття, часто ми намагаємося вклеїти його власноруч, бо, як відомо, на візуальний плин сюжету це ніяк не впливає.

9 Загибель ескадри, або Іграшки ніколи не засинають

Ти знаєш, Іграшки ніколи не засинають! Ну, подумай сам: які там «спят усталиє ігрушкі», коли вони спати просто не можуть, не повинні і все тут! І нічого не кажи мені, іграшки ніколи не засинають, вони стережуть простір, ними граються вночі дорослі, іграшки відлякують або притягують привидів, зливаються з тінями, іграшки безсонні — коли ти на них не глянь, як ти не чигай, як не вистежуй, ти ніколи не заскочиш іграшку уві сні, іграшки самодостатні, їм не треба вмикатися у світ і вимикатися з нього залежно від людської уваги, словом, спати можуть навіть книги, рушники, пательні і пантофлі, а іграшки — ніколи не засинають!

Його фінанси проспівали death-metal, ґроулінґові підрикувала вся планета, позаліплювані гумкою шпари довкола ванної мушлі (трісла наскрізно замазка, зшиви і шви, також наскрізно проїджені грибком — всі ці отвори пропускають воду, і долівка теж пропускає воду, всі пропускають воду, вода має універсальний секретний пропуск до просторів цього світу, все це, ясна річ, позначається, щонайменше на стелі і шпалерах, тобто на євроремонті нижніх сусідів, Марк іде додому. Вичерпувати воду і розкладати по стерильних поличках голодного холодильника супермаркетові артефакти відчайдушної хоробрості сучасного чоловіка, ці шістнадцяті й тридцять другі, ці чорні-чорні роїсті, мов комашки, ноти дез-металевої балади Маркових фінансів, виписані на рівних лінійках його сімейного життя, мов колонія попелиці на цупкій стеблині, на стеблині, так, на лінійках, з неодмінним скрипковим ключем в одвірку, тобто дружиною, неодмінним бемолем-сином та дієз-донькою, бідний заможний художник Марк, він панікує, почувається нікчемником, потрапивши до несподіваної фінансової вирви, він, зрілий і впевнений у своїй творчості чоловік, панікує, потрапляючи до супермаркетів, до підземних переходів з піратськими компакт-дисками, квітами, китайським крамом і сигаретами, до громадського транспорту, Марк панікує так, як ніколи не панікує на вокзалах та в аеропортах, на регатах і сафарі, таки-так, на регатах і сафарі, не судіть Марка по казковій занедбаності його будинку, він же митець, не забувайте, він не панікує так у галереях і виставкових залах, і у власній майстерні, він обома руками тримає пакунки і букет жовтих айстр, він точно купив саме той номер фарби для волосся, і — чорт! — він знову забув купити сіль!

Підземні переходи — це судини, артерії і вени, якими цілоденно суне людське терпіння. Щодня Оксанич бачить в переході біля станції метро неймовірної статури монструозного чувака з потужним пивним черевцем, переплутаною гривою хвилястого хайру та з пропірсінґованим, де тільки можливо, бородатим обличчям. Чувак продає піратські аудіо- та відео-диски. Оксанич живе поруч з одним з найстарших рок-клубів Міста, і, проходячи повз, також інколи бачить цього підземного троля з пірсінґом, торговця домашнім людським щастям, торговця заспокійливим і протизаплідним, торговця звуками, картинками і слайдами територій Осяжного Простору. Іноді Оксанич подовгу затримується біля хиткої ятки і порпається в компактах, а монструозний чувак, здається, знає відповіді на всі запитання про кіно і музику, тому Оксанич не квапиться йти, вона розпитує про те і про се, і оскільки Жан Фуй (так, виявилося, зветься хайратий продавець дисків) виявляє схожі смаки та симпатії, та взагалі обоє вже на короткій нозі, то Оксанич замовляє собі і те, і се, і все, чого вона ніде не може знайти, навіть в інтернетрях, і Жан Фуй обіцяє їй це все записати на наступному тижні. Але наступного дня, проходячи повз, Оксанич зауважує, що ятки Жана Фуя немає, і його самого теж. Минає два тижні, місяць. Оксанич давно не бачить свого знайомого, і ятка його зникла, мов і не було. Нарешті, Оксанич наважується спитати про Жана Фуя в одного араба, також продавця компактів, і, виявляється, той бачив на власні очі, як Жана Фуя вбило струмом;

ота шалена злива, пам’ятаєш, розказує араб, тоді затопило перехід і Жана Фуя зненацька довбануло з магнітофона, уявляєш, ніхто і отямитись не встиг… так-так, Оксанич пам’ятає і зливу, змішаної зі сміттям та неживим міським піском брудної води налило по пояс, і китайський магнітофон-мильницю, на якому Жан Фуй програвав аудіо-записи покупцям… він так і упав лицем у ці брудні потоки, захоплено переповідає араб, Оксанич загальмовано уявляє собі, як замкнуло, може, іскри навіть посипалися, нуртовище похилило і ятку і господаря, цей величезний русявий слов’янин Жан Фуй заточився і бехнувся просто лицем у каламутно-брунатний, буремний, брутальний потік міського бруду, котрий з гуркотом і черевним бульканням несе до підземки несамовита, нечиста міська злива, як він безболісно і швидко захлинувся, пронизаний шоком, навіть не втямивши нічого, араби рятують свій крам: батарейки, тюбики з супер-клеєм, майтки, квіти, колготки, фрукти, канцтовари, диски врешті-решт, мертвотний дрібний крам підземки, все по одній гривні з розкрадених китайських фір, бабці істерично нашвидкуруч спаковують сигарети, запальнички, сірники, шоколадні батончики і ящики або паки, що їх користають замість яток, нагла жалюгідна смерть, втім, щось є у цій смерти невимовно слов’янське.

Живе на світі безліч каменів, каменюк, камінців, валунів, брил та скель, а ще рінь, жорства, дрібний гравій. Каміння укриває всю планету, його стільки, що люди могли б давно забути про нього, якби воно щоразу не зустрічалося на людському шляху. Камінці і каменюки самі не дають про себе забути, весь час нагадують про своє існування. Отже, був собі на світі звичайнісінький камінець, такий самий, як і всі решта камінців, як звичайна людина у натовпі інших людей…

Нііі! Не цю! Давай про планету-океан, там, де країн не було, а міста були вітрильниками, пароплавами і баржами, а села — човниками, і вільно плавали… добре, зітхає Оксанич, зараз знайду… час пірнає і плаває колами, і Оксанич вже захрипла, але, на щастя, залишається тільки останній абзац… ні, досить на сьогодні, вже пізно, давайте, засинайте, і подивіться там уважно, уві сні, як дружать міста-вітрильники і утворюють країни-флотилії зі своїх веселих компаній, і хай вони не сваряться, як це дехто інколи робить, а то може так статися, що на цілій планеті-океані не буде жодної країни, а тільки самотні набурмосені міста, усміхається Оксанич, закриває величезну книгу казок, вимикає світло й підходить до двоярусного ліжка, з теплої темряви до неї тягнуться дві пари дитячих рученят. Вона нахиляється до меншого сина, підібгує під нього ковдру (підсвідомо — так, як це робила її мати, щоб затишно було спати «в гніздечку»), довго цілує його, підводиться, ледве умовивши малого розчепити рученята у неї на шиї, тягнеться по обійми до старшої, дівчинки, яка лежить на другому поверсі. Маа, купиш завтра новий мультик? — канючать обоє, Оксанич засмучується, не знаю, каже вона, подивимось, спіть уже, бо пізно, ма, знову похоплюється малий, не прибирай моєї залізниці, будь ласка, ага, і мій палац не прибирай, додає донька, добре, добре, скараскується Оксанич, не буду прибирати, але я завжди перечіплююся вночі через ці ваші штуки, так і вбитись можна, а чого ж ти ходиш вночі? — цікавиться син, ти з нами лягай, Оксанич зітхає, та ні, сонечко, у нас багато з татом ще справ, і посуд помити треба, так що давай, спи, добраніч… нарешті діти погоджуються відпустити її, й вона повертається до канапи, вона завжди ще деякий час лежить з дітьми, поки вони не поснуть, думає про різне, відчуває, як засинають її діти, будинок ніби пливе у нічному океані, мов кит, коливається, ліниво перевіряючи струни власного затишку, самі собою порипують його стіни та сходи, мабуть, це дерево реагує на зміну погоди, висихає після дощів, тихенько побрязкують дерев’яні кільця, що тримають фіранку, ніжно розгойдану вітерцем, сухо підстукує прочинена шиба, торкаючись виноградних лоз та горіхового гілля… Іграшки ніколи не засинають! Ось про що думає Оксанич найчастіше, іграшки не сплять, але і не живуть вночі своїм казковим життям, як це уявляють собі творці мультфільмів і казок, насправді життям іграшок живуть вночі дорослі… періоди усвідомлення статі, пологи кішки, каруселі і несмішні клоуни в цирку, ляльковий театр, діафільми і мультики, іграшки, успадковані невідомо від кого, зашмуляні плюшеві звірятка, неодмінний ведмедик, лялька з порцеляновим личком, розладнана катеринка, іграшки з глини, кераміки, тіста, соломи, паперу, пластиліну, плетені з ниток, пошиті зі старих сорочок і хутряних капелюхів… чому діти так довго не засинають? відчувають, що варто їм заснути, як батьки почнуть копирсатися у їхньому дитячому світі, порушувати тендітний порядок природного безладу, залишеного дітьми до ранку? діти чудово пам’ятають, де саме залишили валятися ту чи іншу неприбрану іграшку, в якому вигляді покинули до ранку недобудований палац або залізницю на ремонті…

У двері шкрябається чоловік. Оксанич обережно підводиться з ліжка. Малий щось промимрив, хлопчик, який не розмовляє, а джергоче та цвірінькає, немов пташка, і не розуміють його не лише люди, а й птахи теж, чи це тільки Валерії так здається?.. Вона незворушно стоїть і чекає, доки син остаточно засне. Шкрябання повторюється, Оксанич робить крок до дверей — ніхто з дітей не реагує. Заснули. Потихеньку відчиняє двері й вислизає з кімнати. Чоловік тиняється кухнею, піднімаючи кришки на каструлях та пательнях, переставляючи горнята, пересуваючи ложки, виделки, ніж, хліб…

— Я думав, ти вже з ними заснула.

— Щоразу тебе прошу: не шкрябайся — вони чутливо засинають… я сама вийду, коли переконаюся, що вони заснули!

Плюшево насувається ніч, і прямо зараз, біля шостої вечора, принаймні, на тій вулиці, про яку йдеться, день лише добігає, Numo зупиняють пронизливі крики суперечки: в центрі міста, у кількох сотнях метрів від бульвару, де шпацирує голий-босий божевільний зек з перебинтованою головою і рукою, з розтатуйованим торсом, а метрдотель нажахано спостерігає крізь тоноване шкло якогось прем’єр-паласу за цим пересуванням чистого божевілля, да, так от, на тій самій вулиці, де випадково присутня Numo і шоста вечора, безтямно сваряться молода доглянута і добре вбрана жінка та статурний засмаглий чоловік, за якого, наче мавпеня, судомно вчепився хлопчик років десяти, чвара відбувається біля чорного ауді, жінка істерично кричить, верещить, матюкається, намагаючись віддерти сина від батька і вдарити, або принаймні копнути шпилькою по гомілці самого батька, смаглявого чоловіка, малий тільки сильніше стискає лещата рук і ніг на батьковому тілі, мабуть, це така сімейна сцена, бурхлива і захоплива у своїй тваринній агресії, але в осерді цього виру прокльонів, стусанів й ляпасів захлинається слізьми і жахом, щосили чіпляючись за тата, маленький хлопчик, Numo зупиняється, мов заклята, Боже мій, ці люди молоді й заможні, гарні й, мабуть, обоє з вищою освітою, у них є все, окрім глузду, вони все мають, окрім любові, вони здатні видирати одне в одного з рук власну дитину, розірвати цю дитину на дві половинки, батько заскакує в машину і намагається закрити дверцята, хлопчик кричить і не відпускає татову шию, жінка з матюками несамовито рве на себе дверцята, пропихає у шпару коліно та гостроносий мештик, чоловік штовхає її ногою і вільною рукою, Numo здається, що зупинився світ… ти сука! Сука! — перекрикує чоловік власного сина, авто поволі рушає з місця, але жінка мертво вчепилася за двері, її волочить по бруківці, вона пропихає в машину голову, намагаючись вкусити чоловіка за ногу…

Numo не витримує, рвучко розвертається і тікає, яка різниця, чим це все закінчиться, найстрашніше вона вже побачила: дитя, хлопчик, маленький син заможних і доглянутих батьків, він як шматок м’яса між двома оскаженілими псами, у нього, мабуть, «є все», і клоуни на день народження, і комп’ютер, і дорогий якісний одяг, він вчиться у приватному ліцеї та їздить за кордон на кожні канікули; він може з’їсти все, що захоче, він може кататися хоч на роликах, хоч на джипі, хоч на ровері, хоч на яхті… Numo гуде в голові й пече очі, вона механічно іде вулицею, мов засліплена — просто назустріч божевільному забинтованому зекові, якого чомусь ще досі не запакували, Numo ледь не наштовхується на людей попереду себе… від несподіванки Numo зупиняється. Двоє манюніх замурзаних циганчат, братики не більш як трьох і чотирьох рочків, міцно обійнявшись, мов п’яні матроси, йдуть собі посеред вулиці, розгойдуючись та зашпортуючись, і натхненно горлають пісню, навіть не пісню, а гімн цьому величезному і прекрасному бурштиновому світові, центром якого вони є зараз, тут і на віки вічні! Numo випадково потрапляє до цієї літаючої тарілки безтямного щастя, а парочку маленьких бодгісатв, цих Ромула і Рема Імперії Світла в центрі столиці країни У раптом наздоганяє струнка й не менш за них замурзана циганка, Свята Трійця повертає до провулка, і Numo, проводжаючи їх очима, розминається із босим перебинтованим мужиком, котрий, виявляється, звалив погуляти, зліз з вороного мармурового коня, зістрибнув зі свого постамента, де на чорному мармурі викарбуване золотим слово ЩОРС, і ще щось, але з того боку, де скоро проходитиме Numo, непомітно, що саме, мабуть ім’я по батькові та ідентифікаційний код, і пішов собі гуляти містом.

Ти голодний? — питає Оксанич Марка, нє, мимрить Марк, прямуючи до вітальні, і починає клацати пультом дистанційного керування, — Ти поводишся як божевільний! Я просто роблю, що мушу! Що ти мусиш?! Всюди прибульці! Ти кажеш правду?! Після того як на мене напала риба, мене викрали! Так, ти правий! Так більше тривати не може! Ми повинні знайти цих вишкребків! Ми мусимо врятувати себе і всіх, хто залишився! Ми не можемо цього дозволити! Так! Тепер я бачу, що ти не божевільний! Ти зі мною? Ми команда! Візьми ще чіпсів! — Аааааааа, зроби тихше!!! Ти здурів, діти щойно поснули! Мааарк!!! Оксанич забігає до вітальні з відвертим наміром дати чоловікові по голові, але той вже швиденько прибрав звук і зацікавлено вдивляється в екран: у напівтемряві супермаркету валандаються якісь замурзані вар’яти з базуками і в подертому камуфляжі, звучить малобюджетна атмосферна музика, зляпана на іоніці якимось блекушником-невдахою за пару ящиків пива — для нагнітання позаекранного настрою, о чорт! як тобі не набридне дивитися цей треш! ну Оксанич, ну почекай, диви, тут зомбі захопили місто! оці? нє, ці якраз від них ховаються в супермаркеті! хто від кого? це зомбі? нє, це люди, зомбі — там, на вулиці… а, я думала, це зомбі, я ше подумала, хіба зомбі їдять чіпси? Марк присідає навпочіпки біля синової електричної залізниці і вмикає її, Оксанич бере ляльку і вдає, що її лялька підходить до вокзалу, Марк і Оксанич якусь мить пильно дивляться одне одному в очі, а потім мовчки беруться за руки і заходять до купейного вагону, усміхнений провідник перевіряє їхні квитки… сухорлява старенька у якомусь неймовірному капелюшку й синьому плащі чимдуж дріботить до вагона, вчіплюється у поруччя, ніяк не влізе на зависокі залізні сходинки, озирається роздратовано і перелякано, платформою, відсапуючись, суне її Равлик, великий сумний Равлик у пошарпаній мушлі… обидві подружніх пари опиняються в одному купе, вони могли би бути родичами, скажімо, Равлик міг би бути Марковим батьком, а Оксанич — донькою жінки в капелюшку, вони могли б жити в одній хаті, і побут поступово вмирав би на траєкторіях їхніх зіткнень, пронизлива здатність залучення будь-кого у коло своїх проблем, пронизливі здібності до енергетичного мордування дужих та піднесення кволих, словом, ісус вирішує питання, всі речі виходили б з ладу, електроприлади і меблі; ламалися б стільці, падали б карнізи, перегорали б лампочки, псувався б телефонний дріт, лущилася би водоемульсійка на стелі лазнички, позабивалися би усі стоки і мушлі: і у ванній, і на кухні, і унітаз також, плодилися б передвісники непам’яті і жебрацтва: таргани, шашіль, мурахи і трав’яні блощиці, і тут, коли всі четверо, не враховуючи ще маленьких дітей, просто оскаженіли б од безвиході, скандалів і безладу на руїнах всезагальної мрії про париж, коли у кімнаті нестерпно горлав би телевізор, якому паралізувало екран і залишився тільки звук, Марк з Оксаничем дістали би, мов чортеня зі скриньки, два квитки до Парижу, і сказали б: тато, мамо, їдьте до свого парижу, бо тут, у цьому світі, вже нічого хорошого на вас не чекає! і вдячні батьки довго плакали б, а потім почався би у хаті справжній гармидер і довгі сварки і суперечки, які завжди супроводжують збори у далеку дорогу, і як би трансформер-Марк і барбі-Оксанич не опиралися двом своїм перестарілим покемонам, їх все одно було би втягнуто у ці безконечні вибори між смертю і смертю, між безглуздям і безглуздям, між капелюшком і плащем, між мушлею і гаманцем, і ніколи ніхто не переконає покемонів у тому, що для цієї подорожі по свою мрію, по свою свободу і власну смерть їм не потрібно анічогосінько! їм не потрібні навіть гроші.