Сімурґ

На дворі того сакрального відчуття явлення спадню вже нема, хоч і фламінгові бліки поплямували дитячий майданчик, липи та припарковані іномарки. Numo, наче спринтер, мчить геть від будинку, минаючи кіоск. Але знов рвучко гальмує, підбігає до кіоску та, запопадливо порпаючись у наплічнику, бубонить у віконечко: Джорж Карелліас звичайні, літру кампай, гумки зі смородиною і цеї… все! — видихає, випорпавши нарешті гаманця, звідки ледь не вивалюються запхані аби як пожмакані гривні. Муаеоооооооууууууврррмруоооуввррррррфффффффффффщщщщщщщ мааау уаау розлунюється раптом десь за спиною Numo, й вона завмирає на мить, впізнавши голос свого кота Шум(ахер)а, а тоді зацікавлено повертається на звуки цих котячих розборок, їй завжди стає смішно, коли вони отак гурчать і завивають, гіпнотизуючи одне одного поглядами. Numo потихеньку просувається ближче до місця імовірної битви, відчайдушно стримуючи регіт, адже котячі стосунки — це дуже серйозно, мабуть, Шум знову дерібанить з кимсь ареал прогулянок і полювання, або попускає якогось зайду, можна лише здогадуватись і припускати, що у них там… і тут ніби щось перемикається всередині Numo, щось клацає чи то в голові, чи то у шлунку, і вона починає достеменно розуміти, про що говорять коти, виявляється, що це не тупа й агресивна суперечка двох відбитих боксерів крузервейта у передрингових прес-конференціях, котрі словесними образами суперника намагаються підняти свій бойовий дух, а просто дещо напружена розмова двох незнайомих чоловіків, котрих доля звела на вже поділеній території, й вони обмінюються світоглядними концепціями, аби з’ясувати свої ієрархічні перспективи і відбутися малою кров’ю: ну, і як ти виживав? — намагається приховати свою зацікавленість зеленкувато-сірий гицель з подертим вухом, ааа, виважено розказує Шум, влітку там — рай, мене всі пси знали звідколи я подер того дога, мишей і птахів там неміряно, всі рибалки пригощають плотвицями або бичками, я їх, до слова, терпіти не можу, ці бички, вони мулом відгонять, всі дачники мають або собак, або котів — біля кожного будинку — миски з їдлом, ніштяків після туристів повно по всьому пляжу, навіть шашлики недогризені, тільки ворони там стірвозні, можуть і башку тобі продзьобати наскрізь, але з ними нормально можна домовитись, якщо знати, як… природа, простір — підходиш до людей разом з вітром, і запаху їхнього тоді майже не чується, єдине, що у вас тут, в Місті, доброго — то це підвали взимку теплі…

І що, ти ніколи у людей не жив?.. Було, злапали мене біля річки люденята, коли я ще був кошеням, притягли до хати, а вони якраз на машині в Місто їхали, якось вже там умовили мамашу мене взяти, і тут почалося! поки довезли (авто — це пекло, скажу тобі), поки в хаті пакунки свої розгрібали, я вже ледь кров’ю не харкав, то, слава Небу, їхня матуся злякалася, що в мене якась зараза, і витурила прямо у цей двір, а то б так і подох молодим, не дочекавшись ні сексу, ні рок-н-ролу, мнда, я їх тут здалека часто бачу… Ти б трави погриз… Мааааауррно, не помагає, та то біда не велика, велика біда, що людей з кожним роком більшає, боюся, місця, де не тхне людом, переведуться швидше, ніж я вріжу дуба від старості… Дивно, людей, ти кажеш, все більшає, а коту зачепитися за них все важче, ніхто до себе на харч не бере… У половини людей алергія на котів: вони задихаються від нашої шерсті… Та ну!.. Мені один ґламурррний, з паспортом і родоводом, клубний мазунчик розповідав, що його взяли кошеням, аби запустити на щастя першим до нової хати молодят, то з нареченою сталося те саме, що зі мною від тих люденят, дівка мало коні не двинула просто першої шлюбної ночі, поки в’їхали, що справа не в сексі, а в коті, то встигли вже і швидку, і мало не літака до Швейцарської клініки викликати… Нє, мужик, щось тут не зростається: ти ж у тої дівчинки живеш, хоч і страшний, як смертний гріх, а ще кажуть, нема котячого щастя… То ти натякаєш, що я тобі дуру жену? Кіса, ку-ку, — Шум загрозливо підвищив тон, притис вуха і роздратовано заметляв хвостом, — мене автом збило, коли я у тій стоматології валер’янки набухався, думав, я вже труп, а Numo підібрала мене, виявилося, тільки лапу потрощило… я себе коли в хаті побачив, всьо, думаю, гаплик! рухатись не можу, то й подохну тут від анафілактичного шоку… Сірий з подертим вухом аж похлинувся: що-що? який шок?., а-на-фі-лак-тич-ний, гордо і зверхньо повторив Шум, явно відвойовуючи собі ще одну, хоч і сумнівну, ієрархічну щаблину… от, а потім дивлюся, людського запаху майже не чую, ну всьо, думаю, або я точно помер, або мені відбило нюх, але виявилося, що та Numo не пахне, від неї взагалі не тхне людиною!.. Як це?! Так не буває!.. Все в цьому світі буває, друже… «Дррруууужжжже»?! Та ти, брехло, мені пацюків тут вішаєш вже півдня, кіт засичав, ніби десь прорвало парову трубу, і настовбурчився, мов дикобраз, але Шум чомусь не зреагував на це як належить, а просто повторив: вона не пахне, от її мужик смердить так, що я б собі всі легені вихаркав, якби лишався з ним в хаті, та він рідко ночує, за добу того смороду вже нема… За добу? — знову недовірливо засичав Шумів візаві…

У Numo така хата, що за добу любий людський сморід розвіюється, одразу видно, хто там хазяйка, от взимку — хоч мороз, хоч тобі що, а тусуйся, де собі знаєш, поки той Грек не піде… А вона взагалі людина, твоя Numo?.. Та людина, людина, — заспокоїв Шум… Numo зачудовано нюхає свою долоню (риба), пальці (попільничка, цибуля і сира риба), передпліччя (ваніль, смажена з цибулею риба, залишки хвойного парфуму), свою одежу, присідає навпочіпки і нюхає коліна, — все пахне тканиною, пральним порошком, смаженою рибою, кількома різними парфумами, котрі закінчувалися поступово протягом року, міським пилом і бензином, травою, тютюном. Numo не знає, як мусить пахнути людина, звісно, якщо піт не враховувати, проте сама Numo пітніє погано і рідко, навіть коли сексом займається, можна сказати, взагалі майже не пітніє, не знає вона, що це таке, людський запах, і де його на собі ловити, може, це і є суміш запахів одягу, їжі й усілякої хімози? але Numo дивує те, що вона взагалі, маючи дуже слабкий нюх, відчула і розрізнила на собі всі ці ледь вловні часові нашарування запахів. До всього, вона ж курить, це остаточно відбило їй залишки нюху, довести її якимось смородом до зомління од відрази неможливо, от нашатир Numo, звичайно, почує, або, скажімо, жахливий солодкавий шлейф парфуму від арабів чи якихось фіф, це ще гірше за нашатир, особливо у ліфті… хммм, виявляється, я не пахну, думає Numo, пришвидшуючи кроки, коту, мабуть, краще знати, хм, а Грек смердить, дивно, ніколи не помічала нічого такого… Numo відчуває механічну роботу всіх своїх суглобів-сухожмутів-сажотрусів-зв’язок, ніби вона — біоробот, ось вона обганяє цокання хитких шпильок метушливої пані в пончо, яка щойно дріботіла попереду, але це перемога сумнівна, жінки на підборах такі самі калічні й недолугі, як і суглобні післяопераційники на реабілітації, щоправда, свого коліна Numo давно вже не чула, хіба що коли доводилося спускатися слизьким схилом, неприродно вивертаючи стопи і напружуючи всі м’язи ніг, буває, правда, і зараз щось ніби глипне під меніском, чи знагла хрусьне, і на мить перехоплює подих: ну, все! знову наркоз! але швидко минає…

На зупинці тролейбуса — жодних ознак потрібного транспорту. Numo не любить чекати — вистрибує на трасу й рвучко піднімає руку. Авта байдужо минають тебе на швидкості щось біля ста кілометрів на годину, а ти тупцюєш на місці, як буратіна, нетерплячо смикаючи в повітрі рукою. Десь за спиною лунає деренчання двигуна, що заводиться. Numo обертається, бачить файнющого байкера, котрий наготувався вже рвонути з місця, й кидається до нього, навперейми, розмахуючи руками, наче млин, еееееей! егей! стій! ффуух, блін… підкинь мене до клубу КПІ, пліііііз. Хлоп здивовано завмирає. Впритул пацан видається не таким вже і гарним, але ж ніщо так не прикрашає мужика, як хороший байк! Цікаво, що роблять у світі негарні жінки і чоловіки? Адже вони не викликають жодного бажання… (даруйте, але в цю мить Numo ще нема двадцяти). Байкер посміхається Numo й подає їй шолом, що висів на кермі. Numo відчайдушно мотиляє головою, ніби їй запропонували скуштувати котячого лайна, і вмощується на байк, охопивши хлопця ззаду, наче мавпеня. Обхоплене тіло виявляється приємним: м’язистим, але не затвердлим — гнучким і якось по-юнацькому теплим.

Numo полегшено зітхає. Вони мчать крізь Місто, розпорюючи простір — бліц-екскурсія місцями пізнього Бабушкіна, великого містоненависника, тотальний пиздець, що колись був Містом, розкраяний байком, зростається за плечима, мов плащ. Байкер гальмує біля парку КПІ.

— Дійдеш далі пішки?

— Угу, дякую, — відлипає від нього Numo й стягує наплічника з відвертим наміром розрахуватися.

— Та не тре, все одно по дорозі.

— А, нула’. Дякую! — кидає Numo й зривається з місця. Обертається за кілька метрів і махає рукою, але байк вже ледь вирізняється на тлі надвечірнього Міста.

Ти вже не біжиш — ти йдеш у бік Дому Культури КПІ. З наплічника раптом горлає бридким електронним голосом «уже сьогодні середааааа-А.-аа!». Ти сповільнюєшся ще, бо Numo вирішує не брати мобілки: за три хвилини той, хто дзвонить, побачить тебе-її-всіх вас біля бювета. Так воно і відбувається, але за мить перед тим твій шлях перетинає хлопчик на триколісному велосипедику з різноманітними яскравими блямбочками і пугукавками, під колесом хруськає смугастий виноградний равлик, а хтось десь зголює собі все волосся, і навіть брови, а хтось цьому комусь лікує порізи, і це там, у місті зед…

…що би не робив Арсен, це виглядає як втеча, цей вчинок — тільки шизофренійне скаламучення, незначний збій у програмі, просто істерика, просто пінкфлойд, та все одно, з порізів точиться кров, і Мара змащує якимось густезним зіллям ці смішні порізи, Арсен почувається власним прапрадідом у дитинстві, котрий вперто розгойдується на дерев’яній конячці, доки не беркицнеться на холодний мармур неосяжної кухні, точно: замість скляних дверей вокзалу, Арсен бачить суцільне шкло, не розмежоване стулками, розуміє, що він — піщинка, притиснена масою піщаних голосів до стінки клепсидри, підбита прибоєм неприкаяних душ до мембрани між світами, у пастці, з якої виходу, мабуть, нема, як у аксолотля в акваріумі — всі ці піщинки притискаються чолами до холодних шиб у потягах, будівлях, авто і літаках, намагаючись роздивитися потойбіччя, котре видається іншим світом. Арсен раптом згадує про молоток у своїй кишені, цей молоток йому подарував Терренс Маккена, коли вони пили текілу в барі «Страх і Огида», без вагань Арсен, плутаючись у тканині підкладки, видирає з кишені подарунок демона-блазня і вперіщує у шкло, скалки висаджують простір, засліплюючи, мов хуртовина, клепсидра перегортається, пісок ринув і тече крізь вузьку горлянку до нижнього резервуару, де шкло виглядає незайманим! втрату однієї піщинки годі помітити навіть у жмені піску, навряд чи клепсидра схибить у часі через втрату однієї піщинки, десь поза дахами пробуджуються тролейбуси, з підкачаних холош джинсів, з кишень рясно із сичанням сіється сріблистий річковий пісок, останній день маніяка, він же перший день самодостатнього екстраверта без прописки та записів про сімейний стан.

— ффууууу… ну шо? привіт? — Зупиняється Numo біля сходинок до бювета.

— Привіт. — Цьомкає Numo істотно старший за неї чоловік, помітно доглянутий, проте без підарських перебільшень: просто зрозуміло, що він свідомий своєї привабливости, котра його тішить і викликає здорову дбайливість. Це Грек, він міцно тримає Numo в колі своїх приятелів, а то — люди, котрим є про що поговорити й чим зайнятися, окрім як перейматися питаннями, що Грек знайшов у цій кумедній дівчинці й чому він з нею вже так довго.

Потроху оживають ліхтарі на алеях, а сутінь випускає з себе, мов дим, кілька постатей: непоказну білявку спортивного вигляду з туго забраним у хвіст волоссям (це (С-)Казка), неймовірної статури монструозного чувака з потужним пивним черевцем, переплутаною хвилястою гривою та пропірсінґованого, де тільки можливо, Numo його не знає, Фес — дівчину з гарним, але похмурим лицем і якимось відсторонено-загальмованим поглядом, саме ту дивакувату знайому, котра дарувала Numo мобілки, а з нею — зовсім юного, тендітного і свіжого, мов розквітлий за ніч ясмин, хлопця, мабуть, першокурсника якогось гуманітарного вузу. Numo, Андрій, — знайомить Грек, чомусь оминаючи монстра з пірсінґом, Numo приязно мружиться, тисне простягнуту Андрієм руку, намагаючись приховати усталені штрих-коди спілкування з рештою, аби він не почувався новачком серед присутніх, чи, не дай боже, зайвим. Ти сьогодні пунктуальна, усміхається Казка, мене байкер підкинув, чіхрає потилицю Numo, куйовдячи свою кумедну зачіску. Ого! — вигукує монстр, — і де ж ти встигла підчепити байкера? це ж Numo, на неї все звалюється прямо з космосу, — стримано, але доброзичливо жартує Грек. Ну що? чекаємо ще три хвилини, куримо, і, якщо Оксанич не з’являється… Фес випорпує піжонського портсигара з внутрішньої кишені шкіряного плаща, Андрій поспіхом підносить їй запальничку, Фес підкурює з заплющеними очима, Numo шкіриться, дивлячись на них, Грек несхвально притискає Numo до себе, але чмокає її за вушком, Андрій в цей час посміхається до апатичної Фес, беручи нарешті її за руку. Всі, окрім Грека, мовчки курять, Фес спідлоба позирає на Андрія, Грек відпускає Numo і зникає десь за її спиною. Швидко сутеніє, і ліхтарі поступово перетворюються на розмиті помаранчеві плями.

— А ось і я! — вихоплюється раптом з повітря важкий густий баритон, це часто трапляється, коли отакі от чудікі в окулярах і картатих ковбойках (і зріст метр з кашкетом, і ніжки, мов у коника) мають такий розкішний сексапільний голос, що, поки ти їх не побачиш, то казна-якого мачо можеш собі намріяти, а виявляється, якийсь хімік-ботанік (щоправда, зазвичай, розумнющий як чорт).

— Знайомтеся. Альона.

Ну, і всі, природно, прутеніють, бо Альона виявляється розкачаним приземкуватим мужиком в тугих джинсах, чорній глибоко вирізаній майці, котра відкриває оптимальні засмаглі м’язи, стриженим під їжачок, з погідним обличчям гопніка: яскраві карі очі, правильні пухкі губи, поламаний ніс. Мужик, німало не знітившись, простягує всім по черзі руку: Арсен. І тут поволі намальовуються ще і ще люди, когось з них Numo знає, когось — ні, всі стиха вітаються між собою, обмінюються рукостисканнями, ого, думає Numo, цілий натовп…

— Ти багатьох не знаєш, але зі своєю дружиною я тебе познайомлю. Валерія, — вигулькує перед Numo Грек, Numo не встигає навіть роззявити рота (Грек одружений?!), бачить перед собою охайну чорняву жінку: коротке ідеальне каре, тонюні зморшки довкруж сяйливий карих очей, ластовиння, під яким ці зморшки намагаються заховатися, погідна, трохи насторожена посмішка, Грек про вас ніколи не розповідав, по-ідіотськи приязно ляпає Numo, Грек? — дивується Валерія, переводячи погляд на чоловіка, зараз це вже не має значення і часу нема, усміхається Грек, ми нарешті Сімурґ, тільки не птах, як це трактувалося за канонічною легендою, а риба. Кит. Риби, що нарешті зібралися у зграю… В косяк! — регоче монстр з пірсінґом, угу, в косяк, просто погоджується Грек, і косяк цей, коли пливе за своєю течією, стає велетенським китом… до відплиття залишилося зовсім мало часу, але я не майстер виголошувати урочисті промови, давайте, блукальці, готуйтеся, голосно звертається Грек до всіх, скажіть цій землі, в якій — ваші могили, все, що не встигли сказати, ми досі тут, бо ніхто з нас не попрощався — хто з упертості, а хто просто не встиг, але це не важливо, ну?