Садівник з Очакова

Він роззирнувся і зупинив погляд на етажерці, де лежали інструменти та його речі. Узяв звідти навісний замок, накинув куртку.

Олена Андріївна з цікавістю спостерігала, як він ретельно замикає двері. Раніше завжди відкритими залишав.

— Ну як, знайшли родичів? — спитала вона, ставлячи на стіл перед Степаном тарілку з картоплею і м’ясом.

— Поки що ні, — він похитав головою. — Але знайшли тих, хто їх пам’ятає… Теж непогано. І речі деякі знайшли… Мого батька речі…

— Ти диви! — здивувалась Олена Андріївна. — Це ж хтось їх стільки років зберігав!

— Зберігали, зберігали, — притакнув Степан, міркуючи, як би змінити тему розмови. — А тут як? Що нового?

— Що ж нового за два дні? — здвигнула плечима господиня. — Все по-старому. Ну, кіоск біля автостанції пограбували вночі і, ніби, бійка біля митної академії була, а більше нічого… Ігор ось заснув… Може, розбудити його?

— Не треба, — махнув рукою Степан. — Нехай відіспиться з дороги! Він, до речі, давно не працює?

— Давно, — кивнула господиня.

— А чому? Роботи немає?

— Він її і не шукає, — зітхнула Олена Андріївна. — У нього в дитинстві важка травма була. П’ять років тоді йому було. Відправила я їх з чоловіком у парк на атракціони. Чоловік з кимось із знайомих зустрівся, відволікся, а Ігор до каруселі побіг. Карусель ще не зовсім зупинилася, і його по голові залізним сидінням вдарило. Закрита черепно-мозкова травма. Два місяці в лікарні пролежав. Я від нього не відходила. Лікар казав, що нормальним він вже не буде… Ми готувалися до гіршого, але обійшлося. Тільки головні болі. Пощастило. Я з нього всі ці роки порошинки здмухувала. Ну, а коли школу закінчив, відправила його роботу шукати. Якось він сказав, що знайшов. Зранку йшов з дому. На меблеву фабрику. Тут, в Ірпені, навіть вулицю називав. Розповідав про роботу, про друзів, навіть табуретки звідти приніс, сказав, що задарма дали, бо вони трохи браковані. Оце ж ми на них зараз сидимо, — Олена Андріївна опустила погляд вниз. — Місяці за три він мені терміново знадобився посеред дня. Пішла я на ту вулицю, а там ніякої меблевої фабрики немає. Думала скандал зчинити, потім хотіла до лікаря його відвести, до психіатра… Ну, сказала йому, що не знайшла його фабрики. Він і перестав одразу на роботу ходити… Ось так… Грошей на життя поки що вистачає, я пенсію отримую…

Господиня замовкла, відвела погляд. Степан почувався ніяково: зіпсував настрій Олені Андріївні через свою цікавість. Але господиня сумувала недовго. Подивилася на садівника і бадьоро запитала:

— А місто гарне? — спитала, облизавши пересохлі губи.

— Очаків?! Та ні, звичайне… сіре. Там напевно влітку гарно. А зараз — ні.

Олена Андріївна запропонувала Степану чарку горілки, проте він ввічливо відмовився.

— Знаєте, Андріївно, я сьогодні ввечері від’їду на кілька днів, — повідомив по паузі. — Та ви не хвилюйтеся! Мені треба знайомих тут недалеко від Києва навідати. А коли повернусь, то і в саду, і на городі дам лад. Вже час до зими готуватись!

— Час, час, — притакнула господиня.

Видалося Олені Андріївні, що Степана щось непокоїть. І вечеряв він, не помічаючи смаку їжі. А м’ясо ж яке вийшло — смакота! Духмяне, м’яке, сама господиня тішилась. Тільки ж садівник вечерю не похвалив. Похвалити — не похвалив, а з їв усе до останньої крихти і навіть підливку скоринкою хліба підібрав.

***

Ігор прокинувся близько третьої години ночі. Запалив світло в кімнаті, задумавшись, посидів на ліжку, а потім вирішив вийти на подвір’я.

Підійшов до сараю і спантеличено втупився у замок на дверях.

«Невже змився з усіма скарбами?» — подумав.

Намагався пригадати, де в них запасні ключі від усіх замків лежать, але не зміг. Мати напевне знає, таж не будити її посеред ночі!

Настрій у Ігора зіпсувався. Повернувшись в будинок, він ліг на ліжко, але так і не зміг заснути аж до ранку.

7

Сон не йшов. Тиша за вікнами будинку здавалася Ігорю тривожною. Він довго прислухався, сподіваючись почути кроки Степана. Але з двору не долинало ні кроків, ні якихось інших звуків.

Ігор навшпиньках зайшов у вітальню. В будинку було на диво тихо. Мати спала, миші шаруділи тільки взимку, коли через морози перебиралися під підлогу. Та до морозів ще місяців два.

У барі буфету вже давно зберігалася настоянка на грецьких горіхах. Саме про неї думав Ігор, відчиняючи верхні дверцята буфету. У пітьмі пляшка ніби підморгнула Ігору особливим матовим блиском. Він акуратно витягнув її, взяв маленьку чарку і пішов до столу. Сів на стілець, до дерев’яного сидіння якого була прив’язана двома стрічками сплетена з клаптиків подушечка. Наповнив чарку і задумався. Згадав нічні пошуки скарбу в Очакові, простукування стін, витягання валіз. Як не крути, а закон вони зі Степаном порушили! Хоч хто тепер законів не порушує?! Може, тільки його мама! До речі, він сам до поїздки в Очаків нічого протизаконного не робив! Навіть думки такої не виникало. І там, в Очакові, щось зупиняло його. А Степан, здається, навіть на хвильку не задумався, жодний сумнів його не брав. Радше навпаки — від самого початку він був готовий на все. Недарма він напередодні повів Ігора в «Госптовари» і там за його, Ігора, гроші купив цвяходер. А як спритно він ним користувався, відмикаючи двері, зламуючи замки і замочки! Він казав, що батько його сидів… Може, й він сидів? А коли звільнився, дочка його додому не прийняла! Ось він і пішов блукати світом.

Ігор ковтнув настоянки. Міцна, міцна і солодкувато-гірка. Приємно вдарила в голову, і думки відразу переключилися. Точніше, відключилися. Ігор завмер, потім раптом провів долонею по голих стегнах і відчув її холод.

«Може, одягнутися?» — подумав. Але ця думка довго не затрималася в голові. Неквапом допив чарку, поставив пляшку в буфет і знову навшпиньках повернувся у свою кімнату.

Вранці його розбудив тихий докір матері.

— Ти що, вже по ночах горілку п’єш? — запитала вона, заглянувши в його кімнату. — Бери приклад із Степана! Зовсім не п’є чоловік!

— Він своє вже випив! — спросоння відповів Ігор і, розплющивши очі, поглянув на годинник — половина восьмої. — Степан вже повернувся?

— Не бачила! Хочеш поснідати — вставай! Люди вже на роботу он ідуть! — показала поглядом на вікно.

Ігор зітхнув. «Зараз знову про роботу торочитиме», — подумав.

— А чого нам бракує? — запитав син, підводячись з ліжка.

— А якби моєї пенсії не було? — голосніше, ніж зазвичай, сказала мати.

— Та скільки там тієї пенсії? Півтори тисячі. А я в банку щомісяця триста доларів процентів отримую! Хіба мало?

— Це ж дармоїдство, — вже тихіше заговорила мати, боячись, що чергова суперечка про необхідність роботи закінчиться звичним скандалом і кількома днями взаємного ігнорування. — За це в радянські часи у в’язницю садовили!

— Ось тому Союз і розвалився, — огризнувся Ігор, проте відразу збавив оберти. — Ну хіба нам чогось бракує? Вистачає ж. А на роботу, щойно з’явиться цікава, обов’язково піду!

Вони справді жили на банківські проценти від депозиту, на який поклали чималу різницю між вартістю проданого київського і купленого ірпінського житла. Раз на місяць Ігор їздив у банк і знімав гроші. Привозив додому, клав на стіл перед матір’ю, і тільки після цього забирав половину собі. Він вже так звик до цього існування, що власне поїздки в київський банк і вважав своєю роботою.

Олена Андріївна швидко заспокоїлась і вже насипала синові в тарілку гарячу гречану кашу. Зверху поклала чималий шматок масла, яке відразу розтеклося, просочуючись вниз.

Ігор неквапом їв кашу великою ложкою і дивився у вікно.

— Я розпитаю, — раптом пообіцяв він, винувато глянувши на маму. — Може, й тут якась робота з’явилася. Мені, якщо чесно, нудно сидіти без діла.

Олена Андріївна кивнула.

— Дорожчає все! — сказала. — Сир, наприклад, вже по шістдесят гривень за кіло! А пенсію мені не піднімають, та й проценти наші не збільшились…