Садівник з Очакова

Обабіч вулиці тягнулися будинки. Вікна в них не світилися. Ігор розглядав їх, ніби вперше побачив. Може, й справді вперше? Раніше він завжди дивився лише вперед, чатуючи на вогник перед ворітьми винзаводу, а будинки і паркани помічав лише бічним пасивним зором. Тепер ним оволоділа дивовижна свобода — він міг дивитися куди завгодно. А от Колян йшов, дивлячись перед собою, неначе загіпнотизований.

У якийсь момент Ігор помітив, що темрява погустішала і будинки пропали.

Він різко зупинився.

— Я далі не піду, — сказав приятелю. — Ти підеш сам!

Колян також зупинився, тільки трохи попереду.

— Я тепер сам? — перепитав він.

— Ну, не зовсім. Тебе скоро зустріне Іван Самохін. Передай йому від мене вітання. Так, і найголовніше: форму ніколи не знімай, це тепер твоя друга шкіра. Без неї пропадеш!

Не промовивши жодного слова, Колян рушив уперед, і за кілька хвилин темрява проковтнула його.

Ігор стояв, вслухався, вдивлявся. Потім обернувся і швидким кроком пішов назад. Йшлося йому швидко і зручно, і дивовижно легко. На ногах були невагомі китайські кросівки.

«Цікаво, китайці вміють і кирзові чоботи такими легкими робити?» — подумалося йому.

Обабіч знову з’явилися будинки. Світло в їхніх вікнах, як і раніше, не світилося.

***

Колян вийшов до освітленого майданчика перед зеленими воротами Очаківського винзаводу. Нерішуче зупинився. Озирнувся.

Ворота з рипом відчинилися, Колян позадкував у темряву. З воріт з шумом виїхала старенька вантажівка, розвернулася, виїхала на дорогу, яку можна було роздивитися тільки при світлі фар, і стала віддалятися від Коляна.

Ворота зачинилися. Кілька хвилин було тихо, та потім слух настороженого Коляна знову різонув скрип воріт. Тільки цього разу він був коротший. Вийшов хлопець з важкою ношею на плечі. Ворота зачинилися, хлопець опустив дивний, вочевидь важкий мішок під ноги, і він заворушився, ніби в ньому лежало живе порося.

Колян придивився до хлопця, до його мішка.

— Ти Іван? — гукнув з темряви.

— Так, — відповів хлопець.

Колян підійшов.

— Тобі привіт від Ігора! — сказав.

— Спасибі.

Колян важко зітхнув. Треба було щось говорити, щоб полегшити знайомство.

— Важкий? — спитав Колян, показуючи на мішок.

Іванко кивнув головою.

— Давай допоможу, — Колян нахилився над мішком.

Іванко охоче допоміг Коляну завдати міх з вином на праве плече, і вони рушили темною, невидимою дорогою, слідом за вантажівкою.

— Маю записку для Валі, — неголосно сказав Колян. — Ти мене до неї відведеш?

— Завтра вранці, — пообіцяв Іванко Самохін. — Їй зараз важко, але чоловіків у формі вона любить. А зараз до нас підемо. Мама обіцяла бичків насмажити. Поки що у нас заночуєте. Вина вип’ємо для міцнішого сну!

— Якого вина? — здивувався Колян.

— Та цього, — Іванко поплескав долонею по мішку, і міх захитався на Коляновому плечі. — Білого, кислого… Ваш друг його полюбляє! Його можна й не закусувати. Після нього такі сни бувають, шо ліпші від будь-якого кіно!